Фінансове забезпечення установ охорони здоров’я на прикладі обласної лікарні №2 - файл n1.docx

Фінансове забезпечення установ охорони здоров’я на прикладі обласної лікарні №2
Скачать все файлы (173.6 kb.)

Доступные файлы (1):
n1.docx174kb.29.03.2014 20:57скачать

n1.docx

  1   2   3   4   5   6   7
ТЕМА: ФІНАНСОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УСТАНОВ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я НА ПРИКЛАДІ ОБЛАСНОЇ ЛІКАРНІ № 2
ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ БЮДЖЕТНОГО ФІНАНСУВАННЯ

УСТАНОВ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

1.1. Поняття та принципи бюджетного фінансування

1.2.Теоретичні засади фінансового забезпечення закладів охорони здоров'я

1.3. Сучасний стан та проблеми фінансового забезпечення установ охорони здоров’я України

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ СТАНУ ФІНАНСОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ЛІКАРНІ № 2

2.1. Організаційно-економічна характеристика Київської обласної лікарні № 2

2.2 Аналіз фінансового забезпечення Київської обласної лікарні № 2

2.3 Аналіз та оцінка використання бюджетних коштів лікарні
РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ПОКРАЩЕННЯ ФІНАНСОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

УСТАНОВ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

3.1 Основні напрямки реформування системи охорони здоров’я України

3.2 Запровадження багатоканальної системи фінансування

3.3 Впровадження обов’язкового медичного страхування в Україні
ВИСНОВКИ
ВСТУП

Охорона здоров’я населення є важливою сферою суспільного життя, внутрішньою функцією і частиною соціальної політики держави. Складна економічна і політична ситуація в державі, економічна криза і вкрай недостатнє фінансуванням системи охорони здоров’я призвели до погіршення показників стану здоров’я населення України. Інтеграція України в Європейський союз викликає реформування галузей соціально-культурної сфери, в тому числі і охорони здоров'я. Це пов'язано з невідповідністю рівня медичних послуг вимогам, які ставляться до них в умовах функціонування європейського системи охорони здоров’я. В умовах недостатності бюджетного фінансування державна медицина в Україні не в змозі якісно виконувати свої функції, і тому надзвичайно актуальними сьогодні є проблеми пошуку додаткових джерел фінансового забезпечення установ охорони здоров’я

Соціальна медицина й організація охорони здоров'я передбачає розробку, наукове обґрунтування та органічного поєднання соціальних, медичних і економічних заходів щодо забезпечення оптимального рівня здоров'я населення.

Враховуючи сучасний стан фінансування системи охорони здоров'я в Україні, впровадження обов'язкового медичного страхування є неминучим. Метою впровадження обов'язкового медичного страхування є забезпечення конституційних прав громадян України на безоплатне надання медичної допомоги, подолання хронічного недофінансування системи охорони здоров'я. Обов'язкове медичне страхування є основною формою в країнах з розвиненою ринковою економікою.

Серед наукових дослідників питаннями бюджетного фінансування закладів медицини присвячена значна кількість робіт вітчизняних та закордонних фінансистів. Серед яких роботи Отто фон Бісмарка, Бевериджа, О.Ф. Новікової, Гушти О. В., Мортікова В.В., В.М. Лєхан, О.О. Бойко, В.М.Крячкової, В.Б. Тропіної та інших. Однак, в опублікованих ними працях, мова в основному йде про механізм державного управління системою охорони, висвітлюються лише окремі аспекти щодо ефективності використання бюджетних коштів. Слід зазначити, що в Україні відчувається значний дефіцит спеціальних досліджень, які стосуються безпосередньо економіки охорони здоров’я, зокрема організації її фінансового забезпечення, бракує конкретних методичних розробок щодо аналізу кошторисних видатків медичних установ. Недосконала з економічного та управлінського погляду модель системи охорони здоров’я, успадкована від колишнього СРСР, у нових економічних умовах виявилась неефективною і зумовила зменшення доступності медичної допомоги для широких верств населення. Дефіцит бюджету галузі, що спостерігається впродовж усього періоду незалежності України, призвів до значного погіршення якості медичного обслуговування і стану здоров’я нації. Наявність цих і інших проблем обумовлюють актуальність даної теми

Метою дипломної роботи є аналіз фактичного стану фінансового забезпечення системи охорони здоров’я України та внесення пропозицій щодо покращення фінансування медичної галузі шляхом запровадження загальнообов’язкового медичного страхування.

Предметом є аналіз фінансового забезпечення закладів охорони здоров’я

Об’єктом дослідження є фінансове забезпечення Київської обласної лікарні №2

Відповідно до поставленої мети, у дипломній роботі вирішуються такі завдання:

Аналіз фактичного стану фінансового забезпечення системи охорони здоров’я

Виявлення проблем фінансового забезпечення закладів охорони здоров’я

Розробка шляхів покращення фінансування медичної галузі

Методи дослідження Для досягнення поставленої у роботі мети було використано сукупність наукових методів, що застосовуються у пізнанні соціально-економічних процесів і явищ, а саме: методи наукового узагальнення, порівняння, системного аналізу – використано при обґрунтуванні необхідності поєднання соціальних, медичних і економічних заходів із метою ефективної організації державної системи охорони здоров’я й підвищення якості медичної допомоги. Економіко-математичні методи застосовувалися при розробці моделей аналізу кошторисних видатків медичної установи, аналізу надання лікарняних послуг, аналізу обґрунтування стаціонарного лікування, аналізу накладних витрат на одиницю вироблення медичної послуги, аналізу якості медичної допомоги. Методи технічного, графічного, порівняльного, статистичного аналізу використовувалися при розробці пропозицій щодо планування стаціонарної допомоги та при обґрунтуванні стратегії ефективного управління госпіталізацією населення.

Інформаційною базою дослідження є законодавчі та нормативні акти з питань, фінансів, охорони здоров’я; матеріали Міністерства охорони здоров’я України, статистичні матеріали Державного комітету статистики України, матеріали Рахункової палати України, звітні дані діяльності медичних закладів в Україні.

Дипломна робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг роботи 73 сторінки друкованого тексту і містить 9 таблиць та 6 рисунків Список використаних джерел налічує найменувань на сторінках
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ БЮДЖЕТНОГО ФІНАНСУВАННЯУСТАНОВ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я
1.1 Поняття та принципи бюджетного фінансування

Визначальною стороною вивчення бюджету є його характеристика як економічної категорії. Бюджет являється основною ланкою державних фінансів і важливою складовою частиною фінансової системи в цілому. Фінанси виражають сукупність економічних відносин у грошовій формі з приводу розподілу і перерозподілу вартості валового внутрішнього продукту (ВВП). Суб'єктами даних відносин виступають юридичні і фізичні особи та держава, об'єктом є ВВП, а в його складі, насамперед, заново створена вартість - національний доход. При певних умовах об`єктом фінансових відносин може бути національне багатство, яке включає вартість накопичених у суспільстві матеріальних благ та природних ресурсів.

Бюджет держави як обособлена ланка фінансової системи відображає ту частину розподільних відносин, яка пов'язана із формуванням і використанням основного централізованого фонду фінансових ресурсів. Характерними ознаками цих відносин є те, що вони, по-перше, характеризують двосторонні відносини держави з юридичними та фізичними особами; по-друге, регламентуються державою в законодавчій формі; по-третє, пов'язані із створенням фінансової бази для забезпечення виконаних державою її функцій - управлінської, оборонної, економічної та соціальної; в-четвертих, характеризують перерозподіл фінансових ресурсів між галузями, регіонами, соціальними верствами населення; по-п'яте, спрямовані на реалізацію основних завдань економічного і соціального розвитку країни. Таким чином, бюджет держави представляє собою сукупність законодавчо регламентованих відносин між державою і юридичними та фізичними особами з приводу розподілу і перерозподілу ВВП з метою формування і використання централізованого фонду фінансових ресурсів, призначеного для забезпечення виконання державою її функцій.

Фінансування з бюджету - це перерахування бюджетних коштів розпорядникам асигнувань через установи банківської системи на видатки, визначені фінансовими планами і кошторисами підприємств, організацій і установ і затверджені по бюджету.

Установи, підприємства і організації фінансуються за рахунок того бюджету, в якому були передбачені для них необхідні асигнування. Бюджетні асигнування - це планові суми, в межах яких можуть проводитись видатки із бюджету.

Фінансування з бюджету здійснюється на основі двох основних принципів: плановості та цільового характеру використання бюджетних коштів. Принцип плановості означає обов'язкову умову законодавчого затвердження даних видатків. Цільовий характер використання бюджетних коштів означає вимогу до розпорядників коштів використовувати виділені кошти по їх цільовому призначенню.

Організація фінансування покладена на фінансовий орган, який здійснює виконання даного бюджету. Установи банків здійснюють перерахування коштів з єдиного казначейського рахунку і рахунків місцевих бюджетів тільки на основі їх розпоряджень. В процесі фінансування фіноргани здійснюють контроль за економним і цільовим використанням бюджетних коштів.

Керівники установ і організацій, які одержують в своє розпорядження бюджетні асигнування, називаються розпорядниками коштів.

Розрізняють три ступені розпорядників коштів: головні, другого і третього ступеня. По обсягу наданих їм прав, обов'язків і відповідальності розпорядники коштів поділяються: по державному бюджету на три ступені (головних, другого, третього ступенів), а по місцевим бюджетам - на два ступені (головних і третього ступенів).

Поділ розпорядників асигнувань на ступені по тому чи іншому бюджету залежить від структури управління галуззю народного господарства чи соціально-культурних установ.

Головними розпорядниками бюджетних коштів по державному бюджету являються міністри і керівники інших центральних відомств (установ), по місцевим бюджетам - керівники управлінь (відділів) обласних, міських і районних Рад народних депутатів; а по міським (міст районного підпорядкування), сільським і селищним бюджетам - голови цих Рад.

До розпорядників коштів другого ступеня відносяться керівники підвідомчих міністерствам і відомствам органів управління, яким в свою чергу підпорядковані окремі підприємства, організації і установи.

Розпорядниками коштів третього ступеня являються керівники установ, організацій, підприємств, які підвідомчі головним чи другого ступеню розпорядників бюджетних коштів (призначень).

Розподіл розпорядників коштів по місцевим бюджетам на два ступеня обумовлено тим, що місцеві органи управління галуззю діляться на дві ланки. Так, наприклад, районний відділ освіти очолює керівник відділу, який є головним розпорядником бюджетних коштів, він має в своєму підпорядкуванні школи, директори яких вважаються розпорядниками коштів третього ступеня, їм надано право самостійно розпоряджатись бюджетними коштами.

Головні розпорядники коштів мають значно більше прав, обов'язків і відповідальності порівняно з нижчестоящими розпорядниками бюджетних коштів. Вони (головні розпорядники) розглядають і затверджують кошториси підвідомчих установ, складають річні кошториси видатків в цілому по міністерству, відомству, управлінню (відділу), здійснюють у встановленому порядку перерозподіл бюджетних асигнувань із одних кошторисних підрозділів в інші. Вони мають право використовувати бюджетні кошти на утримання апарату тієї установи, яку вони очолюють, на централізовані заходи, а також розподіляти надані їм бюджетні кошти між нижчестоящими розпорядниками асигнувань. Одержані з бюджету кошти переводять в розпорядження підпорядкованим їм органам управлінь, організацій і установ, а в необхідних випадках відзивають і передають бюджетні асигнування від однієї установи іншій. Головні розпорядники коштів мають право збільшувати асигнування по кошторису одних установ при умові скорочення на ту ж суму і по тим же статтям кошторису іншим аналогічним установам. Здійснюють постійну перевірку законності і ефективності використання бюджетних коштів підвідомчими їм установами, несуть повну відповідальність за виконання кошторису видатків згідно з бюджетними призначеннями не тільки відомства в цілому, але і всіх підвідомчих їм установ і організацій, а також контролюють стан обліку і звітності в цих установах.

Розпорядники асигнувань другого ступеня одержують бюджетні кошти від головних розпорядників бюджетних коштів як на видатки по утриманню апарата самого розпорядника коштів другого ступеня, так і для переказу коштів підвідомчим установам і на централізовані заходи. Вони несуть відповідальність за використання бюджетних призначень перед головними розпорядниками коштів.

Розпорядники асигнувань третього ступеня одержують бюджетні кошти від вищестоящих розпорядників на утримання своєї установи. Вони мають свій кошторис, бюджетні рахунки в установах Державного казначейства, ведуть самостійно бухгалтерський облік виконання кошторису витрат, якщо їх облік не централізований, і складають встановлену звітність. Вони не користуються правом подальшого розасигнування бюджетних коштів. Розпорядники коштів другого і третього ступенів можуть одержувати фінансування з Державного бюджету не від головного розпорядника коштів, а безпосередньо з рахунку казначейства (відповідного територіального органу казначейства) на оплату рахунків за виконані роботи, одержані послуги від підприємств, установ, організацій та готівкою для виплати заробітної плати своїм працівникам.

У процесі фінансування з бюджету (рис. 1) фінансові органи зв'язані з головними розпорядниками коштів, яким в установах банків відкривається два бюджетних поточних рахунки: один на видатки установи. другий - для переказу підвідомчим установам (розпорядники коштів другого і третього ступенів) і на централізовані видатки.


Установи банку

Фінансовий орган
Рис.1


Головний розпорядник коштів



Розпорядник коштів третього ступеня

Розпорядник коштів другого ступеня




Розпорядник коштів третього ступеня



У процесі фінансування з бюджету (рис. 2) нема потреби у відкритті двох бюджетних поточних рахунків головним розпорядникам коштів і розпорядникам коштів другого ступеня. Кожному з трьох рівнів розпорядників коштів відкривається лише один бюджетний поточний рахунок - на видатки установи.


Головний розпорядник коштів
Рис.2


Установа банку

Фінансовий орган




Розпорядник коштів ІІ ступеня

Нижчестоящий фінансовий орган




Установа банку



Установа банку

Розпорядник коштів ІІІ ступеня

Нижчестоящий фінансовий орган

Фінансування з бюджету здійснюється через ті установи банківської системи, на які покладена функція касового виконання даного бюджету. Установи банківської системи складають і надають у відповідні фінансові органи звіти про касове виконання бюджету, де знаходять своє відображення проведені з його рахунків видатки.

Головні розпорядники коштів несуть відповідальність за економне та раціональне використання бюджетних коштів, проводять перерахування коштів нижчестоящим розпорядникам коштів. Вони складають і надають фінансовому органу звіт про використання бюджетних коштів.

Розпорядники коштів другого і третього ступенів також несуть відповідальність за цільове використання бюджетних коштів. Вони складають і надають звіти про використання бюджетних коштів головним розпорядникам коштів та відповідному фіноргану.

Найпоширенішою формою бюджетного фінансування є кошторисне фінансування яке здійснюється шляхом кошторисно-бюджетного фінансування.

Кошторисно-бюджетне фінансування це метод безповоротного, безвідплатного відпуску грошових коштів на утримання установ, що перебувають на повному фінансуванні з бюджету, на основі фінансових планів кошторисів витрат.

До таких установ відносяться, головним чином, установи освіти, охорони здоров’я, науки, державної влади і управління, оборони і правоохоронних органів. Всі видатки даних установ визначаються на основі кошторису, а тому порядок планування і фінансування цих видатків називається кошторисним.

Кошторисне фінансування полягає у забезпеченні витрат за рахунок зовнішнього фінансування. Воно здійснюється за такою схемою:

Витрати

Фінансування

Кошторисне фінансування може здійснюватися за двома напрямами: з бюджету і з централізованих фондів корпоративних об’єднань чи фондів підприємств. Установи, які фінансуються з бюджету на основі кошторису, називаються бюджетними. На внутрішньому кошторисному фінансуванні перебувають відособлені підрозділи підприємств і організацій, як правило, соціального призначення.

Кошторисне фінансування здійснюється за такими принципами:

— плановість;

— цільовий характер виділених коштів;

— виділення коштів залежно від фактичних показників діяльності установи;

— підзвітність.

Плановість означає, що фінансування здійснюється на підставі й у межах установленого плану. Плановим документом є кошторис (звідси і назва методу). Кошторис - це основний плановий документ, який визначає обсяг фінансових ресурсів, джерела їх формування, цільове спрямування і поквартальний розподіл, необхідних для утримання бюджетної установи, розвитку її матеріально-технічної і соціальної сфери, матеріального стимулювання колективу працівників в наступному бюджетному році.

В практиці кошторисного планування застосовуються дві форми кошторисів : кошторис доходів і видатків складають, як правило, установи освіти і охорони здоров’я, які , окрім бюджетних коштів, одержують кошти від комерційної діяльності (надання платних послуг); кошторис видатків складають органи державної влади і управління, оборони і правоохоронні органи, суди і прокуратура

В бюджетному плануванні розрізняють наступні види кошторисів: індивідуальні, загальні, на централізовані заходи, зведені.

Індивідуальний кошторис - це фінансовий план конкретної бюджетної установи, який відображає специфіку і особливості її виробничої діяльності; їх складають установи освіти, охорони здоров’я, державної влади і управління, правоохоронні органи, суди і прокуратура і суди та інші. Він також є основним документом при плануванні і фінансуванні окремих заходів, передбачених параграфами бюджетної класифікації.

Загальні кошториси складаються на видатки однотипних установ, які обслуговуються централізованими бухгалтеріями. Такі кошториси складаються по школах, клубах, бібліотеках, фельдшерсько-акушерським пунктам. Для даних установ характерним є невеликий обсяг фінансування і стабільний штат працівників.

Кошторис видатків на централізовані заходи складають міністерства, відомства, управління (відділи) місцевих органів влади і управління на видатки, які раціонально здійснювати в централізованому порядку, наприклад, підготовку кадрів, придбання цінного учбового обладнання і інвентарю, медичного обладнання, автомобілів швидкої медичної допомоги, проведення спортивних змагань і т. ін.

Зведені галузеві кошториси включають всі видатки на утримання установ одного відомства, наприклад, управління (відділу) освіти чи охорони здоров’я, тобто в ньому об’єднуються індивідуальні, загальні і кошториси видатків на централізовані заходи. Розробка зведених кошторисів можлива завдяки тому, що в основу індивідуальних кошторисів покладені єдині показники плану економічного і соціального розвитку, а базою для розрахунків всіх кошторисів служать діючі норми витрат і складаються вони по єдиним формам і статтям бюджетної класифікації. Зведений кошторис входить в видаткову частину бюджету і визначає обсяги бюджетного фінансування.

Індивідуальний кошторис є основним елементом кошторисного планування і має дві складові:

— загальний фонд, який відображає надходження із загального фонду бюджету та розподіл видатків за повною економічною класифікацією на виконання бюджетною установою, організацією основних функцій;

— спеціальний фонд, який відбиває надходження зі спеціального фонду бюджету та їх розподіл за повною економічною класифікацією на здійснення видатків спеціального призначення, а також на реалізацію пріоритетних заходів, пов'язаних з виконанням установою основних функцій.

До кошторису також додаються розрахунки та обґрунтування видатків і доходів у розрізі видів доходів і елементів витрат за кожним фондом кошторису.

Фінансування установ і організацій, що перебувають на бюджеті, проводиться по таких статтях: “ Фонд оплати праці ”, “ Нарахування на заробітну плату. ”, “ Канцелярські і господарські. ”, “ Відрядження та службові роз’їзди. ”, “ Стипендії. ”, “ Видатки на харчування. ”, “ Придбання обладнання та інвентарю. ”, “ Придбання медикаментів і перев’язочних засобів. ”, “ Придбання м’якого інвентарю і обмундирування. ”, “ Державні капітальні вкладення. ”, “ Капітальний ремонт будівель та споруд. ”, “ Інші видатки. ”

Визначення обсягу витрат за кожною статтею здійснюється на базі двох основних елементів: оперативно-сітьових показників і встановлених норм і нормативів.

Оперативно-сітьові показники — це показники, які відображають діяльність бюджетної установи й покладені в основу кошторисних розрахунків (кошторисного планування). Вони мають як директивний, так і розрахунковий характер. Директивними оперативно-сітьові показники є у разі створення бюджетної установи, коли державним планом економічного і соціального розвитку визначаються її потенційні можливості.

Директивний вплив на формування оперативно-сітьових показників можливий для окремих бюджетних установ у зв'язку з тим, що організація вищого рівня доводить план за показниками, які визначають обсяги її діяльності. Насамперед це стосується вищих навчальних закладів, яким щорічно доводиться план набору студентів. Розрахункові показники характерні для діючої системи бюджетних установ і повною мірою визначають весь обсяг її (установи) діяльності.

Оперативно-сітьові показники можна розділити на основні й похідні. Основні показники характеризують функціональне призначення установи, а похідні — деталізують функції реалізації її діяльності.

Так, для дошкільних установ основним показником є кількість дітей, а похідним — кількість груп за строком перебування в них дітей. Для загальноосвітніх середніх шкіл основний показник — кількість учнів, а похідний показник першого порядку планах економічного і соціального розвитку показники мережі навчальних закладів і контингентів учнів та студентів затверджуються на кінець планового року. Для вищих і професійно-технічних навчальних закладів установлюється показник прийняття і випуску. А тому в процесі складання кошторису видатків на утримання окремих типів установ освіти дуже важливо правильно визначити перехідний і попереднього року контингенти учнів та студентів. Пояснюється це тим, що найбільші суми витрат у плановому році припадають на утримання перехідного контингенту, оскільки він, як правило, значно перевищує приріст контингенту в плановому році. Перехідний на початок планового року контингент учнів та студентів визначається на підставі даних статистичних і фінансових звітів.

Приріст контингентів навчальних закладів та інших установ, як правило, відбувається не одночасно з початком бюджетного року. До нового навчального року діє зазвичай перехідний на плановий рік контингент, а потім до кінця бюджетного року — розширений контингент. Цим викликана необхідність подвійного розрахунку усіх видатків — на перехідний контингент до моменту його розширення і на новий — до кінця року. Тому кошторисні розрахунки ведуться на середньорічні контингенти, які визначаються за такою формулою:


де Кс — середньорічний контингент;

КІ — контингент на початок планового року;

МІ — число місяців функціонування перехідного контингенту;

К2 — контингент після розширення (або скорочення);

М2 — число місяців функціонування нового контингенту.

Середньорічний показник може бути розрахований також за такою формулою:


Оперативно-сітьові показники установ охорони здоров'я відбивають: кількість лікарняних ліжок, число лікарських відвідувань, кількість ліжко-днів, число лікарських посад.

Для всіх видів лікарняних установ (стаціонарних установ), до яких належать лікарні, санаторії, будинки дитини тощо, показником для планування є кількість ліжок та ліжко-днів в установі. Для визначення суми видатків на утримання лікарень розраховується середньорічна кількість ліжок (Кс), яку встановлюють за такою формулою:


де М1 — число місяців функціонування ліжок, що виводяться з експлуатації;

К1 — перехідна кількість ліжок на початок планового року;

З — кількість нових ліжок, які вводяться в дію в плановому році;

В — кількість ліжок, які виводяться з експлуатації в плановому році;

М — число місяців функціонування нових ліжок.

В амбулаторно-поліклінічних та інших установах, де здійснюються лікарські прийоми хворих (самостійні амбулаторії, поліклініки, станції швидкої медичної допомоги тощо), а також у бюро судово-медичної експертизи показником для формування видатків є число лікарських посад та лікарських відвідувань, річна завантаженість лікаря.

Важливим елементом механізму кошторисних розрахунків є бюджетне нормування видатків. Норми і нормативи є економічними важелями забезпечення обґрунтованого рівня видатків за окремими видами, створення рівних фінансових умов функціонування однотипних установ, задоволення їхніх потреб. За допомогою нормування раціоналізується техніка розрахунків видатків, досягається єдність методів аналізу кошторисів установ та оцінка їхньої діяльності, полегшується контроль за якістю складання і виконання кошторисів, значно скорочуються планові розрахунки.

Норми і нормативи є показниками кількісного вираження матеріальних, трудових чи грошових витрат на виробництво матеріальних і нематеріальних благ певної розрахункової одиниці (на одного хворого, на одного студента тощо).

Норма відрізняється від нормативу тим, що вона слугує тільки основою для визначення розміру (величини) необхідних матеріальних і нематеріальних благ, тоді як норматив має додаткове призначення — державне регулювання тих чи інших розподільних відносин. Тому характерною ознакою нормативу є його затвердження вищим органом, тоді як норми може затвердити керівник будь-якої бюджетної організації.

Процес складання кошторису має назву кошторисного процесу та включає декілька етапів: складання, затвердження, виконання. Ці етапи є юридичними діями. Кожен етап врегульовується Законом України «Про бюджетну систему України» та іншими нормативними актами. Стадії кошторисного процесу можна визначити як відокремлено-самостійні закінчені етапи діяльності державних органів (посадових осіб), в результаті проходження яких індивідуальний фінансовий план переходить з одного якісного стану в інший.

1.2 Теоретичні засади фінансового забезпечення закладів охорони здоров`я

Кожна країна з урахуванням історичних, політичних, соціальних та економічних умов розвитку самостійно визначає політику в сфері охорони здоров’я та формує власну модель її організації та фінансового забезпечення. Проте, незважаючи на національні особливості функціонування системи охорони здоров’я, основою для формування фінансових відносин у даній сфері, завжди служить та чи інша класична модель фінансового забезпечення.

Виникнення цих моделей є результатом досвіду, який суспільство накопичило в ході вирішення проблем, пов’язаних з організацією, фінансуванням медичного обслуговування та забезпеченням належного рівня здоров’я громадян. Вибір моделі фінансового забезпечення охорони здоров’я є стратегічно важливим завданням держави, котра змушена будувати систему фінансових відносин з урахуванням об’єктивних потреб і можливостей та усвідомлювати постійно зростаючу економічну і соціальну цінність здорового суспільства.

У сучасному світовому співтоваристві функціонують три класичні моделі фінансового забезпечення охорони здоров’я.

Перша – це система охорони здоров’я,відома під назвами: державна, бюджетна,бюджетно-страхова. Характерна тим, що пріоритетним джерелом фінансового забезпечення, частка якого може становити від 50 до90% у загальній структурі витрат на охорону здоров’я, є кошти державного та місцевих бюджетів.

Друга модель – це система охорони здоров’я, яку фінансують здебільшого за рахунок коштів страхових фондів, котрі держава створила за принципами соціального страхування. Це так звана страхова система охорони здоров’я, в основі якої – модель Бісмарка.

Третя модель – приватна система охорони здоров’я, яка функціонує переважно на принципах приватного підприємництва. Основними джерелами її фінансового забезпечення є кошти громадян, організацій, підприємств, які можна використовувати на потреби охорони здоров’я безпосередньо або через приватні страхові фонди, а фінансова участь держави обмежена і мінімальна.

Основні недоліки приватної системи охорони здоров’я – це високі адміністративні витрати; великі витрати, пов’язані з науково технічним прогресом у галузі охорони здоров’я; наявність населення, яке не охоплено системою страхування, низька доступність малозабезпечених верств населення до медичної допомоги тощо. Зменшення витрат на охорону здоров’я – одна з основних проблем приватної системи медичного обслуговування.

Зародження страхової моделі охорони здоров’я, пов’язане з іменем відомого німецького політичного діяча Отто фон Бісмарка. Німеччина стала країною, де вперше в світовій історії у 1883 році прийняли закон про обов’язкове медичне страхування на випадок хвороби, який заклав підвалини сучасного медичного страхування і став прикладом для інших індустріальних країн. Нині страхову модель охорони здоров’я активно застосовують у всьому світі, що підкреслює її практичне значення та економічну стійкість.

Як свідчить світовий досвід, історично склалися три основних варіанти організації страхових систем охорони здоров’я.

- Перший варіант передбачає централізовану систему медичного страхування, за якої центральна страхова організація відповідає за страхування всіх громадян країни. Перевагою такої системи є відносна простота управління, низькі адміністративні видатки, а недоліком – обмежені можливості щодо залучення місцевих ресурсів, недостатньо оперативне реагування на потреби населення.

- Другий варіант базований на територіальних страхових організаціях, які діють самостійно. Децентралізована система більше зорієнтована на місцеві потреби дає змогу краще врахувати соціально-демографічну та епідеміологічну ситуації, що сприяє залученню додаткових коштів для задоволення специфічних потреб застрахованих. Зростає відповідальність органів управління медичним страхуванням за стан здоров’я громадян та медичної допомоги на місцевому рівні. Разом з тим, як свідчить досвід західних країн, в умовах дефіциту коштів децентралізована система неспроможна забезпечити досягнення соціально гарантованого мінімуму медичного обслуговування. Потрібні спеціальні заходи для підтримки економічно слабких регіонів та соціально незахищених груп населення

- Третій варіант організації ґрунтований на поєднанні територіальних і професійних страхових організацій. У кожній галузі або групі підприємств утворюються свої страхові фонди та організації. При цьому базові умови їх створення та зміст страхових програм визначені законодавством.

Найбільшого поширення у країнах із розвинутими системами соціального медичного страхування набув тип організації, який поєднує наявність централізованого страхового фонду та мережі місцевих незалежних страхових організацій. Кошти акумулюють у центральному фонді, котрий виконує адміністративні функції, а потім розподіляють між страховими організаціями на підставі законодавчо затвердженої формули платежів. Центральне місце у фінансовому забезпеченні страхової моделі охорони здоров’я належить механізмові обов’язкового медичного страхування. З економічної точки зору, медичне страхування – це система заходів щодо створення спеціального грошового фонду для відшкодування витрат на медичні послуги та інші матеріальні збитки, пов’язані з погіршенням здоров’я, працездатності, порушенням соціальної активності людини

Діяльність системи охорони здоров’я, в основі якої страхова модель охорони здоров’я, базується на таких принципах:

1) соціальної солідарності. Він проявляється тоді, коли перерозподіляють кошти на користь малозабезпечених чи хворих осіб і нема зв’язку між розміром страхового внеску та станом здоров’я застрахованих. Тобто, принцип солідарності полягає в тому, що “ багатий платить за бідного, здоровий за хворого, молодий за старого ”;

2) обов’язковості, що означає охоплення медичним страхуванням усіх громадян;

3) рівноправності всіх застрахованих осіб стосовно зобов’язань на фінансування витрат, отримання прав і гарантій;

4) державних гарантій щодо виплат за рахунок медичного страхування;

5) контролю за формуванням і використанням фондів медичного страхування тощо

Загальнообов’язкова форма організації медичного страхування покликана гарантувати надання громадянам медичної допомоги на однакових умовах і забезпечувати захист населення у випадку виникнення потреби у витратах на лікування незалежно від величини фактично сплачених сум страхового внеску. Джерелами формування коштів фонду обов’язкового медичного страхування можуть бути:

– страхові внески, що вносять на умовах і в порядку, передбаченому законодавством країни, та котрі можуть сплачувати безпосередньо застрахована особа і/або її страхувальник. Страхувальниками можуть бути роботодавці, які страхують здоров’я найманих працівників,фонди пенсійного страхування чи органи місцевого самоврядування, що сплачують внески відповідно за пенсіонерів і дітей до 18 років тощо. Розміри страхового внеску в системі обов’язкового медичного страхування не ув’язують зі станом здоров’я застрахованого і відповідно з обсягом отриманої медичної допомоги. Тарифи на страхування встановлюють, як правило, у відсотках до фонду оплати праці (для роботодавців), доходу фізичних осіб або в абсолютних розмірах тощо;

– асигнування з бюджету, які призначені для забезпечення мінімального рівня страхових допомог, якщо для цього не вистачає отриманих страхових внесків;

– благодійні та добровільні внески підприємств, організацій, фізичних осіб;

– прибуток, одержаний від тимчасово вільних коштів фонду ОМС;

– інші надходження, не заборонені законодавством.

Найбільша частка акумульованих у фонді обов’язкового медичного страхування коштів призначена для фінансування медичних послуг, передбачених програмою ОМС. Страхові організації (компанії, фонди тощо) можуть реалізовувати страхову медичну програму по ОМС за угодою з лікувально-профілактичними закладами різних форм власності, приватно практикуючими і лікарями загальної практики

Система охорони здоров’я, в основі якої – страховий механізм фінансування, має як позитивні, так і негативні риси. Її переваги виявляються в таких ключових моментах, як децентралізоване і демократичне управління, багатоканальний механізм фінансування з домінуванням страхових джерел, висока якість медичних послуг, ринковий механізм оплати праці тощо. Разом з тим, даній системі притаманні наступні недоліки: невиправдане збільшення вартості медичних послуг, низький рівень профілактики, практична неможливість повного охоплення населення медичним страхуванням

Для країн, де функціонує страхова система охорони здоров’я, характерною є значна питома вага коштів підприємств і населення у загальній структурі джерел фінансування, тоді як функціонування державної моделі медичного обслуговування значною мірою залежить від обсягів бюджетного фінансування

Бюджетна модель охорони здоров’я виникла на початку ХХ століття у двох модифікаціях – моделі Беверіджа і моделі Семашко. Становлення моделі Беверіджа, пов’язане з іменем англійського політичного діяча Уільяма Беверіджа, пропозиції якого відомі під назвою “план Беверіджа”, у 1942 році лягли в основу ряду законів про державну систему медичного обслуговування та соціального забезпечення. В організаційному плані дана модель характерна існуванням розвинутої мережі закладів охорони здоров’я, котрі перебувають у державній і муніципальній власності. Медична допомога, яку надають у цих закладах, доступна для населення країни і гарантован законодавством. Функціонують також приватні медичні заклади, де кожний може за окрему оплату отримати медичне обслуговування. Варто виділити такі принципи функціонування моделі охорони здоров’я Беверіджа:

– доступність для широкого кола споживачів;

– пріоритетна участь держави в організації та фінансуванні охорони здоров’я;

– професійна незалежність лікарів і опора на “сімейного лікаря”;

– неприбутковість діяльності;

– сплата населенням спеціального податку незалежно від стану здоров’я;

– профілактика захворювань.

Перевагою є те, що в країнах, де побудована бюджетна модель охорони здоров’я, проблема зростання вартості лікування не така гостра, порівняно з тими державами, де медичні послуги оплачують на основі обов’язкового чи добровільного медичного страхування. Така система охорони здоров’я є більш гуманною і соціально справедливою формою організації та фінансування медичного обслуговування населення. Однак і вона не позбавлена істотних недоліків і вад.

Досліджуючи альтернативні моделі охорони здоров’я, відомий американський вчений П. Самуельсон прийшов до висновку, що обмеження дії ринкових законів у сфері медичного обслуговування призводить до підвищеного попиту на послуги та їх дефіцит На його думку, держава, яка фінансує охорону здоров’я і робить медичну допомогу загальнодоступною, рано чи пізно зіткнеться з явищем, що називається “нецінове нормування”. Поява нецінових механізмів зумовлена необхідністю усунення надлишкового попиту на медичні послуги і проявляється у вигляді черг або суб’єктивного відбору пацієнтів для надання медичної допомоги. Щоб запобігти надмірному споживанню суспільних послуг, які надає держава, фахівці в галузі економіки державного сектору і державних фінансів пропонують урядам запроваджувати плату за користування ними. Плата за користування – це державна ціна за конкретні спожиті послуги. Подібно до ринкових цін, плата за користування допомагає підтримувати пропорції між пропозицією та попитом на суспільні блага й послуги Плата за користування послугами є своєрідною альтернативою податкам. Вона забезпечує покриття державних видатків і стимулює до економного використання благ, які надає держава. На відміну від податків, при сплаті яких нема прямого еквівалентного обміну “податки – суспільні блага”, вносячи плату за користування споживач отримує пряму вигоду. Ціна, що сплачує користувач, – це окрема “державна ціна”, яку призначає державна організація за послуги чи продукцію, виробництво і розподіл яких перебувають під державним контролем Плату за користування послугами справляють тоді, коли державний сектор постачає товари, які не можна вважати чистим суспільним благом. Медичні послуги саме й не належать до останніх, бо хоч і мають ознаку невинятковості, але є конкурентними у споживанні та можуть бути нормовані ціною. Тому нерідко в країнах, де функціонує бюджетна модель фінансового забезпечення охорони здоров’я, “безкоштовно” надають певний гарантований обсяг медичної допомоги, який оплачують платники податків, а інша медична допомога стає об’єктом для окремої плати за неї. Запровадження плати за користування послугами у сфері охорони здоров’я частково вирішує проблему надмірного споживання медичних послуг і є дуже важливим фінансовим джерелом.

Суттєвою вадою бюджетної системи охорони здоров’я вважають ризик бюрократичного розподілу коштів. Оскільки дана система не має на меті отримання прибутку і не діє на принципах комерційного розрахунку, це може призводити до неефективного використання бюджетних коштів. Послаблення приватного інтересу і відсутність конкурентного середовища руйнують стимули для пошуку механізму ефективнішого і раціональнішого використання коштів. Тому бюджетна система фінансового забезпечення охорони здоров’я значно поступається приватній за якістю медичних послуг, бо ринкові умови потребують впровадження новітніх технологій, чим пожвавлюють науково-технічний прогрес у галузі.

Бюджетна модель охорони здоров’я діє в багатьох економічно розвинутих країнах світу Завдяки збереженню у сфері охорони здоров’я ринкових механізмів, таких, як професійна незалежність лікарів загальної практики від органів державної охорони здоров’я і праця за контрактом, наявність дозволу в лікарів-фахівців, які працюють у державних медичних установах, займатися приватною практикою за сумісництвом, функціонування альтернативних інститутів медичного обслуговування тощо, урядам згаданих країн вдалося протистояти монополістичним тенденціям у цій сфері й зберегти її економічну ефективність

Уперше бюджетну модель охорони здоров’я було запроваджено у колишньому СРСР, засновником і організатором якої став Н. Семашко. В радянській системі охорони здоров’я бюджетні асигнування становили більше 85% у загальному обсязі витрат у даній галузі, решта – 15% витрат здійснювали коштом державних, кооперативних, профспілкових підприємств і організацій, а також колгоспів [9, с. 80]. Тобто, підприємства у СРСР також брали участь у фінансуванні охорони здоров’я та утримували клініки, санаторії й амбулаторії, які обслуговували їхніх працівників та членів їх сім’ї.

Визначальними рисами радянської системи охорони здоров’я були:

– загальнодержавна форма організації, яка відповідала ієрархії політичної системи: від центрального уряду до області й потім – до територіальних закладів охорони здоров’я;

– централізований характер управління;

– планування і прогнозування основних показників галузі;

– потужна ресурсна база і пріоритетність кількісних досягнень: високих нормативів забезпечення населення медичними кадрами, ліжковим фондом, мережею медичних закладів тощо;

– значна фінансова залежність від коштів бюджету;

– участь підприємств у фінансовому забезпеченні охорони здоров’я.

Радянська система охорони здоров’я діяла протягом тривалого періоду, і завдяки їй було досягнуто значних успіхів у збереженні та зміцненні здоров’я населення. Доступність і безкоштовність медичної допомоги стали основними факторами у зниженні смертності й захворюваності населення в країні. У результаті широкої вакцинації вдалося значно знизити захворюваність людей і ліквідувати такі масові хвороби, як малярія, туберкульоз, тиф, поліомієліт, дифтерія тощо.

Екстенсивний шлях розвитку радянської системи охорони здоров’я на певному етапі давав позитивні результати, і нагромадження ресурсного потенціалу справді підвищувало рівень медичного обслуговування. Але подальший її розвиток мав був опиратися не тільки на планові директиви, а й гнучку дію ринкових механізмів: пропозиції, попиту, конкуренції, які створювали умови для ефективного використання коштів, економічного стимулювання і поліпшення якості медичного обслуговування. Тому ще за радянських часів робили спроби реформувати галузь охорони здоров’я і запровадити новий механізм господарювання, який би передбачав:

– зміну системи бюджетного фінансування, перехід від виділення коштів із бюджету за окремими статтями витрат до фінансування за довготривалими стабільними нормативами, що комплексно відображають цілеспрямовану діяльність закладів;

– поєднання бюджетного фінансування медичних установ з розвитком платних послуг населенню, договорів з підприємствами і організаціями на основі господарського розрахунку;

– розвиток самостійності та ініціативи трудових колективів у вирішенні основних питань виробничої діяльності й соціального розвитку;

– використання гнучких режимів оплати праці тощо.

Однак, в умовах командно-адміністративно системи управління і тільки бюджетного фінансування новий механізм господарювання не було реалізовано. Внаслідок цього у системі охорони здоров’я почали виникати певні проблеми:

– зниження якості лікування і неефективність системи медикаментозного забезпечення, що спричинило існування “чорного” ринку ліків;

– низький рівень заробітної плати медичного персоналу і відсутність матеріальних стимулів за якість та обсяг виконаної роботи;

– хронічний дефіцит фінансових ресурсів і недостатній обсяг капітальних видатків, необхідних для придбання медичного устаткування тощо.

Із розвитком політичних та економічних подій, які спричинили спад валового внутрішнього продукту і виникнення бюджетного дефіциту, дана система охорони здоров’я частково втратила дієздатність й опинилась у кризовому стані. Це змусило уряди країн, де була така модель охорони здоров’я, шукати додаткові фінансові ресурси і впроваджувати альтернативні способи фінансування медичної допомоги (розвиток платної медицини, добровільного страхування здоров’я, впровадження системи обов’язкового медичного страхування тощо).

Процес реформування системи охорони здоров’я у багатьох країнах розпочали із запровадження системи обов’язкового медичного страхування (Естонія, Латвія, Литва, Росія, Киргизстан, Казахстан).

Україна не належить до групи країн, де здійснено радикальні реформи у системі охорони здоров’я. Функціонування галузі відбувається, фактично, самопливом, без особливих змін і конкретних реформаторських дій держави. Сучасну вітчизняну модель охорони здоров’я можна охарактеризувати як бюджетну, оскільки в структурі джерел фінансового забезпечення 72% займають бюджетні кошти, а 28% – кошти підприємств і громадян. Обов’язкове медичне страхування в Україні не запроваджене, тому кошти підприємств, витрачають здебільшого на оплату медичних послуг, які надають у державному і приватному секторах охорони здоров’я, а незначну суму – на сплату страхових внесків із добровільного страхування здоров’я. Значне фінансове навантаження відчуває населення країни, яке власним коштом оплачує медикаментозне забезпечення, а також платні державні та приватні медичні послуги тощо.

Підсумовуючи результати, можна засвідчити, що в сучасному суспільстві сформовано три альтернативні моделі організації та фінансового забезпечення охорони здоров’я: приватна, бюджетна і страхова. Спільною ознакою для них є використання багатоджерельного механізму фінансового забезпечення і залучення всіх можливих фінансових ресурсів. Визначальний фактор діяльності кожної моделі – пріоритетне значення того чи іншого джерела фінансування в структурі загальних витрат на охорону здоров’я. В Україні функціонує бюджетна модель охорони здоров’я, оскільки домінуючу роль у фінансовому забезпеченні відіграють кошти бюджету. У результаті ринкових перетворень, що відбулись у економіці країни, ця система охорони здоров’я відчула потребу в реформуванні та модернізації. На сучасному етапі розвитку охорони здоров’я головною проблемою державної політики у згаданій сфері є повноцінне виконання законодавчо встановлених зобов’язань і гарантування належного рівня фінансового забезпечення.
1.3 Сучасний стан та проблеми фінансового забезпечення установ охорони здоров’я України

Глобальні зміни в суспільно-політичному житті України після грудня 1991 року безпосередньо стосуються впровадження ринкових засад у процес господарювання країною та створення системи вільної недержавної економіки, вони з усією очевидністю поставили на порядок денний питання про кардинальні зміни реформаторського змісту в аспектах організації, управління та фінансування системи медичного забезпечення як важливої соціальної сфери держави.

У контексті сказаного слід зазначити, що в Україні протягом останніх років неодноразово робилися цілком оправдані, але поки що безрезультатні спроби органів центральної законодавчої та виконавчої влади реорганізувати діючу семашківську / державну систему охорони здоров'я на зразок європейського стандарту. Проте від можновладців новітньої України різних рангів уже сьогодні, в умовах ринкової економіки, дуже часто лунають заяви про те, що щорічне збільшення бюджетних коштів на медичне обслуговування населення здатне покращити стан здоров'я українських громадян, тоді як про впровадження економічних методів управління у медичну галузь говорять значно менше і дуже тихо.

Розглядаючи кошти державного бюджету, бюджетів місцевого та регіонального рівнів, як джерело фінансових ресурсів медичної галузі, потрібно зазначити, що бюджетне фінансування забезпечує: можливості для рівного доступу до медичної допомоги, можливість оптимізації системи охорони здоров’я в національному масштабі; відносну простоту технологій фінансування й оплати праці в цій сфері. Джерела фінансового забезпечення охорони здоров’я та напрямки їх використання наведено на рис

Кошти обов’язкового медичного страхування

Кошти добровільного медичного страхування

Кошти підприємств,організацій

Доброчинні фонди



Бюджетні кошти




Інші джерела

Джерела формування




Система охорони здоров’я




Інші заклади охорони здоров’я

Утримання лікарень, поліклінік та амбулаторій




Напрямки використання




Утримання територіальних медичних об’єднань і фельдшерсько- акушерських пунктів

Фінансування державних і місцевих програм охорони здоров’я та наукових досліджень




Гарантований рівень медико-санітарної допомоги населенню

Станції швидкої та невідкладної допомоги, СЕС, станції переливання крові



Рис.
Так, сучасний стан фінансування охорони здоров'я України за рахунок бюджету є вкрай недостатнім і не створює передумов для виконання якісної медичної допомоги в необхідних об'ємах, особливо для соціальне незахищених прошарків населення

Простий аналіз демонструє (таблиця 1.3.1), що реальне бюджетне фінансування державної системи охорони здоров'я здійснюється лише на 14% що становить її на межу розвалу та хаосу.

На протязі останніх п’яти років витрати держави на охорону здоров’я постійно зростають. Загальне фінансування охорони здоров'я зі зведеного бюджету в 2008 році склало 33559,9 млн. грн., а у 2009 році цей показник склав 36564,9 млн. грн., що на 8 % більше ніж в попередньому році
Таблиця 1.3.1

Фінансові витрати з бюджету на систему охорони здровя в Україні 2005-2009 рр

Роки

Затверджено державним бюджетом (млн.грн)

Виконано

Зведений бюджет (млн.грн)

ВВП (млн.грн)

Питома вага видатків з бюджету на охорону здоровя щодо

Державний бюджет (млн.грн)

Місцеві бюджети (млн.грн)

ВВП (%)

Виконання державного бюджету (%)

Загальної суми видатків (%)

2005

27316,81

3508,10

11968,40

15476,50

441452,00

3,51

12,84

11,72

2006

31547,22

4099,70

15638,10

19737,70

544153,00

3,63

13,00

14,95

2007

45341,93

6321,00

20396,60

26717,60

720731,00

3,71

13,94

20,23

2008

57800,11

7365,50

26194,40

33559,90

948056,00

3,54

12,74

25,41

2009

59041,96

7535,00

29029,90

36564,90

914720,00

4,00

12,76

27,69

Загальна сума

221048,03

 

 

132056,60

3569112,00

 

 

100,00
  1   2   3   4   5   6   7
Учебный текст
© perviydoc.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации