Куца О. Основи літературознавства (Лекції для студентів II курсу факультету підготовки вчителів початкових класів) - файл n1.doc

Куца О. Основи літературознавства (Лекції для студентів II курсу факультету підготовки вчителів початкових класів)
Скачать все файлы (418.5 kb.)

Доступные файлы (1):
n1.doc419kb.27.01.2014 10:24скачать

n1.doc

  1   2   3   4   5
Ольга Куца

ОСНОВИ ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА

(Лекції для студентів
II курсу факультету підготовки вчителів початкових класів)


ЛЕКЦІЯ 1. ЕСТЕТИЧНА ПРИРОДА ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ 2

ЛЕКЦІЯ 2. АНАЛІЗ ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ 19

ЛЕКЦІЯ 3. РОДО-ЖАНРОВА ПРИРОДА ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ 41

ЛЕКЦІЯ 4. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЛІТЕРАТУРНИХ НАПРЯМІВ 59

Лекція 1. Естетична природа художньої літератури

План

1. Література як вид художньої творчості.

2. Література для дітей як органічний складник мистецтва слова. Специфіка літератури для дітей.

3. Літературно-художній образ. Різновиди образів.

4. Художній твір як форма буття літератури.

Літературознавчі терміни: естетика, естетична цінність, естетичне почуття, естетична категорія, художній образ.

Поняття «література» має два значен­ня. Насамперед це один із видів мистецтва, у якому носієм образності є сло­во. Літературою називають також будь-які витвори людської думки, що втілені в писемному слові і мають суспільне значення.

Слово «література» латинського походження і означає «літера». Щоб з усієї маси літературної продукції виділити твори, що мали мистецьку вартість, почали вживати термін «художня література» (естетично вартісна література). Саме поняття «художня література» з’явилось у XX столітті. У попередні часи для позначення творів, що мали мистецьку вартість, а не були простим засобом спілкування чи передачі думок, часто користувалися поняттям «поезія», хоча вони й не мали віршової форми. З поширенням художньої прози літературні твори (як поетичні, так і прозаїчні) називають «красною» або й артистичною літературою.

Сьогодні словесні твори, що мають мистецьку вартість, переважно називають худож­ньою літературою (цей термін має також значення оцінки рівня майстерності, довершеності). Інколи худож­ню літературу називають власне літературою. Поняттям «література» користуються частіше для означення прози, оскільки в окремих випадках віднесення того чи іншого прозаїчного твору до художнього буває проблематичним (наприклад, сюди нале­жать окремі жанри документальної літератури, епістолярна література і т. п.). Дослідники використовують також і тер­мін белетристика (фр. belles lettres), що означає красне пись­менство (у широкому розумінні — твори худож­ньої літератури загалом; у вузькому — художня проза).

Художня література, крім поділу на поезію і прозу, ділиться на так звані роди, до яких належать три основні — епос, лірика, драма, — та суміжні родо-жанрові утворення (ліро-епос, епічна драма, мемуари, художня біографія тощо).

Види мистецтва умовно поділя­ють на три типи. До першого належать так звані просто­рові види мистецтва, до яких зараховують живопис, скульптуру та архітектуру. Назву просторових вони дістали тому, що предмети, які зображуються ними, ми сприймаємо у їхньо­му просторово-статичному вигляді, тобто як розміщені в непорушному просторі, немовби завмерлі в ньому.

Другий тип — це часові мистецтва, до яких належать музика, співи, танець, пантоміма і література. Часовими вони називаються тому, що, на відміну від статичної форми зображення, характерної для просторових мистецтв, подають свій предмет у русі, у динамічному його розвиткові, що відбувається протягом певного часу.

Третій тип — це так зване синтетичне мистецтво, яке поєднує елементи як просторових, так і часових мистецтв. Форма зображення в те­атрі й кіно реалізується як у просторі, так і в часі. Окремі елементи синтезу з просторовою формою зображення характерні, у свою чергу, і для деяких видів часового мис­тецтва, зокрема танцю й пантоміми. Наприклад, пантомімічна вистава може набирати форми як статичного, так і динамічного зображення.

Види мистецтва відрізняються не лише спосо­бом відображення життя, а й тим матеріалом, в якому постають їхні твори і яким вони користуються для мистецького його відтворення. За такими «матеріальними» ознаками ми визначаємо літературу як мистецтво слова, у порівнянні, наприклад, зі скульптурою — мистецтвом каме­ню, живописом — мистецтвом фарби, танком — мистецтвом ритмічних рухів тіла, пантомімою — мистецтвом жестів і міміки, музикою — мистецтвом звуків тощо. Кожен із видів мистецтва має переваги перед іншими стосовно можливості якнайбільш повного охоплення різних боків зображуваного предмета. Загальна перевага матеріалу, яким користується, наприклад, група просторових мистецтв, полягає у можливості безпосереднього, зримого відтворення предмета свого зображення. Майстерна гра світла і тіні, передана фар­бою на художньому полотні, краса форми людського тіла, відтворена в пластиці гіпсу чи мармуру скульптурного ансамблю, довершеність симетрії у поєднанні окремих частин архітектурної споруди, — усе це, відтворене в просторово-концентрованій формі, впливає на наші почуття безпосередньо за рахунок того, що сприймається нами наочно, у прямому візуальному контакті. Сила емоційного впливу просторових мистецтв ґрунтується на тому, що зорові відчуття є визна­чальними, основними в життєдіяльності людини. З усіх відчуттів, що належать людині, зорові виступають у найрозвиненішій формі. Звідси просто­рове мистецтво має здатність впливати майже на всіх людей, тоді як словесне мистецтво пробуджує емоційні враження далеко не в усіх. Це пов'язано насамперед з тим, що емоційне враження від словесного твору відбувається не безпосередньо під час читання чи на слух, а завдяки посередництву уяви, фантазії, яка в належно розвиненій формі властива далеко не кожному.

Одночасно матеріал різних видів просто­рового мистецтва певним чином обмежує їхні зображу­вальні можливості. Обмеженість, наприклад, матеріальних за­собів, якими користується живописець, найбільш чітко виявляється у порівнянні їх з матеріалом скульптурного зо­браження.

Обмеженість словесного матеріалу через неможливість без­посереднього впливу на почуття компенсується знач­ними перевагами, які надає йому в порівнянні з просторовими мистецтвами часова форма зображення. Скульптор чи живописець, звертаючись до зобра­ження якоїсь події, тобто динамічної, а не статичної сцени, суттєво обмежений у можливостях її всебічного відтворен­ня, оскільки може змалювати лише один, хоча б і найзначніший її момент. Словесна форма передачі спромож­на подавати зображувану подію в максимальній повноті її динамічного розгортання. Ще більше об­межені живописець та скульптор порівняно з літератором у можливості відтворення думок і внутрішніх переживань зображуваної людини і особливо динаміки плину емоцій.

Окремі види часових мистецтв в залежності від матеріалу виявляють різні можливо­сті щодо зображення та емоційного впливу зображуваного на свідомість того, хто їх сприймає. Наприклад, музика, як і просторові мистецтва, безпосередньо впливає на почут­тя, створюючи у слухача відповідний емоційний настрій. Але сила естетичного враження, яке отримує людина від літератури, незважаючи на свою опосередковану форму, може бути набагато більшою за рахунок того, що словесне мистецтво дає людині інтелектуально-емоційну насолоду, пов'язану не лише зі сферою почуттів, але й з усім, що ми відносимо до сфери розуму, інтелектуально-пізнавального чи етичного світу людини.

Засобами слова — цього найбільш гнучкого матеріалу — можна відтворювати зображуване майже кожним видом мистецтва. Так, поезія прийо­мами своєї звукової організації наближається до музики. Прозаїчні словесні образи можуть давати ілюзію пластичного зображення і т. д. Крім того, слово — єдиний з матеріалів мистецтва, що дає змогу зображувати людську мову.

Одне з про­відних місць у суспільно-естетичній свідомості людства сьогодні посідає словесне мистецтво. Але воно не відразу знайшло таке визнання. Античність, епохи Відрод­ження та класицизму надавали перевагу скульптурі та живо­пису. Поезія, як тоді вважалося, програвала в порівнянні з ними через відсутність елемента наочності у її зображеннях. Популярність літератури, яка невпинно зростала в усі подальші епохи розвитку мистецтва, засвідчила, що словесне мистецтво ні в чому не поступається перед живо­писом та скульптурним зображенням і багато в чому перевершує їх. Теоретично ці переваги були обґрунтовані Г. Лессінґом у його знаменитому трактаті «Лаокоон, або Про межі живопису та поезії» (1766 р.). Думки Лессінґа були поглиблені в не менш знаменитій «Естетиці» Г. В. Ф. Геґеля. З українських літературознавців до цієї проблеми зверталися М. Костомаров, О. Потебня, І. Франко та інші.

Органічним складником літератури як мистецтва слова є література для дітей. Суперечки навколо її специфіки тривають і сьогодні. Зрозуміло, що вона має свої жанрові особливості, тематику й технічне оформлення, відповідає рівневі дитячих знань і психологічному розвиткові, хоча ідейно-естетичними принципами література для дорослих і дітей не відрізняється. Український літературний критик Олександр Грушевський підкреслював, що для виховання дітей у руслі національних традицій необхідна «спеціальна дитяча література. Проста, зрозуміла, чиста — як око, світла, ясна, як срібний струмок гірського водоспаду з найтоншими переливами фарб, прекрасними, немов дитячі душі... Вона повинна бути весела й бурхлива, як той же водоспад, і тихо-спокійна, задумливо-мрійлива, як плесо широкого ставу в місячну нічку, а також природна, мов затінок в спеку».

До XIX ст. література для дітей не виділялась як специфічна галузь словесного мистецтва. Вона була невіддільною від «дорослої». В античному та середньовічному світі історія літератури не фіксувала окремих творів, що призначалися б спеціально для дітей. Хоча деякі філософські праці давнини містять тези, що стосуються значення літератури для людини, зокрема для виховання дитини. З виникненням шкіл та бібліотек при них дедалі вирізняється морально-дидактичне та навчально-пізнавальне спрямування літературних творів (житія святих та легендарних людей, Псалтир, вибрані біблійні оповідки, «Шестиднев» тощо). В епоху Ренесансу народжується література для дітей, зорієнтована на молодшого читача: італійський поет Понтано складає колискові пісні і пише твір «П'ятиліток» (XV ст.), італієць Фаерн укладає «Цікавий збірник», — близько ста байок для дітей (XVI ст.).

Поштовхом для розвитку дитячої літератури в Україні було виникнення друкарства (це питання ґрунтовно досліджено у книзі проф. І. Огієнка «Історія українського друкарства»). До друку найперших українських книжок, як вважає І. Огієнко, причетний українець за походженням Святополк Фіоль, який видав у Кракові в 1491 р. «Осьмигласник» і «Часословець» (кириличним шрифтом).

В Україні навчали дітей і за книжками Франциска-Георгія Скорини, який видавав у Празі книжки «руською» мовою. Тут одна по одній виходили «Псалтир» та 23 книги Старого Завіту під загальною назвою «Біблія руська» (1517–1519 рр.). Згодом його зусиллями побачили світ у Вільно «Апостол» (1525) і «Мала Подорожня Книжиця» (без року видання).

В Україні найповніше виявив свою діяльність Іван Федоров, видавши у Львові в 1575 р. книги «Апостол» і «Азбука» (у Москві книга «Апостол» з’явилася у 1564 р.). Подвижництво Івана Федорова стало можливим завдяки великій матеріальній підтримці і духовній допомозі з боку активістів місцевого релігійно-просвітницького братства. В Острозі І. Федоров відкрив друкарню і видрукував новий «Буквар» (1578).

На середину XVII ст. припадає творчість українського власне дитячого письменника Климентія Зіновіїва. У своїх гуманістичних роздумах і поетичних творах він виявив особливу любов до знедолених дітей («О дітєх малих...», «Про зайців» та ін.). У XVIII ст. українську літературу для дітей збагатили Іван та Ігнатій Максимовичі, Іван Пашковський. Григорій Сковорода своїми різножанровими творами для дитячого читання ніби вінчав довгий процес зародження дитячої літератури епохи українського Ренесансу й бароко.

Твори нової і новітньої літератури представлені іменами Т. Шевченка, Марка Вовчка, Олени Пчілки, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, Б. Грінченка, С. Васильченка, В. Винниченка та інших. Вони заклали основи української літератури для дітей, теоретично її обґрунтували, осмислили специфіку, функції (естетичні, етичні та навчально-дидактичні тощо) і значення.

Незважаючи на те, що твори для дітей вирізняються з-посеред творів для «дорослих» педагогічною спрямованістю, дидактизмом, специфічними соціально-віковими особливостями, вони залишаються все-таки творами літератури, об'єктивно віддзеркалюючи закономірності розвитку літературного процесу в цілому. Твір для дитини чи про неї — це насамперед художньо-літе­ратурне явище.

Узагальнення здобутків письменницької та наукової думки стосовно специфіки дитячої літератури прочитуємо у підручнику з дитячої літератури (автори Білецький Д. М., Ступак Ю. П.):

«...Дитяча література... є органічною частиною всієї художньої літератури і всіма своїми засобами здійснює спільну всій літературі мету — виховує молоде покоління... Отже, дитяча література — невіддільна від загального літературного процесу: вона формується на ґрунті загальної художньої літератури, тобто літератури для дорослих, на основі законів педагогіки й психології і здійснює єдність принципів мистецтва і педагогіки... Одначе твори дитячої літератури мають і свої особливі ознаки, які відрізняють їх від літератури для дорослих... Найбільш характерними ознаками дитячої літератури слід вважати:

а) наявність у творі предметного, конкретно-життєвого художнього образу...;

б) ліризм розповіді;

в) динамічність розвитку сюжету;

г) багатство, точність та емоціональність мови.

Останні три ознаки, що ми їх назвали, — ліризм розповіді, динамічність розвитку сюжету, емоціональність мови — властиві й для літератури, адресованої дорослому читачеві, але для дитячих творів ці риси особливо важливі. Художні твори, позбавлені цих характерних ознак, не можуть мати успіху у дітей».

Останнім часом науковці розглядають дитячу літературу саме як естетичний феномен, виходячи насамперед з того, що «виховне» у літературі може здійснюватися лише через «естетичне». Важливо, що у найповнішому на сьогодні «Літературознавчому словнику-довід­нику» (1997. За ред. Р. Гром’яка, Ю. Коваліва) уже розрізнено поняття «ди­тяча література» і «література для дітей»:

«Дитяча література — література, творена безпосередньо дітьми. До неї належать різні жанри фольклору (лічилки, дражнилки, ігрові пісні та ін.), а також перші спроби пера перших початківців (поезія, проза тощо), опубліковані в періодиці для дітей... чи в колективних збірниках».

«Література для дітей — художні, науково-популярні та публіцистичні твори, написані письменниками безпосередньо для молодшого читача різних вікових категорій, починаючи з дошкільнят».

Літературно-художній образ. Термін «художній образ» використовується у мистецтво­знавстві у двох значеннях. Художнім образом називають насамперед специфічну форму відображення та пізнання дійсності в мистецтві, на відміну від тих форм зображення, якими користуються в науці та у повсякденно-практичній сфері людської життє­діяльності. Художній образ у вузькому розумінні — це специ­фічна форма буття художнього твору загалом та складо­вих його елементів зокрема. Загальноприйнятим у сучасно­му літературознавстві є визначення художнього образу, яке дав у свій час російський літературознавець Л. Тимофєєв: «Образ — це конкретна і водночас узагальнена картина людського життя, що створена за допомогою вимислу й має естетичне значення».

В основі художнього образу як специфічної форми відображення дійсності лежить первинний або так званий чуттєвий образ. Чуттєвий образ у художньому творі — це те, що в ньому безпосередньо, конкретно відображено з усіма подробицями — сукупні­стю тих індивідуальних предметних ознак (знаходження у просторі та часі, форма, величина, колір, спосіб дії і т. п.), які окреслюють його в нашій свідомості.

Конкретно-чуттєва основа, з одного боку, відрізняє художній образ від такої форми відображення, як схема, в якій відображене життя втрачає свої живі риси і схема­тизується, з іншого боку, споріднює його з тією звичай­ною формою відображення дійсності, якою ми користує­мось у побуті, у нашому повсякденному спілкуванні. Висловлюючи якісь думки, ми найчастіше не абстрагуємося від їх конкретно-чуттєвого змісту, а тримаємо в пам'яті й намагаємося викласти його у формі живого уявлення. Від повсякденних форм уявлення і відтворення дійсності художній образ відрізняється своєю емоційніс­тю та узагальненістю свого змісту. Художній образ — це не копія дійсності, не вузькофактографічне, натура­лістичне її відтворення, яке має місце, скажімо, в газетних репортажах чи творах документального характеру. В мис­тецтві чуттєвий образ цінний не тим, що він прямо і максимально повно відображає дійсність, а тим, якою мірою він здатний уособлювати за­гальний — а не конкретно-фактологічний — зміст. Віддзерка­лена в чуттєвому образі дійсність таким чином постає в мистецтві як форма вираження такої ідеї, що узагальнює, розширює конкретно-чуттєвий зміст одиничного факту. Художній образ як специфічна форма відображення дійсності відрізняється не лише від повсякденних уявлень, а й від тієї форми вираження світу, якою користується наука, а саме — поняттєвої. Як і художній образ, наукове поняття належить до вторинних форм відображення дій­сності. Подібно до художнього образу поняття відрізняєть­ся від повсякденних уявлень мірою узагальненості свого ідейного змісту. Проте на відміну від художнього образу, в якому предмет відображення відтворюється чуттє­во, поняття, відображаючи предмет, абстрагуєть­ся, тобто відходить від його одиничної, конкретно-чуттєвої форми. Якщо в художньому образі загальне, тобто сукуп­ність тих суттєвих відмінних рис, що характеризують пев­ний клас об'єктів, подається у формі індивідуального, конкретно-чуттєвого, — у формі самого життя, то в понятті загальне постає у формі думки, а точніше у формі низки логічно взаємопов'язаних думок про суттєві й відмінні ознаки відображуваного предмета. Наприклад, в енцикло­педіях подаються такі приблизно пояснення явища грози, тобто поняття: «Гроза — це явище в атмосфері, коли у хмарах або між хмарами і земною поверхнею виникають електричні розряди (блискавки), що супровод­жуються громом. При грозі бувають сильні зливи, інколи з градом, сильні вітри». Тут описуються основні ознаки грози та пояснюються її причини. Ці ознаки однако­вою мірою визначають десятки і сотні гроз, оскільки в них виражена сутність явища. Але ми не відчуваємо тут особливостей саме цієї грози. Ми не бачимо форми і кольору хмар, палахкотіння блискавок, не бачимо лісу та поля під час дощу, не чуємо грому, не відчуваємо, як сприймає грозу людина. Тут немає живої картини, немає конкретної грози, немає її індивідуальних, конкретно-чуттєвих особливостей. Але вчений і не ставив перед собою такої мети. Спостерігаючи різні грози, він виявляє їхні загальні риси і формулює поняття грози, свідомо відходячи від індиві­дуальних, конкретно-чуттєвих форм цього явища природи. Зовсім по-іншому підходить до відображення грози митець. Подамо це на прикладі опису картини грози у новелі С. Васильченка «Дощ».

«...Десь далеко, за темною смугою лісу, обізвався грім. Легко й радісно зітхнув хуторський парк із столітніми дубами, тихо забриніли маленькі шибки в низенькій хаті-землянці, що притулилася самотня до панського парку. Пішла хвиля, аж засвистіла, по ланах засохлого жита. Щось насувало грізне. Потемніло, завітрило, закрутила курява. Гримнуло ближче, немов звалив хтось на поміст деревину, загуркотіло й покотилось у небі.

Вітер ущух. Між листом зашелестів густий, рівний дощ. А на небі зчинилася гуркотнява: кидало колоддям, ламало, трощило й луною розкочувався гук над хмарами по широ­ких небесних просторах.

<...> Тихо шуміла трава під бризками, захлинаючись ков­тала воду суха земля, пирскало й плюскотіло віття на дереві.

Вип'яли лани проти хмар широкі груди й заніміли: сипте, хмари, давайте, до живого промочіть моє жагуче серце...

Хмара сіяла й сіяла, — щедро, не жалуючи».

Тут в описі грози відтворюються певні суттєві ознаки цього природного явища, тобто те загальне, що можна назвати ідеєю грози. Проте, на відміну від наукового поняття, в художньому обра­зі це загальне, ця ідея грози відтворена у формі одинич­ної, конкретно-чуттєвої її картини, чуттєвого образу, який позначений рисами індивідуально-неповторної, глибоко-осібної манери світосприйняття.

Художній образ відрізняється від поняття не лише фор­мою вираження ідеї відображуваного предмета, але й її змістом. Якщо завдання поняття полягає в тому, щоб опи­сати предмет об'єктивно, таким, яким він є в дійсності, то художній образ має метою по­дати об'єктивну картину змальовуваної дійсності у формі її суб'єктивно-емоційного сприйняття, тобто такою, якою її бачить й емоційно переживає автор. Міра суб'єктивності, хоча і завжди наявна в художньому образі, може бути в ньому більшою або меншою — в залежності від способу світосприйняття митця й тих художніх принципів, які він сповідує. Так, реалістичне відображення світу вимагає об'єктивних картин відображуваного. Навпаки, символічне відображення дійсності характеризується високою мірою суб'єктивності, яка межує з цілковитою відмовою від зобра­ження дійсності у формі її об'єктивного існування.

Оскільки кінцевим результатом образного мислення є художній твір, то будь-який естетично значимий його елемент, тобто будь-яке життєве явище, у ньому відтворене, може бути назване образом. У художньому творі кожен з таких образів виступає як відносно автономна одиниця того складного й цілісного образного організму, яким є художній твір. У літературно-художньому творі образами називають словесні образи (найчастіше тропи та різноманітні синтаксичні фігури) та більші смислові одиниці твору, «макрообрази», до яких відносять зображених у творі людей, тварин тощо (образи-персонажі, оповідачі, розповідачі), їхнє природне (образи-пейзажі) та речове (образи-інтер'єри) оточення.

В окрему групу образів літературно-художнього твору виокремлюють так звані образи автора й читача. На відміну від попередньої групи образів, які виступають у творі об'єктом зображення, авторський і читацький образи склада­ють групу образів, пов'язаних із суб'єктами зображення, сприйняття та оцінки зображуваних у творі об'єктів, тобто такими образами, які немовби збоку спостерігають за зо­бражуваними подіями, певним чином оцінюючи їх. Під образом автора розуміють здебільшого явище втіленості самого автора-творця у його творінні, під образом читача — явище включеності до твору, врахування й передбачуваності авто­ром потенційних читацьких оцінок того, про що у творі розповідається.

Образом називають і твір у цілому, маючи при цьому на увазі насамперед спосіб специфічної смислової його організації, численні елементи якої висту­пають як видозмінювані форми прояву якогось єдиного смислового цілого.

Загальна структура образу в усіх видах мистецтва вихо­дить з його двокомпонентної будови, поєднання в ньому чуттєвого образу й ідеї, яка з нього випливає. При цьому сам художній образ у своїй специфіці не може бути зведений без залишку ні до свого чуттєвого образу, ні до його ідеї. Художній образ — з одного боку, це завжди щось більше, ніж конкретно-чуттєва даність предмета, його відображення, тобто образ предмета не зводиться до подоби предмета. З іншого боку, художній образ як певна ідеальна, а не лише чуттєва струк­тура, не є і голою логічною ідеєю. Смислове значення, ідею художнього образу ми пізнаємо лише у формі його чут­тєвого образу, з яким ідея зливається в органічну цілість. Виходячи з цих міркувань, Геґель визначав художній образ як щось таке, що існує немовби посередині між чут­тєвим образом і його ідеєю, тобто тим логічним смисловим наслідком, що постає з роздумів над зображеним.

У різних видах мистецтва художні образи більшою чи меншою мірою подібні за ознаками до тієї ідеї, яка виражаєть­ся чуттєвим образом, і відрізняються характером буття самого чуттєвого образу, що залежить від матеріалу, який використовує той чи інший вид мистецтва. Матеріальною основою літератури як виду мистецтва є слово. Слова, певним чином відібрані письменником із лексичного запасу мови й поєд­нані в певному порядку в мовленнєвому потоці, складають зовнішню форму літературно-художнього твору, матеріаль­но втілюють відтворюваний у ньому чуттєвий образ люди­ни, речі, природного чи суспільного явища тощо. Слово — особливий матеріал. На відміну, наприклад, від живопису, матеріальна основа якого дає наочний чуттєвий образ зображуваного, слова, якими користується літератор, обмежені можливістю пластично відтворювати форму предмета. Тому термін «чуттєвий образ» стосовно словесних образів дещо умов­ний. Словесна форма художнього образу відтворює не пластично зримі, наочні чуттєві образи відображуваних предметів, а те, що називають інтелектуальним образом. Не сприймаючи в безпосередній зоровій формі зображене у творі, ми домальовуємо його у своїй уяві у вигляді певного емоційно-асоціативного пережи­вання. Воно в окремих випадках може давати досить повну ілюзію предметності, про що неодноразово свідчили як самі письменники, так і їхні читачі, які часто «бачать» чи немов­би бачать те, що описано у творі. Ілюзію подібної предмет­ності можуть давати вже окремо взяті так звані образ­ні слова, тобто ті, в яких ще не стерлося їхнє первинне, етимологічне значення. Різкий контраст між абстрагованим загальним значенням слова і вказівкою в самому ж слові на конкретну ознаку позначуваного пред­мета може викликати подібну ілюзію, як, наприклад, у словах: удав, душо­губ, пролісок і т. д.

Суттєвою ознакою літературно-художнього образу є те, що він дає не статичний, як у живописі, а дина­мічний образ дійсності, який розгортається в діалогах, мо­нологах, авторських роздумах та описах, картинах природи тощо. Внутрішня специфіка структури літературно-художнього образу залежить від родових ознак твору. Так, ліричний образ тяжіє до асоціативності, нехтуючи предметністю; епічний, навпаки, прагне до якомога точнішого відтворення пред­метного боку зображуваного; у драмі образ створюється майже виключно за рахунок мови самих дійових осіб. Специфіка словесного образу перебуває в тісній залежності й від жанро­вих ознак твору, наприклад, образи байки будуть суттєво відрізнятися від образів твору романної форми.

Основною формою буття літератури як мистецтва слова є літературно-художній твір, що постає цілісним образ­ним організмом. У найзагальніших рисах літературно-художній твір можна означити як розповідь про певну життєву подію, що ведеться реальним або уявлюваним автором з розрахунком на естетичне враження й містить у собі його передумови. Від інших словесних творів літературно-художній відрізняється тим, що предметом його розповіді є умовно-, а не реально-життєва подія, яка існує в суб'єктивній, авторській або його оповідача уяві, а завдяки їхньому посередництву — в такій же суб'єктивній читацькій уяві, але не в об'єктивній реальності. Письменника більше цікавить не те, як було насправді, а як мало б чи могло б бути. Об'єктивна дійсність, що відображена у творі, — це не сама життєва реальність як така, а більшою чи меншою мірою життєподібна ілю­зія реальності, яка в кінцевому підсумку становить не самостійний інтерес, цікава не сама по собі, а у своїй здатності створювати передумови для естетич­ного враження. Естетично виразним, тобто здатним викликати емоційно-інтелектуальні переживання, твір може стати при умові на­явності в ньому сукупності певних чинників, серед яких най­важливішими є:

Мистецька довершеність художнього твору — ще не гарант, а лише передумова його естетичного сприйняття. Вона розрахована на відповідну естетичну готовність читача вия­вити зусилля для того, щоб сприйняти її в усій повноті. Читач немовби замикає собою естетичний ланцюжок, започат­кований автором. Тільки від нього самого залежить, чи зможе він гідно оцінити естетичні переваги твору, відчути справжню художню насолоду, читаю­чи його. Якщо ми не готові до сприйняття твору, не налаштувалися на відповідний емоційний лад, якщо беремо з твору лише голу фактичну інформацію, не намагаємося зрозуміти його ідейну або емоційну суть, не співпереживаємо з персонажами — у такому випадку ніякої насолоди, ніякого катарсису (морального та емоційного очищення) ми не відчуємо, нічого нового й важливого для себе не відкриємо.

У духовному житті суспільства літературно-художні твори виконують різні функції, найголовнішими з яких є:

Художній твір допома­гає людині краще пізнати не лише об'єктивну дійсність, а й свою власну особистість. Визначаючи своє ставлення до тих чи інших явищ, людських типів, які стали предметом етичної оцінки автора, а також своє ставлення до авторської позиції, ми тим самим глибше й повніше починаємо розу­міти свою власну суть, зміст власних намірів і бажань, думок і почуттів.

Літературно-художній твір має свою структуру, під якою розуміємо його загальну смислову побудову, тобто умовну розчленова­ність його органічно-цілісної образної організації на окре­мі смислозначущі елементи та їх внутрішній взаємозв'язок, що підкреслює смислову суть і естетичну вираз­ність художнього твору. Окремі елементи, на які розпадаєть­ся твір, при найбільш загальному його смисловому поділі співвідносять з двома тісно взаємозумовленими сторона­ми, що визначають структуру будь-якого явища, а саме категоріями змісту та форми. Зміст звичайно визначають як внутрішню суть певного явища, його «ідею», форму — як спосіб її існування та зовнішнього вияву (виражен­ня). Категоріями «зміст» і «форма» оперували здавна. Вживаність і специфічність їх використан­ня стосовно мистецьких явищ докладно були обґрунтовані Г. Регелем, який, зокрема, зазначав, що «змістом мистецтва є ідеал, а його формою — чуттєве образне втілення». У спрощеному вигляді протиставлення змісту і форми літе­ратурно-художнього твору уявляють через віднесення до змісту твору того, про що в ньому говориться, а до форми — того, як говориться. При цьому слід мати на увазі, що саме протиставлення різних елементів художнього твору за озна­кою їхньої змістової чи формальної належності умовне. По-перше, тому, що зміст та форма не існують відокремлено. Вони завжди разом, у нероздільній єдності, як дві взаємопроникнуті сторони єдності, два аспекти єдиного цілого. По-друге, поділ елементів твору на змістові та формальні є умовним тому, що самі ці поняття мають властивість переходити одне в інше і, отже, їх протиставлення не є сталим. Це положен­ня філософськи обґрунтував Г. Геґель, який писав, що «зміст є не що інше, як перехід форми у зміст і форма є не що інше, як перехід змісту у форму».

Таким чином, виділення форми зі змісту або змісту із форми — умовна логічна операція, до якої ми вдаємося, аналізуючи твір. Протиставлення їх за принципом: «що сказа­но» (зміст) і «як сказано» (форма) — також великою мірою припущення, яке дозволяє наочно уявити структуру літе­ратурного твору. Найбільш поширений у літературознавчій практиці спосіб розгляду зв'язку форми та змісту — це уявлення змісту твору як його ідейно-узагальненої духовної суті, а форми — як системи засобів її художнього вираження. Під формою літературно-художнього твору здавна розуміли його мовленнєвий склад, тобто ритміко-звукову, словесну та синтаксичну організацію. Проте форма літературно-художнього твору має більш складну будову. Найдоцільніше розглядати форму як таку цілісну систему засобів змісто­вого вираження, яка утворює єдність трьох її рівнів. Перший рівень становить сукупність засобів предметної зображувальності твору, другий — прийоми мовної зображувальності, третій — тип або принцип їх смислової упорядкованості, взаємо-узгодженості, що підкреслює та посилює їхню виразність. Цей рівень форми називають композицією. Інколи рівень предметної зображувальності називають внутрішньою, а рівень мовної зображувальності — зовнішньою формою твору.

Література

  1. 1.        Білецький Д. М., Ступак Ю. П. Українська дитяча література. — К., 1963.

  2. 2.        Введение в литературоведение. Литературное произведение: основные понятия и термины. —М., 1999.

  3. 3.        Волинський П. Основи теорії літератури. — К., 1967.

  4. 4.        Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури. Підручник. — К., 2001.

  5. 5.        Іванюк С. Випробування дитинством // Сучасність. — 1992. — № 3. — С. 176–183.

  6. 6.        Гошовський Б. Українська дитяча література: спроба огляду і проблематика // Ми і наші діти: Дитяча література. Мистецтво. Виховання. — Т. 1. — Торонто, Нью-Йорк, 1965. — С. 121–227.

  7. 7.        Куца О. П. Основи літературознавства. Навчальний посібник для студентів педагогічних спеціальностей вищих закладів освіти. — Тернопіль, 2002.

  8. 8.        Лесин В. Літературознавчі терміни. — К., 1985.

  9. 9.        Літературознавчий словник-довідник (За ред. Р. Гром’яка, Ю. Ко­ва­ліва). — К., 1997.

  10. 10.    Моклиця М. Основи літературознавства. Посібник для студентів. — Тернопіль, 2002.

  11. 11.    Моренець В. Великий «малий» світ // Дніпро. — 1986. — № 7. — С. 116–122.

  12. 12.    Стаднійчук Р. Дитяча література: від реалій до ідеалу // Слово і час. — 1994. — № 9–10. — С. 41–44.

  13. 13.    Ткаченко А. Мистецтво слова. Вступ до літературознавства. — К., 1998.

  14. 14.    Хализев В. Теория литературы. — М., 1999.

 

Питання для самоконтролю

1. Поясніть, як ви розумієте естетичну цінність твору літератури. Що таке естетичне почуття?

2. Вкажіть специфічні особливості літератури для дітей.

3. Хто став першим українським власне дитячим письменником?

4. Чим відрізняється художній образ від наукового поняття?

5. Назвіть найважливіші чинники, які надають твору літератури здатність викликати у читача емоційно-інтелектуальне переживання.

Лекція 2. Аналіз художнього твору

План

1. Художність як мистецька якість твору літератури.

2. Передумови успішного аналізу твору.

3. Основні складники змісту і форми літературного твору.

4. Принципи, види, шляхи і прийоми аналізу твору літератури.

5. Схеми та зразки аналізу епічного та ліричного творів.

Літературознавчі терміни: зміст і форма, тема й ідея художнього твору, сюжет і фабула, розповідь, оповідь, тропи та їх види.

Мірилом досконалості мистецького твору є рівень його худож­ності. У мистецькому творі виділяємо зміст і форму. Межі між змістовими і формальними складниками, як знаємо, надто умовні й нечіткі. Проте такий поділ необхідний для ефективного ос­мислення твору. Головним у ньому визначають змістовий складник. Важливість змісту зумовлюється важливістю тих явищ життя, які досліджуються у ньому, зна­ченням для людини тих ідей, які в ньому розкриваються. Але важливий зміст належно сприйметься читачем лише тоді, коли буде розкритий, втілений у досконалій і відповідній йому формі. Отже, художність — це мистецька якість твору, яка полягає у гармонійному поєднанні важливого змісту і відповідної йому досконалої форми. Лише той твір, у якому існує повна відповідність поміж усіма його складниками, існує гармонія, організована ідейним змістом, можна назвати високохудожнім.

Художність як серцевина літературного твору безпосеред­ньо зумовлює і шлях його вивчення, тобто аналіз. Аналіз тексту — це його осмислення, розгляд скла­дових елементів, визначення тем, ідей, мотивів, способу їх образного втілення, а також дослідження засобів творення образів. Інакше кажучи, це розкриття художності тексту.

Передумовами успішного аналізу твору є: добре знання теоретичних основ аналізу; доскона­ле володіння навичками виділяти й досліджувати всі складники змісту та форми; розуміння закономірностей взаємодії їх; відчуття естетичної природи слова; на­явність у того, хто аналізує, філологічних здібностей; добре знан­ня тексту. Лише за цих умов копітка аналі­тична робота з твором буде винагороджена радістю відкриттів, естетичною насолодою, яку може приноси­ти зустріч з прекрасним.

Літературний твір — основна одиниця художньої літератури. Без читання і знання творів немає знання літератури. У сприйманні й тлумаченні літературних творів є дві хиби, характерні для значної частини читацького загалу. Перша полягає в тому, що створені письменником герої сприймаються за людей, які справді жили й мали саме такі долі. Тоді література розглядається як «історія в образах», як емо­ційно забарвлений засіб пізнання. Такими можливостями література володіє об'єктивно, але ними не вичер­пується її призначення, бо в художньому творі реалізу­ються загадкова магія слова, творча сила фантазії, якими володіє талановитий письменник. У реалістичному творі справді майже все так, як і в реальному житті, адже і герої, їхні переживання, думки, вчинки, і обставини та атмосфера, в яких ті герої діють, ґрунтуються на враженнях від дійсності. Але водночас усе це, створене уявою і працею письменника, «живе» за особливими естетичними законами. Кожен твір, яким би він не був за об­сягом і жанром (вірш чи поема, оповідання чи роман, водевіль чи драма), є цілим художнім світом, де діють свої закони й закономірності — соціальні, психологічні, часово-просторові. Вони істотно відрізняються від за­конів реального життя, адже письменник не відтворює його фотографічно, а добирає матеріал і естетично ос­воює його, орієнтуючись на художню мету. Щоправда, міра правдоподібності в різних творах неоднакова, але це безпосередньо не впливає на рівень їх художності. Скажімо, фантастика далеко відходить від дійсності, однак це ще не виводить її за межі мистецтва. Відображене в літера­турному творі не можна ототожнювати з реальним жит­тям. Коли йдеться про правдивість твору, то мається на увазі, що він є специфічною формою втілення тієї прав­ди про світ, людину й себе, яку відкрив письменник. Другою хибою у сприйманні твору читачами є підміна думок і переживань автора й персонажів влас­ними. Ця хиба, як і перша, має об'єктивні причини. Зоб­ражене у творі «оживає» лише завдяки уяві читача, по­єднанню його досвіду з досвідом автора, зафіксованим у тексті. Тому в уяві різних читачів виникають неоднакові образи й картини, змальовані в тому самому творі. Абсолютизація означеної хиби призводить до дефор­мації зображеного письменником.

Долати визначені недоліки можна лише за умови, коли читач (найперше вчитель і учень) перестануть наївно-реалістично ставитися до літератури і сприйматимуть її як мистец­тво слова. Аналіз і є одним із шляхів адекватного, тобто найближ­чого до авторського задуму, прочитання твору.

Щоб успішно проводити літературознавчий аналіз, треба тонко володіти відповідним інструментарієм, зна­ти засоби і шляхи його реалізації. Насамперед маємо визначити складники твору, систему понять і термінів для означення тих складників. За давньою традицією у творі виділяють зміст і форму. Вони настільки тісно зливаються, що відділити їх майже неможливо, хоча розрізняти необхідно. Ви­ділення складників змісту й форми у процесі аналізу здійснюється лише уявно.

Літературознавча наука розробила струнку й роз­галужену систему понять і термінів, завдяки яким мож­на досить детально окреслити складники змісту й фор­ми. Досвід переконує: чим повніше знатиме цю систему дослідник, у нашому випадку вчитель, чим глибше розумітиме співвідношення і взаємодію між її складниками, тим успішніше він проводитиме аналіз, а отже, й точніше розумітиме твір як феномен людсько­го духу.

Зміст твору — то життєвий матеріал, естетично освоєний письменником, і проблеми, порушені на ос­нові цього матеріалу. У сукупності це й складає тему твору, а також ідеї, які утверджує автор. Отже, тема та ідея — два поняття, якими означаємо основні складни­ки змісту.

  1   2   3   4   5
Учебный текст
© perviydoc.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации