Фінансова діяльність суб’єктів господарювання - файл n1.doc

Фінансова діяльність суб’єктів господарювання
Скачать все файлы (636 kb.)

Доступные файлы (1):
n1.doc636kb.27.01.2014 12:54скачать

n1.doc

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Фінансова діяльність суб’єктів господарювання - конспект лекцій (УДПСУ)

Зміст

1. Тема 1. Фінансова діяльність субєктів господарювання.

2. Тема 2. Фінансові ризики.

3. Тема 3. Грошові надходження підприємств.

4. Тема 4. Оподаткування суб’єктів господарювання.

5. Тема 5. Оборотні кошти і їх організація на підприємстві.

6. Тема 6. Кредитування суб’єкта господарювання.

7. Тема 7. Фінансове забезпечення відтворення основних фондів підприємства.

8. Тема 8. Цінні папери і порядок їх обігу.

9. Тема 9. Оцінка фінансового стану підприємства.

ТЕМА 1. ФІНАНСОВА ДІЯЛЬНІСТЬ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ


1. Поняття фінансів підприємницьких структур.
2. Класифікація суб’єктів господарювання за певними ознаками.

3. Особливості організації і функціонування фінансів різних форм власності та видів діяльності

1. Поняття фінансів підприємницьких структур

1.Фінанси підприємств – це економічні, грошові відносини, що виникають в результаті руху грошей і утворених на цій основі грошових потоків, пов`язаних з функціонуванням створених на підприємствах грошових фондів. Фінанси підприємств є основою фінансової системи держави, оскільки підприємства є головною ланкою народного господарства. Стан фінансів підприємств здійснює вплив на забезпеченість загальнодержавних і регіональних грошових фондів фінансовими ресурсами. Залежність тут пряма: чим стабільніший фінансовий стан підприємств, тим забезпеченіші загальнодержавні та регіональні грошові фонди, більш повно задовольняються соціальні і культурні потреби тощо. Сутність фінансів підприємств проявляється через їх функції. Під функціями потрібно розуміти ту “роботу”, яку виконують фінанси. Погляди економістів на функції фінансів різні, але їх виділяють не більше трьох:

забезпечення процесу господарювання грошовими коштами, контрольна і розподільча.

Розподільча функція здійснюється за допомогою фінансових інструментів:

Норм, ставок, тарифів, відрахувань тощо, встановлених державою.

Однією з найважливіших сторін фінансової діяльності підприємств є формування і використання різноманітних грошових фондів, які можна розбити на 4 групи:

Фонди власних коштів - це статутний фонд (капітал), додатковий капітал, інвестиційний фонд, валютний фонд та ін.

Фонди позичених коштів - кредити банків, комерційні кредити, факторинг, лізинг та ін.

Фонди залучених коштів - фонди споживання, розрахунки по дивідендах, доходи майбутніх періодів, резерви майбутніх витрат і платежів.

Оперативні грошові фонди - існують для виплати заробітної плати, дивідендів, платежів до бюджету.

Перша група –грошових фондів підприємстві – фонди власних коштів , що відіграють вирішальну роль у його діяльності.

При організації підприємство повинно мати статутний фонд або статутний капітал, за рахунок якого формуються основні фонди і оборотні кошти. Організація статутного капіталу, його ефективне використання, управління ним – одне з головних і важливих завдань фінансової служби підприємства. Статутний капітал - основне джерело власних коштів на підприємстві. Сума статутного капіталу акціонерного товариства відображає суму випущених ним акцій, а державного і комунального підприємства – величину статутного фонду. Статутний фонд змінюється підприємством, як правило, за результатами його роботи за рік після внесення змін в установчі документи. Статутний капітал підприємства визначає мінімальний розмір його майна, що гарантує інтереси його кредиторів. Статутний капітал виступає першим грошовим фондом, що відображається в пасиві балансу.

Додатковий капітал є другим фондом після статутного і включає:

- результати дооцінки основних фондів;

- емісійний доход акціонерного товариства (доход від продажу акцій зверх їх номінальної вартості за мінусом витрат на їх продаж);

- безповоротно отримані грошові та матеріальні цінності на виробничі потреби;

- асигнування з бюджету на фінансування капітальних вкладень;

- надходження для поповнення оборотних коштів.

Резервний капітал – утворюється за рахунок прибутку, величина відрахувань до якого визначається статутом.

Інвестиційний фонд - призначений для розвитку виробництва. В ньому концентруються:

- амортизаційний фонд(для простого відтворення основних фондів);

- фонд накопичення(за рахунок прибутку підприємства для розвитку виробництва);

- позичені джерела;

- залучені джерела.

Інвестиційний фонд є джерелом збільшення статутного фонду.

Валютний фонд – формується за рахунок валютної виручки від експортних операцій і тих, що купують валюту для здійснення імпортних операцій. Цей фонд не має самостійного цільового призначення.

Друга група - фонди позичених коштів. В умовах ринкової економіки жодне підприємство не може обійтись без позичених коштів. Їх різноманітність дає можливість використання їх в різних ситуаціях. Позичені кошти в нормальних економічних умовах сприяють підвищенню виробництва, його ефективності.

Третя група – фонди залучених коштів – мають подвійний характер: з одного боку, вони знаходяться в обороті підприємства, з іншого - вони належать його робітникам (дивіденди і фонд споживання):

-фонд споживання – грошовий фонд, що створюється за рахунок чистого прибутку і використовується на задоволення матеріальних та соціальних потреб підприємства. При формуванні фонду споживання необхідно враховувати таку закономірність : темпи зростання оподатковуваного прибутку повинні бути вищими за темпи зростання даного фонду, включаючи зарплату.

Четверта група - оперативні грошові фонди підприємства створюються ним періодично. Два рази на місяць, як правило, на підприємстві формується

Фонд виплати заробітної плати . Для забезпечення вчасної виплати зарплати на рахунку підприємства повинні накопичуватися необхідні грошові кошти, а при їх відсутності підприємство звертається до банку за кредитом на виплату зарплати. Велике значення при цьому має визначення оптимальних строків виплати зарплати і кількості днів, необхідних для цього. Періодично підприємство організовує фонд для платежів у бюджет різноманітних податків. Несвоєчасні платежі до бюджету підприємством тягнуть за собою штрафні санкції.

Окрім перерахованих, на підприємстві створюється низка інших фондів грошових коштів:

- для погашення кредитів банків;

- освоєння нової техніки;

- проведення науково-дослідних робіт;

- відрахувань іншим організаціям.

Сьогодні майже скрізь фінанси підприємств знаходяться у кризовому стані, який проявляється в:

- значній нестачі коштів як для здійснення виробничої діяльності, так і для інвестицій;

- низькому рівні заробітної плати, затримці її виплати;

- практичному припиненні фінансування соціальної сфери з боку підприємства;

- дуже дорогому кредиті і практичній неможливості у достатньому його використанні для потреб підприємства;

- значних невиплат підприємств одне одному, що нарощуються досить високими темпами, що збільшує дефіцит грошових коштів у підприємств і ускладнює їх проблеми.

Тому в даний момент першочерговим завданням для держави і підприємств є зміцнення фінансів підприємства і на цьому – стабілізація фінансів держави. Без вирішення цього питання інші проблеми вирішити неможливо.

Основним шляхом зміцнення фінансів підприємств може бути оптимізація використання ними грошових коштів і ліквідація їх дефіциту.

Найважливіші напрямки удосконалення фінансової роботи на підприємствах такі:

· системний і постійний фінансовий аналіз їх діяльності;

· організація оборотних коштів у відповідності до діючих вимог з метою оптимізації фінансового стану;

· оптимізація затрат підприємства на основі розподілу їх на постійні і змінні і аналіз взаємодії і взаємозв’язку “Затрати-витрати-прибуток”;

· оптимізація розподілу прибутку і вибір найбільш ефективної дивідендної політики;

· більш широке впровадження комерційного кредиту і вексельного обігу з метою оптимізації джерел грошових коштів і впливу на банківську систему;

· використання лізингових відносин з метою розвитку виробництва;

· оптимізація структури майна і джерел його формування з метою недопущення незадовільної структури балансу;

· розробка і реалізація стратегічної фінансової політики.

Фінанси підприємств – важливіша категорія ринкової економіки. Вони відіграють вирішальну роль в системі фінансових відносин держави і сприяють вирішенню проблеми дефіциту бюджету, розвитку фондового ринку.

У фінансовій системі країни визначальне місце займають фінанси підприємств, організацій, установ, які діють на засадах комерційного розрахунку. Комерційний розрахунок знаходиться у тісному зв’язку з підприємництвом, яке діюче законодавство України визначає як самостійну ініціативу, систематичну, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та заняття торгівлею з метою отримання прибутку. Найважливіші принципи підприємництва: вільний вибір діяльності; залучення на добровільних засадах майна та коштів інших юридичних осіб і громадян; самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів виробленої продукції; встановлення цін відповідно до законодавства; вільний найм працівників; залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонено законом; вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, встановлених законодавством.

Комерційний розрахунок полягає у: отриманні максимального прибутку при мінімальних затратах; повній самостійності суб’єктів господарювання; невтручання держави у внутрішні справи підприємства.

Державне регулювання підприємницької діяльності в умовах ринку здійснюється через: 1) податкову та фінансово-кредитну політику, включаючи встановлення ставок податків і процентів по державних кредитах; податкових пільг, цін і правил ціноутворення; цільових дотацій; валютного курсу, розмірів економічних санкцій, державне майно і систему резервів, ліцензії, концесії, лізинг, соціальні, екологічні та інші норми і нормативи; 2) науково-технічні, економічні та соціальні державні програми; 3) договори на виконання робіт і поставок для державних потреб.

Втручання державних органів влади і управління у господарську діяльність підприємств не допускається, якщо вона не суперечить законодавству.

В процесі проведення господарської діяльності на підприємствах виникають різноманітні фінансові відносини, пов’язані з розподілом і перерозподілом створеної вартості, утворенням і витрачанням централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів. Це відносини:

– всередині самого підприємства з приводу утворення первинних доходів, формування та використання цільових фондів (амортизаційного, статутного, матеріального заохочення);

– з акціонерами, пайщиками, засновниками;

– з державою по сплаті податків, зборів, внесків та інших обов’язкових платежів;

– з іншими підприємствами та організаціями з приводу утворення асоціації, спільних підприємств, міжгосподарських об’єднань, сплати штрафів;

– з вищими структурами управління при перерозподілі фінансових ресурсів всередині галузі;

– із страховими, банківськими організаціями та ін. Таким чином, фінанси різних форм власності обслуговують весь процес формування, розподілу і використання доходів і нагромаджень на підприємств.

Матеріальною базою функціонування підприємства і здійснення ним виробничої та інших видів діяльності є майно підприємств, в т.ч. статутний фонд як сукупність вкладів (у грошовому виразі) учасників або власників у майно при створенні підприємства для забезпечення його діяльності в розмірах, визначених установчими документами. Внески в статутні фонди можуть бути зроблені в будь-якій формі, але завжди вони повинні мати вартісну оцінку (будинки, споруди, машини, устаткування, цінні папери, права інтелектуальної власності, грошові кошти тощо).

Держава регулює розміри статутних фондів окремих видів суб’єктів господарювання, так, встановлені мінімальні розміри статутних фондів товариств з обмеженою відповідальністю; акціонерних товариств; інвестиційних та страхових компаній, комерційних банків.

Однією з найважливіших тенденцій в розвинутих країнах світу була в останні два десятиріччя тенденція до роздержавлення економіки, складовою частиною якої є приватизація. Роздержавлення – процес переходу державної власності в інші недержавні форми: приватну, кооперативну, акціонерну та ін. Приватизація – перехід державної власності в руки окремої особи. Частка державної власності в Україні після здобуття нею незалежності становила 92%. Законодавство України передбачає, що першочерговій приватизації підлягають об’єкти, які найбільше впливають на розвиток споживчого ринку, а також ті, що нині стримують стабілізацію державного бюджету, гальмують економічний розвиток України, формування її ринкової економіки. Це – підприємства оптової і роздрібної торгівлі, житлово-комунального господарства, з переробки сільськогосподарської продукції, деревообробної і легкої промисловості, збиткові підприємства всіх галузей, законсервовані і об’єкти незавершеного будівництва тощо. У 1991-1998 рр. в Україні було приватизовано до 60 тис. Підприємств, причому цей процес відбувається прискорено. Але цей процес не має характеру народної приватизації, як це значною мірою було у Чехії. Про свідчить видача кожному громадянинові приватизаційного сертифіката на суму лише 1 млн. 50 тис. купоно-карбованців (10грн. 50 коп.), при вкладанні якого в акції підприємства (інвестиційної компанії тощо) сума дивіденду становила менше 0,1% річної середньої заробітної плати. Це лише формально перетворює власників приватизаційних сертифікатів на власників підприємств. За підтвердженням економістів, вартість приватизаційного сертифіката мала б становити не менше 5тис.дол., з урахуванням проведеної урядом індексації його реальна вартість становила у 1997 році приблизно 20грн.

Оцінка вартості підприємств, що приватизуються здійснюється за відповідною вартістю наявних основних фондів та оборотних коштів. При цьому ціна може встановлюватися з урахуванням потенційної рентабельності підприємства або ринкових цін на майно.

У проведенні приватизації беруть участь окремі органи, фізичні та юридичні особи. Це – суб’єкти приватизації. До них належать державні органи приватизації, а також продавці, покупці державного майна та посередники.

Державні органи приватизації включають фонд державного майна України та його регіональні відділення та представництва. Зазначений фонд розробляє програму приватизації на поточний рік і прогноз на перспективу та здійснює організацію і контроль за приватизацією. Він підзвітний ВРУ.

Покупці – 1) громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства; 2) юридичні особи, зареєстровані на території України; 3) юридичні особи інших держав.

Посередники: 1) фінансові посередники – здійснюють продаж придбаних акцій на ринку цінних паперів; 2) довірчі товариства – від імені і за дорученням і за рахунок власників приватизаційних паперів здійснюють представницьку діяльність з приватизаційними паперами; 3) холдінги та інвестиційні фонди – акумулюють приватизаційні кошти громадян та вклади інших покупців в обмін на акції власного випуску.

Основні принципи приватизації державного майна. Це – законність надання пільг членам трудових колективів підприємств, що приватизуються, рівність прав громадян у процесі приватизації, пріоритетне надання прав громадянам України на придбання державного майна, безоплатна передача частини державного майна кожному громадянинові України, додержання антимонопольного законодавства.

Викупу підлягають здебільшого невеликі державні підприємства. Крупні підприємства приватизуються шляхом перетворення їх в акціонерні товариства. Поряд з цим значна частина державного майна приватизується безоплатно.

Загалом процес приватизації має як позитивні так і негативні аспекти.

Позитивні:

1) певне послаблення командно-адміністративних методів в управлінні державними підприємствами;

2) певне розширення процесу демократизації власності внаслідок зосередження частини акцій у найманих працівників;

3) певне зростання рентабельності державних підприємств.

Негативні аспекти роздержавлення і приватизації:

1) втрата населенням можливості отримувати товари і послуги з державного сектора за відповідно дешевими цінами;

2) зростання безробіття внаслідок капіталістичної раціоналізації державних компаній;

3) продаж державної власності за штучно заниженими цінами;

4) приватизація переважно прибуткових підприємств (що суперечило офіційно проголошеній меті оздоровити збитковий державний сектор);

5) монополізація більшої частини державної власності в руках фінансового капіталу;

6) зростання цін на державні товари і послуги.

До негативних аспектів приватизації відносять:

1) проведення роздержавлення і приватизації з порушенням чинного законодавства;

2) недосконалість законів, що регулюють ці процеси, їх часту зміну та корегування;

3) відсутність належної організації обміну майнових сертифікатів більшістю населення на акції підприємств тощо.

2. Класифікація суб’єктів господарювання за певними ознаками.

Для практики господарювання в ринкових умовах, кваліфікованого управління підприємствами виключно важливим є їх чітка і повна класифікація за певними ознаками. Так, за кваліфікаційною ознакою в залежності від форми власності розрізняють приватні, колективні, державні та спільні підприємства, а за правовим статусом і формою господарювання — одноосібні, кооперативні, орендні, господарські товариства.

Приватними є підприємства, що засновані на власності майна окремих громадян, з правом найму робочої сили. До цього виду відносять також індивідуальні та сімейні підприємства. Вони базуються відповідно на власності майна однієї особи або членів однієї сім’ї, виключно їх особистій праці. Колективне — це таке підприємство, що грунтується на власності його трудового колективу, а також кооперативу, іншого статутного товариства або громадської організації. В Україні функціонують державні та державно-комунальні підприємства. Їх майно вважається відповідно власністю загальнодержавних чи адміністративно-територіальних одиниць. Майно, що закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання. Здійснюючи це право, державне підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству та статуту підприємства. Відчуження від держави засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за державним підприємством, здійснюється виключно на конкурентних засадах (через біржі, за конкурсом, на аукціонах) у порядку, що визначається Фондом державного майна України. Одержані в результаті відчуження зазначеного майна кошти направляються виключно на інвестиції.

Організація фінансів є різною на державних і приватних підприємствах, в той же час різноманітність підприємств недержавної форми власності теж має свої особливості в процесі організації і функціонування фінансів.

Якщо підприємство засноване на базі об’єднання майна різних власників (юридичних осіб та громадян), то його називають спільним підприємством (зі змішаною формою власності). На підприємстві із змішаною формою власності капітал може належати також підприємцям двох або декількох країн. Їх реєстрація здійснюється в країні одного з засновників такого підприємства, це зумовлює місце знаходження його штаб-квартири. Якщо метою створення змішаного підприємства слугує спільна підприємницька діяльність, то його називають спільним. Саме такі численні спільні підприємства функціонують у різних галузях народного господарства України.

Існує також класифікація підприємств (фірм) за правовим статусом і формою господарювання. Одноосібне підприємство є власністю однієї особи або родини; воно несе відповідальність за свої зобов’язання усім майном (капіталом). Кооперативні підприємства (кооперативи) — це добровільні об’єднання громадян з метою спільного ведення господарської або іншої діяльності. Характерною ознакою є особиста участь кожного в діяльності, використання власного або орендованого майна. В економіці України функціонують два основних типи кооперативів: виробничі і споживчі.

Орендні підприємства — засновані на договірних умовах щодо тимчасового володіння і користування майном, що необхідне орендатору для здійснення підприємницької діяльності. Об’єктами оренди можуть бути цілісні майнові комплекси державних підприємств або їх структурних підрозділів (філіалів, цехів, дільниць), а також окремі одиниці майна.

Господарські товариства являють собою певні об’єднання підприємців. У більшості країн з ринковою економікою такі товариства залежно від характеру інтеграцій (осіб чи капіталу) та міри відповідальності за свої зобов’язання (повна чи часткова) поділяються на повні, з обмеженою відповідальністю, з додатковою відповідальністю, командитні і акціонерні.

Повне товариство ( товариство з повною відповідальністю), всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов’язання підприємства усім майном.

Установчий договір про повне товариство повинен визначати розмір частки кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення вкладів, форму їх участі у справах товариства.

Якщо при виході учасника з повного товариства це товариство зберігається, то учаснику виплачується вартість його внеску відповідно до балансу, складеного на день виходу. На вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути повернуто повністю або частково в натуральній формі. Учаснику, який вибув, сплачується належна йому частина прибутку, одержаного товариством у даному році. Майно, передане учасникам товариства тільки для користування, повертається в натуральній формі без винагороди.

Якщо при ліквідації повного товариства виявиться, що наявного майна не вистачає для сплати всіх боргів, за товариство у недостатній частині несуть солідарну відповідальність його учасники усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства України може бути звернено стягнення. Учасник товариства відповідає за борги товариства незалежно від того, виникли вони після чи до його вступу до товариства. Учасник, який сплатить повністю борги товариства, вправі звернутися з регресною вимогою у відповідній частині до решти учасників, які несуть перед ним відповідальність пропорційно своїй частці у майні товариства.

Товариством з обмеженою відповідальністю вважається таке, що має статутний фонд, поділений на частини, розмір котрих визначається засновницькими документами, учасники цього товариства несуть відповідальність в межах їх вкладів.

Учасники, які не повністю внесли вклади, відповідають за зобов'язаннями товариства також у межах невнесеної частини вкладу. Установчі документи товариства з обмеженою відповідальністю повинні містити відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів. Зміни вартості майна, внесеного як вклад, та додаткові внески учасників не впливають на розмір їх частки у статутному фонді, вказаної в установчих документах товариства, якщо інше не передбачено установчими документами.

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється статутний фонд, розмір якого повинен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства з обмеженою відповідальністю. До моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю кожен з учасників зобов'язаний внести до статутного фонду не менше 30 відсотків вказаного в установчих документах вкладу. Внесення до статутного фонду грошей підтверджується документами, виданими банківською установою.

Учасник зобов'язаний повністю внести свій вклад не пізніше року після реєстрації товариства. Учаснику товариства з обмеженою відповідальністю, який повністю вніс свій вклад, видається свідоцтво товариства.

Учасник товариства з обмеженою відповідальністю може за згодою решти учасників відступити свою частку (її частину) одному чи кільком учасникам цього ж товариства, а якщо інше не передбачено установчими документами, то і третім особам. Учасники товариства користуються переважним правом придбання частки (її частини) учасника, який її відступив, пропорційно їх часткам у статутному фонді товариства або в іншому погодженому між ними розмірі.

При виході учасника з товариства з обмеженою відповідальністю йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному фонді. Виплата провадиться після затвердження звіту за рік, в якому він вийшов з товариства, і в строк до 12 місяців з дня виходу. На вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути повернуто повністю або частково в натуральній формі.

Учаснику, який вибув, виплачується належна йому частка прибутку, одержаного товариством в даному році до моменту його виходу. Майно, передане учасником товариству тільки в користування, повертається в натуральній формі без винагороди.

Товариством з додатковою відповідальністю визнається товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів. Учасники такого товариства відповідають за його боргами своїми внесками до статутного фонду, а при недостатності цих сум - додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника. Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в установчих документах.

Командитним є товариство, яке, поряд з членами з повною відповідальністю, включає одного чи більше учасників, відповідальність котрих обмежується особистим вкладом у майно такого підприємства.

Якщо у командитному товаристві беруть участь два або більше учасників з повною відповідальністю, вони несуть солідарну відповідальність за боргами товариства.

Установчий договір про командитне товариство повинен включати розмір часток кожного з учасників з повною відповідальністю, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів, форму їх участі у справах товариства. В установчому договорі стосовно вкладників вказуються тільки сукупний розмір їх часток у майні товариства, а також розмір, склад і порядок внесення ними вкладів. Вкладник може вступити до командитного товариства шляхом внесення грошових або матеріальних вкладів.

Вкладники командитного товариства мають право:

-діяти від імені командитного товариства тільки у разі наявності доручення і згідно з ним;

-вимагати першочергового повернення вкладу (ніж учасникам з повною відповідальністю) у разі ліквідації товариства;

-вимагати подання їм річних звітів і балансів, а також забезпечення можливості перевірки правильності їх складення.

Сукупний розмір часток вкладників не повинен перевищувати 50 відсотків майна товариства, зазначеного в установчому договорі. На момент реєстрації командитного товариства кожний з вкладників повинен внести не менше 25 відсотків свого внеску.

Управління справами командитного товариства здійснюється тільки учасниками з повною відповідальністю. У командитному товаристві, де є тільки один учасник з повною відповідальністю, управління справами здійснюється цим учасником самостійно. Вкладники не вправі перешкоджати діям учасників з повною відповідальністю по управлінню справами командитного товариства.

Командитне товариство, крім підстав реорганізації і ліквідації, припиняється також у разі вибуття всіх учасників з повною відповідальністю. При вибутті усіх вкладників учасники з повною відповідальністю вправі замість ліквідації товариства перетворити його в повне товариство. У цьому випадку, як і у разі ліквідації товариства, необхідно внести відповідні зміни до установчого договору і державного реєстру.

Наявні у командитного товариства грошові кошти, включаючи і виручку від продажу його майна при ліквідації, після розрахунків по оплаті праці найманих працівників товариства і виконання обов'язків перед банками, бюджетом, іншими кредиторами у першу чергу розподіляються між вкладниками для повернення їм їх вкладів, а потім між учасниками з повною відповідальністю у порядку і на умовах, передбачених цим Законом та установчим договором. У разі недостатності коштів товариства для повного повернення вкладникам їх вкладів наявні кошти розподіляються між вкладниками відповідно до їх долі у майні товариства.

Найбільш розвинутою формою господарських товариств є акціонерне товариство. Головним атрибутом такого товариства слугує акція — цінний папір без встановленого терміну обігу, який свідчить про пайову участь в статутному фонді товариства, підтверджує членство в ньому і право на участь в управлінні ним; дає учаснику товариства право на одержання частки прибутку у вигляді дивіденду та участь в розподілі майна при його ліквідації. Акціонерні товариства на території України створюються і діють відповідно до Закону України “Про господарські товариства”. Акціонерні товариства — невід’ємна частина ринкової економіки. Цінні папери, що ними випускаються, розміщуються між підприємствами, а також окремими громадянами. Акціонування — це один із способів приватизації. Акціонерне товариство створюється засновником в особі національних і іноземних юридичних і фізичних осіб, число яких не обмежується. Акціонерні товариства можуть бути відкритого і закритого типу. Різниця між ними заключається у тому, що статутний капітал акціонерного товариства відкритого типу формується шляхом продажу акцій у формі відкритої підписки, а в акціонерних товариствах закритого типу статутний капітал створюється тільки за рахунок внесків засновників, тобто акції у відкритий продаж не надходять. В акціонерних товариствах відкритого типу акції можуть передаватись із рук в руки без згоди інших акціонерів, тоді як в акціонерних товариствах закритого типу акції переходять із рук в руки тільки за згодою більшості інших акціонерів (якщо інше не передбачено статутом). Число і склад акціонерів акціонерного товариства відкритого типу не обмежуються. В акціонерному товаристві закритого типу число акціонерів, які володіють звичайними акціями, не повинно перевищувати 50%.

Кожне акціонерне товариство володіє повною господарською самостійністю як в оплаті праці, так і в ціноутворенні, порядку розподілу чистого прибутку. При цьому акціонерне товариство несе відповідальність за своїми зобов’язаннями усім майном, але не несе відповідальності щодо зобов’язань акціонерів. Акціонерне товариство є юридичною особою, воно має право здійснювати будь-які види господарської діяльності із законом.

Контроль за фінансово-господарською діяльністю АТ здійснюється ревізійною комісією, яка обирається з числа акціонерів. Ревізійна комісія складає висновок за річними звітами та балансами. Без висновку ревізійної комісії загальні збори акціонерів не вправі затверджувати баланс. Якщо акціонерне товариство не несе відповідальності стосовно зобов’язань акціонерів, то акціонери відповідають за зобов’язаннями товариства тільки в межах особистого вкладу в капітал. Акціонери не мають права вимагати повернення своїх вкладів, крім випадків, передбачених статутом акціонерного товариства.

Будь-яке акціонерне товариство має право не тільки брати участь у капіталі інших товариств, але й відкривати філіали та представництва (в тому числі і за кордоном), а також дочірні товариства. Філіали і представництва складають власний баланс, який входить до складу балансу акціонерного товариства. Філіали і представництва відповідають за зобов’язання акціонерного товариства, а останні несуть відповідальність за їхні зобов’язання.

Дочірнє товариство — це товариство, в якому придбано 50% акцій АТ плюс одна акція. Таке товариство діє як самостійна комерційна установа. Дочірнє товариство не відповідає за борги основного товариства.

3. Особливості організації і функціонування фінансів різних форм власності та видів діяльності.

Принципи функціонування фінансів підприємств єдині для всіх видів і форм підприємницьких структур. Проте в організації фінансів, структурі джерел фінансових ресурсів, розподілі й використанні одержаного прибутку, взаєморозрахунків з бюджетом є певні відмінності. Ці відмінності пов’язані з формою власності, видом діяльності, технологічними особливостями процесу виробництва товарів, виконання робіт та надання послуг.

Залежно від форми власності підприємства поділяються на державні та недержавної форми власності. Останні, в свою чергу, поділяються на орендні, акціонерні, кооперативні, спільні, індивідуальні та інші. Особливості функціонування фінансів тут пов’язані насамперед із джерелами формування й використання фінансових ресурсів.

На підприємствах державної форми власності при їх створенні використовуються бюджетні кошти. Держава є власником цих ресурсів і лише тимчасово передає право володіння і розпорядження ними керівництву підприємства, з яким укладається відповідний контракт. Державні підприємства як джерело фінансових ресурсів можуть використовувати банківський кредит, державні дотації тощо. Прибуток, одержаний в результаті господарської діяльності, є власністю держави й використовується відповідно до чинного законодавства. Прибуток, що залишається у державного підприємства після сплати податків та інших платежів у бюджет (чистий прибуток), надходить у розпорядження трудового колективу підприємства. Частина цього прибутку передається у власність членів трудового колективу в порядку і розмірах, визначених законодавчими актами України. Сума прибутку, що належить членові трудового колективу, утворює його вклад. На суму вкладу членові трудового колективу, за його бажанням, може бути видано акції. Держава може застосовувати й інші форми регулювання діяльності підприємств державної та комунальної власності.

Організація фінансів підприємств недержавної форми власності характеризується більшою можливістю щодо формування та використання фінансових ресурсів. Вони можуть залучати кошти засновників підприємства за допомогою випуску акцій, як пайові внески, спонсорські кошти, фінансові допомоги як держави, так і недержаних фінансових інститутів. Результати господарської діяльності, тобто сума одержаного прибутку, є власністю акціонерів або засновників підприємства. Після сплати податків прибуток використовується відповідно до рішень власників підприємства.

Особливості організації фінансів визначаються також характером виробництва, тобто технологічними особливостями виробництва, залежністю виробництва від природних чи кліматичних умов. Так, наприклад, у легкій промисловості структура фондів фінансових ресурсів відрізнятиметься від загальної у промисловості. Тут високою буде питома вага ресурсів, сконцентрованих в обігових коштах, оскільки в цій галузі в собівартості продукції є значні затрати сировини і матеріалів, значно вищі затрати на оплату праці.

Різна фондомісткість і матеріаломісткість деяких видів виробництва визначає структуру затрат на виробництво і реалізацію продукції, співвідношення основних фондів і обігових коштів, а це, в свою чергу, визначає різну потребу в фінансових ресурсах. На підприємствах із тривалим виробничим циклом (суднобудування, літакобудування), а також із сезонним характером виробництва (сільське господарство) виникає потреба в додаткових фінансових ресурсах, що зумовлює залучення коштів у формі банківського кредиту. Це, в свою чергу, призводить до зростання собівартості продукції, оскільки кредитні ресурси є платними.

Особливості виробничого процесу в деяких видах підприємницьких структур впливають на швидкість обігу фінансових ресурсів, структуру грошових фондів, що обслуговують цей процес, взаємовідносини підприємницьких структур із бюджетом і позабюджетними централізованими фондами.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Учебный текст
© perviydoc.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации