Поняття фізичної особи - файл n1.doc

Поняття фізичної особи
Скачать все файлы (71.5 kb.)

Доступные файлы (1):
n1.doc72kb.27.01.2014 11:19скачать

n1.doc

Поняття фізичної особи
Правовий статус громадян (фізичних осіб) як суб'єктів ци­вільного права. Цивільне право має за мету упорядкувати поведінку людей у різних життєвих ситуаціях та відно­синах, забезпечити їм можливість автономно вирішувати приватні суспільно значимі питання.

Досягти цієї мети можна лише у випадку, коли лю­дина з її інтересами буде в центрі уваги законодавця, коли всі галузі права будуть спрямовані на захист грома­дянина як особи, як суб'єкта права.

Варто усвідомити, що суб'єктом права громадянин є не тільки тому, що дозвіл на це йому надала держава в спеціальних законодавчих приписах, а й внаслідок виро­блених суспільством традицій, звичаїв.

Правовий статус громадянина як суб'єкта цивільного права характеризується не лише свободою і незалежніс­тю, а ще й тим, що його свобода і незалежність є обме­женими. Адже якщо особа претендує на те, щоб до неї ставилися як до громадянина, поважали її честь і гід­ність, то й сама вона мусить таким же чином ставитися до інших. Аморальні вчинки особи при укладанні угод або виникненні інших юридичних фактів, порушення добрих звичаїв, що склалися в суспільстві, повинні зу­мовлювати недійсність таких угод (навіть у тому випад­ку, якщо в законі не передбачено подібної підстави при­пинення правовідносин) або призводити до інших нега­тивних для порушника наслідків.

На правовий статус особи впливають як природні, так і суспільні, в тому числі й правові фактори.

До правових факторів відносяться цивільна правозда­тність і цивільна дієздатність.

Серед суб'єктів конституційного права слід виділити фізичних осіб. Особливий характер має конституційна правосуб'єктність депутатів пред­ставницьких органів, насамперед депутатів загальнонаціональних пред­ставницьких органів — парламентів та установчих зборів (конституційних асамблей). Конституційна правосуб'єктність депутатів пов'язана з компе­тенцією відповідного органу. Депутати не є посадовими особами. Вони ре­презентують представницький орган і водночас є його органічною части­ною. Іноді конституційною правосуб'єктністю наділяються групи депутатів. Наприклад, певні групи депутатів мають право утворювати парламентську фракцію або звертатися з інтерпеляцією (запитом) до уряду. В ряді країн визнається лише групова депутатська законодавча ініціатива.

Спеціальна правоздатність характеризує конституційно-правовий статус виборців. До того ж у деяких країнах групи виборців також висту­пають у ролі суб'єкта конституційного права, будучи наділеними правом так званої народної законодавчої ініціативи.

На відміну від депутатів і виборців, громадяни мають не спеціаль­ну, а загальну політичну (конституційну) правоздатність. Суб'єктами кон­ституційного права є також іноземці й особи без громадянства. Вони наділені певними правами і несуть обов'язки. Обсяг конституційної пра­воздатності громадян у цьому випадку є вихідним і звичайно ширшим, ніж у інших відповідних категорій населення.

Цивільна правоздатність - це здатність громадянина мати цивільні права і обов'язки.

Термін «правоздатність» застосовується в широко­му і вузькому значенні. У широкому значенні під пра­воздатністю розуміють здатність громадянина мати права і обов'язки, що стосуються всіх галузей права (державного, адміністративного, трудового, сімейного тощо).

У вузькому значенні під правоздатністю розуміють цивільну правоздатність, тобто здатність особи мати права і обов'язки в сфері дії цивільного права. Саме в такому значенні термін «правоздатність» застосовується в Цивільному кодексі та інших цивільно-правових актах. Але це не означає, що цивільна правоздатність не по­в'язана з іншими галузями права. Чисельні норми конс­титуційного права є базовими для розвитку цивільного законодавства, в тому числі й норм, що регулюють від­носини, пов'язані з правоздатністю. На підставі норм кримінального та адміністративного права громадянина можна обмежити в правоздатності.

Цивільна правоздатність визнається однаковою мі­рою за всіма громадянами незалежно від їх віку, стану здоров'я та інших факторів.

Цивільна правоздатність виникає в момент наро­дження. Це означає, що ще до народження людини сус­пільство, держава вже визначили для неї коло прав, а сам факт народження свідчить про набуття цих прав лю­диною.

З цього випливає, що для визнання громадянина правоздатним потрібно, щоб він народився живим. Чин­не законодавство України не встановлює якогось міні­мального строку, який має прожити новонароджений, а пов'язує його правоздатність з моментом його наро­дження.

На перший погляд, таке твердження закону досить повно охороняє права громадян, але воно деякою мірою розходиться із судовою практикою. Так, Пленум Верхо­вного суду України в постанові «Про практику розгляду судами України справ про спадкування» в ч. 2 п. 5 звер­нув увагу судів на те, що особи, які померли в один і той же день (незалежно від часу смерті), не спадкують один після другого1. Припустимо, що одразу ж після на­родження дитини її мати померла, а через 10 годин того ж дня померла й сама дитина. Чи набула вона право спадкоємства? А потім, коли дитина померла, чи відкри­вається спадщина? (Мати дитини перебувала у незареєстрованому шлюбі з чоловіком, який визнає себе батьком померлої дитини).

Керуючись зазначеною постановою Пленуму Верхо­вного суду, потрібно дати негативну відповідь. А якщо так, то виникає запитання: яке практичне значення має вказівка закону про те, що правоздатність виникає з мо­менту народження? Можливо, має рацію законодавець Іспанії, який у ст. 30 цивільного кодексу закріпив пра­вило, згідно з яким дитина не вважається народженою, якщо вона природно помре в перші 24 години свого життя.

Потрібно враховувати також і те, що здатність мати певні цивільні права виникає у громадянина з моменту досягнення ним визначеного законом віку (право на за­няття підприємницькою діяльністю, вибір місця прожи­вання тощо).

Зміст цивільної правоздатності громадян. Під змістом правоздатності громадян розуміють перелік цивільних прав і обов'язків, які можуть належати громадянинові. На підставі ЦК України, «Закону про власність» та ін­ших законодавчих актів, громадяни можуть: мати майно на праві власності; займатися підприємницькою та ін­шою, не забороненою законодавчими актами, діяльніс­тю; самостійно або разом з іншими громадянами і орга­нізаціями утворювати юридичні особи; укладати незаборонені законом угоди і брати участь у зобов'язаннях; обирати місце проживання; мати права автора твору на­уки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходу та іншого результату інтелектуальної діяльності; мати інші майнові і особисті немайнові права і обов'язки.

Як бачимо, зміст цивільної правоздатності хоча й визначається законом, але перелік цих прав не є вичерпним. Цивільна правоздатність не може бути змінена або обмежена за волею окремих осіб. Відмова громадянина від належних йому прав не тягне за собою факту припинення цих прав, за винятком випадків, коли така відмова допускається законом.

Закон допускає два види обмеження цивільної право­здатності – добровільний і примусовий.

Одним із прикладів добровільного обмеження циві­льної правоздатності може бути випадок, коли громадя­нин, який став ченцем, добровільно відмовляється від деяких цивільних прав. У зв'язку з тим, що законом не заборонено вступ до культової установи (монастиря), то фактично дозволяється і самообмеження цивільних прав.

Прикладом добровільного обмеження цивільної пра­воздатності є також закріплена в законодавчих актах за­борона працівникам деяких відомств обіймати посади, пов'язані з підприємницькою діяльністю. Так, обіймаю­чи посаду державного службовця, громадянин мусить бути обізнаний з такою забороною і добровільно з нею погодитись. Застосовуючи таке обмеження, держава по­винна компенсувати його пільгами соціального та ін­шого характеру.

Примусове обмеження цивільної правоздатності допустиме лише тоді, коли воно передбачене законом з обов'язковим переліком випадків і встановленням по­рядку такого обмеження (ст. 12 ЦК України). Ця норма носить бланкетний (відсильний) характер, але не містить переліку правових актів, на підставі яких можна було б обмежити громадянина в цивільній правоздатності. Пев­но, саме це призвело до того, що в літературі панує дум­ка, згідно з якою обмеження цивільної правоздатності можливе лише на підставі КК України шляхом застосування деяких видів покарань. Наприклад, вважається, що передбачене ст. 23 КК України позбавлення грома­дянина права займати окремі посади або займатися пев­ною діяльністю є обмеженням його цивільної правоздат­ності, інші ж види основних покарань, передбачені тією ж статтею, цивільних прав нібито і не обмежують.

На нашу думку, таке розуміння природи обмеження правоздатності громадян не відповідає ст.12 ЦК України і призначенню інституту обмеження цивільної правоздатності взагалі.

Примусовим обмеженням цивільної правоздатності слід вважати обмеження, яке:

– здійснюється у випадках, передбачених законом (позбавлення волі, виправні роботи без позбавлення волі, позбавлення права займати окремі посади або займатися певною діяльністю, адміністративний нагляд2, позбавлення права управляти транспортним засобом тощо);

– застосовується компетентним органом (судом, начальником органу внутрішніх справ), органами охорони здоров'я (здійснення спеціальних заходів профілактики та лікування соціально небезпечних захворювань);

– є реакцією на протиправну поведінку громадянина, або є заходом профілактики та лікування небезпечних захворювань (туберкульоз, психічні, венеричні захворю­вання, СНІД, лепра, хронічні алкоголізм, наркоманія, а також карантинні захворювання3);

– не перевершує строків, передбачених законом, або необхідних для лікування (позбавлення волі не може пе­ревершувати 20 років);

– виконується під контролем спеціальних державних органів.

У цьому зв'язку виникає запитання: чи можна вважа­ти вирок суду про застосування виняткової міри пока­рання – смертної кари – рішенням суду про припинення (позбавлення) цивільної правоздатності? Справа в тому, що в цивілістичній літературі не звертається увага на цю міру покарання і не дається її оцінка стосовно цивільної правоздатності.

Укладачі «Науково-практичного коментарю Кримінального кодексу України» вважають, що смертна кара не входить в систему кримінальних покарань і не є актом відплати за вчинений злочин. Вона переслідує мету загального та спеціального попередження інших злочинів4. Не аналізуючи цього твердження, підкреслимо, що смертна кара – найтяжча міра покарання. На підставі вироку суду припиняється життя людини, а з ним – і її правоздатність.

Через це в країнах, в яких смертна кара передбачена законодавством, визнається примусове припинення пра­воздатності.

Інша справа, що не можна позбавити цивільної пра­воздатності, не застосовуючи смертної кари. Законодавс­тво України не знає такої міри покарання, як позбав­лення прав, або застосування громадянської (політичної) смерті, яка передбачала б припинення всіх цивільних прав. І саме в цьому значенні можна стверджувати, що в Україні ніхто не може бути позбавлений правоздат­ності5.

Від правоздатності (здатності мати права і обов'язки на щось взагалі) слід відрізняти суб'єктивне цивільне право. Правоздатність – це передумова виникнення суб'єктивного цивільного права. Якщо громадянин фак­тично використає те чи інше умовно гарантоване право, то в нього виникне суб'єктивне (реальне) право. Напри­клад, кожний громадянин має право бути автором твору літератури, науки, мистецтва, але в нього виникне су­б'єктивне право авторства лише після того, як він ство­рить такий твір, втілить його в якусь форму.

Цивільна дієздатність. На відміну від правоздатності, яка гарантує громадянинові можливість мати цивільні права і обов'язки незалежно від його волі, цивільна діє­здатність пов'язана з активним волевиявленням. У цивільному законодавстві вона визначається як здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки.

Під здатністю набуття цивільних прав і створення цивільних обов'язків розуміють не лише набуття цивіль­них прав і створення обов'язків, а й здатність своїми діями здійснювати належні особі цивільні права і покла­дені цивільні обов'язки, розпоряджатися цими правами, здатність нести цивільно-правову відповідальність за вчинення цивільних правопорушень. Здатність здійсню­вати права і нести обов'язки в зазначеному розумінні виникає не одразу після народження, а поступово, в мі­ру досягнення громадянином певного віку. Крім того, на дієздатність може негативно впливати стан здоров'я гро­мадянина, його можливість розуміти значення і наслідки своїх дій і здатність керувати ними, протиправність по­ведінки самої особи. За рішенням суду громадянин може бути обмеженим у дієздатності. В зв'язку з цим розріз­няють дієздатність повну і неповну.

Повністю дієздатними у віковому аспекті можуть вважатися громадяни, які досягли повноліття – вісімнад­цятирічного віку.

У випадках, коли законом дозволяється одружуватися до досягнення повноліття, громадянин, який скористав­ся таким правом, набуває повної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу (одруження).

Новий ЦК Російської Федерації (ст. 27) передбачив таке поняття, як емансипація: неповнолітній, який досяг шістнадцяти років, може бути оголошений повністю діє­здатним, якщо він працює за трудовим договором, у то­му числі й за контрактом, або за згодою батьків (усино­вителів) чи піклувальників займається підприємницькою діяльністю.

Оголошення неповнолітнього повністю дієздатним у таких випадках проводиться за рішенням органів опіки та піклування за згодою батьків або осіб, які їх заміню­ють. Без такої згоди спір вирішується судом.

Як бачимо, дієздатність у повному обсязі настає по до­сягненні громадянином повноліття, а у певних випадках, передбачених законом, вона може наступити й раніше.

Неповною дієздатністю володіють неповнолітні гро­мадяни віком від 15 до 18 років. Вони можуть укладати угоди за згодою своїх батьків або піклувальників. Це за­гальне правило. Але є й виключення з нього. Так, непо­внолітні вправі самостійно учиняти дрібні побутові угоди, розпоряджатися своєю заробітною платою або стипендією, вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними, володіти, користуватися і розпоряджатися майном трудового або селянського господарства, бути засновни­ками і членами громадських об'єднань – молодіжних організацій, здійснювати авторські та винахідницькі пра­ва. Вони несуть відповідальність за особисто заподіяну шкоду іншим особам. Порядок притягнення їх до такої відповідальності має деякі особливості у порівнянні з відповідальністю повністю дієздатних.

Слід також підкреслити, що встановлений законом вік (15 років), з досягненням якого громадяни набувають неповної дієздатності, не свідчить про суттєві зміни в організмі людини. Визнання законом саме такого віку можна пояснити соціальними, політичними, а можливо, й іншими мотивами. Такий висновок можна підтвердити тим, що ЦК Української РСР 1922 р. таким віком визна­чався вік у 14 років. Новий ЦК Російської Федерації на­стання неповної дієздатності також зв'язує з досягнен­ням 14 років.

Особливу категорію осіб, відповідно до ЦК України, утворюють громадяни віком до 15 років. Угоди від їх імені укладають батьки (усиновителі) або опікуни. Таким чином, цих громадян закон відносить до категорії недієздатних. Проте враховуючи, що перебування в тому чи іншому віці не залежить від волі громадянина та що віковий стан дітей швидко змінюється і з кожним роком вони набувають все більшого життєвого досвіду, який дає їм змогу орієнтува­тися і вірно приймати побутові рішення, законодавець дозволив громадянам віком до 15 років учиняти дрібні по­бутові угоди. Крім того, вони можуть учиняти й деякі інші юридичні дії, наприклад, самостійно вносити на своє ім'я вклади і розпоряджатися ними.

Дієздатність, як і правоздатність, природно припиня­ється із настанням смерті громадянина. Але за життя він може бути обмежений у дієздатності або визнаний недіє­здатним.

Під обмеженням дієздатності слід розуміти заборону громадянинові на підставі рішення суду самостійно укладати угоди по розпорядженню майном, одержувати заробітну плату, пенсію або інші види доходів. Усі ці дії він може проводити лише за згодою піклувальника. Об­межений у дієздатності, самостійно може укладати лише дрібні побутові угоди.

Чинне законодавство (ст. 15 ЦК України) встановлює дві необхідні умови для прийняття такого рішення:

а) зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами;

б) як наслідок цього – тяжке матеріальне становище самого громадянина та його сім'ї.

Доказами по справах цієї категорії можуть бути слу­жбові акти працівників міліції, інших органів, що підт­верджують факти зловживання спиртними напоями і наркотичними засобами, а також дані про матеріальне становище сім'ї алкоголіка або наркомана. Враховується також матеріальне становище його самого.

До компетенції суду входить лише прийняття рішення про обмеження дієздатності або про відмову в задо­воленні заявлених про це вимог. Вирішення інших пи­тань, що пов'язані з обмеженням дієздатності (наприк­лад, про призначення піклувальника), до компетенції суду не входить. Ці питання вирішують органи опіки та піклування після набрання судовим рішенням чинності.

Як бачимо, чинний в Україні інститут обмеження дієздатності, крім того, що відіграє роль захисту прав і законних інтересів громадян, також спрямований на бо­ротьбу з пияцтвом та зловживанням наркотичними ре­човинами. Свого часу цьому інститутові надавалося ве­лике значення для запобігання порушень громадського порядку та виховання громадян у дусі свідомого став­лення до праці, сім'ї, дотримання правил соціалістич­ного співжиття.

Як член суспільства, громадянин має не лише права, а й обов'язки. Обов'язки можуть виникати як внаслідок угод або інших цивільно-правових зобов'язань, так і на підставі закону. Наприклад, батьки зобов'язані утримувати своїх малолітніх і непрацездатних дітей, діти – непрацездатних батьків; які потребують цього; один із подружжя, якщо він працездатний, повинен матеріально допомагати непрацездатному. Інколи буває так, що цих обов'язків громадянин не дотримується. Заробітну плату в сім'ю не приносить, витрачає її на придбання спиртних напоїв, наркотичних засобів, програє у карти або використовує на інші цілі, не пов'язані з утриманням і забезпеченням добробуту сім'ї. Іншими словами, займається надмірним марнотратством, від чого страждають і його близькі, про яких він зобов'язаний турбуватися. Буває часто й так, що й сам марнотратник потерпає від матеріальної незабезпеченості.

На нашу думку, підставою для обмеження дієздатності мусить бути будь-яке систематичне надмірне марнотратство, внаслідок якого громадянин ставить себе або непрацездатних членів своєї сім'ї в тяжке матеріальне становище.

Звертатися до суду із заявою про обмеження грома­дянина в дієздатності можуть дієздатні члени його сім'ї, профспілкові та інші громадські організації, психіатрич­ні лікарні, прокурор. Заява подається в суд за місцем проживання громадянина, а якщо він перебуває на ліку­ванні, то за місцем знаходження лікувально-профілак­тичного закладу.

Дієздатність обмежується також у випадках засу­дження громадянина до позбавлення волі. Під час від­буття покарання засуджений не може самостійно уклада­ти угоди, які потребують його особистої участі. Він не може бути учасником договору-підряду та деяких інших договорів.

Визнання громадянина недієздатним передусім по­в'язане з його здоров'ям. При цьому закон враховує не всі хвороби, а лише ті, які не дають можливості грома­дянинові розуміти значення своїх дій або керувати ними. До таких захворювань закон відносить душевну хворобу і недоумство. Внаслідок цих хвороб громадянин може поставити себе в тяжке матеріальне становище шляхом участі в укладанні угод. Реєстрація шлюбу з таким гро­мадянином може призвести до не передбачуваних наслід­ків. Можуть виникнути й інші ускладнення від участі душевно хворих в цивільно-правових відносинах.

Визнання громадянина недієздатним можливе лише на підставі рішення суду.

Громадянин, визнаний недієздатним, не має права укладати будь-які угоди. Від його імені угоди укладає його опікун.

Слід звернути увагу також на те, що чинне законо­давство України не враховує специфіки перебігу душев­ної хвороби. Адже відомі випадки, коли душевно хворий у певні періоди може розуміти наслідки своїх дій, стави­тися до них так, як це притаманно здоровій людині. В такі періоди він міг би укласти заповіт, інші угоди, але законом це ігнорується. Такі хворі або зовсім не визнаються недієздатними, або суд не враховує такого їх стану.

Громадянин вважається недієздатним з часу набран­ня чинності рішенням суду про визнання його недієздат­ним.

Разом з тим Пленум Верховного суду УРСР в поста­нові від 20 березня 1972р. «Про судову практику в спра­вах про визнання громадянина обмежено дієздатним і недієздатним» передбачив виключення з цього положен­ня. У випадках, коли від часу виникнення недієздатності залежать певні правові наслідки, суд, на прохання осіб, які беруть участь у справі, з урахуванням висновку судо­во-психіатричної експертизи та інших даних щодо пси­хічного стану громадянина, може зазначити у рішенні – з якого часу громадянин є недієздатним.


1 Див.: Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1993. – № 2. – С. 77.

2 Закон України “Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі” // Голос України, 1995. – 3 січня.

3 Основи законодавства України про охорону здоров’я // Відомості Верховної Ради України, 1993. – № 4. – Ст. 53.

4 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України (спеціальний випуск). – К., Юрінкем, 1994. – С. 72.

5 ЦК Української РСР 1922 р. давав підстави говорити про мож­ливість позбавлення цивільної правоздатності в Україні. Так, ст. 6 на­званого кодексу передбачала, що ніхто не може бути позбавлений Цивільних прав або обмежений у правах інакше, як у порядку і випад­ках визначених законом.
Учебный текст
© perviydoc.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации