Перегляд судових рішень в апеляційному порядку - файл n1.docx

Перегляд судових рішень в апеляційному порядку
Скачать все файлы (76.1 kb.)

Доступные файлы (1):
n1.docx77kb.04.02.2014 19:44скачать

n1.docx

  1   2   3
Сутність та значення апеляційного провадження

Законність і обґрунтованість є вимогами, які ставляться до судового рішення. Реалізація судочинства на належному рівні неможлива без забезпечення цих двох вимог.

Відповідно до вимог ст. 6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» 1950 року, ратифіковану Законом України від 17.07.1997року кожен має право на справедливий суд, до якого він може звернутись із захистом своїх цивільних прав та обов’язків. Право на оскарження в рішень суду включається до права на доступ до правосуддя, оскільки останній означає можливість для кожного звернутись до суду у випадку порушення його права. Крім того, відповідно до практики Європейського суду, до держави, де створені апеляційні або касаційні суди, висувається вимога забезпечити особам, що притягуються до відповідальності згідно із законом, користування в таких судах основними гарантіями, передбаченими нормами Конвенції.1

Українська Конституція (ст. 55) гарантує право кожного на оскарження в суді рішень дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. До органів державної влади також належать суди. У ст.129 однією із засад судочинства визначає забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду.

У Законі України «Про судоустрій і статус суддів» (ст. 14) передбачено право кожного на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення, а також на перегляд справи Верховним Судом України.

Відповідно до стандартів Ради Європи, повинна існувати можливість контролю за будь-яким рішенням нижчестоящого суду («суд першої інстанції») з боку вищестоящого суду («суд другої інстанції»).2

У юридичній літературі вказується на ознаки, притаманні апеляційному провадженню:3

  1. Подача апеляційної скарги зупиняє набрання рішенням місцевого суду законної сили та його виконання;

  2. Апеляційний суд, переглядаючи справу, досліджує як питання права так і факту (тобто перевіряє як юридичну, так і фактичну сторону справи в тому ж обсязі, що і місцевий суд);

  3. Апеляційний перегляд дозволяє забезпечити швидкість та чіткість у здійсненні правосуддя. Це пов’язано з правом апеляційного суду виносити нове рішення за результатами розгляду справи та відсутність повноваження щодо направлення цивільної справи на новий розгляд до суду першої інстанції;

  4. Впровадження апеляційного оскарження судових рішень повинно сприяти формуванню єдиної судової практики , оскільки рішення апеляційних судів будуть служити орієнтиром для місцевих судів, що дозволить зменшити вірогідність судової помилки;

  5. Апеляційне провадження підлягає порушенню виключно за ініціативою сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, а також осіб, які не брали участі у розгляді справи за умови, що суд вирішив питання про їх права та обов’язки;

  6. Апеляційний перегляд дозволить найбільш повно гарантувати реалізацію права на судовий захист, оскільки апеляція передбачає розгляд справи по суті вдруге.

Розгляд справ в порядку апеляції може здійснюватись згідно моделі апеляційного провадження. Згідно до положень теорії її визначають як теоретичну конструкцію, яка визначає межі втручання суду апеляційної інстанції у перегляд рішення суду першої інстанції.4

Виходячи зі сказаного вище можна погодитись із думкою Штефан М. Й.,5 що апеляція це новий розгляд справи по суті, продовження процесу першої інстанції, сконцентрованого на тому ж предметі, на тих же правовідносинах між сторонами.

У теорії цивільно-процесуального права виділяють два види апеляції – повна і неповна.6

При неповній апеляції суд розглядає справу на підставі тих фактичних даних, які були предметом дослідження суду першої інстанції або на які сторони вказують в апеляційній скарзі чи поясненнях до неї. Діяльність апеляційного суду у цьому випадку зводиться до перевірки того, чи були судом першої інстанції здійснені всі передбачені процесуальним законом дії для постановлення законного і обґрунтованого рішення. При застосуванні моделі неповної апеляції суд має такі права: 1) залишити рішення суду першої інстанції без змін; 2) скасувати рішення суду першої інстанції і постановити нове рішення; 3) скасувати рішення суду першої інстанції і направити справу на новий розгляд для винесення рішення судом першої інстанції. Наявність останнього повноваження пояснюється тим, що в умовах неповної апеляції справа по суті фактично не розглядається.

Правила неповної апеляції передбачають неможливість під час розгляду справи в апеляційному суді посилання на нові факти, обставини, докази, які не були предметом розгляду суду першої інстанції та не були вказані в апеляційній скарзі та поясненнях до неї.

За правилами повної апеляції особи, що беруть участь у справі, можуть пред’являти в апеляційних судах поряд із фактами і доказами, які вже були предметом розгляду суду першої інстанції, нові факти і докази. Якщо апеляційний суд діє за правилами повної апеляції, він не вправі повертати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, а має сам винести рішення.7

Деякі науковці вказують на те, що повна апеляція наділена також такою характерною ознакою як відносна повільність провадження, оскільки можливість дослідження необмеженого обсягу нових доказів вимагає певних витрат часу. Для сторін у даному виді апеляції більш важливо брати участь в апеляційному провадженні , оскільки в протилежному випадку, вони ризикують програти справу.8

Система повної апеляції робить можливим зловживання з боку осіб, які беруть участь у справі. Такі зловживання можуть полягати в умисному відкладенні надання нових доказів з метою їх подання тільки до суду першої інстанції та, вимагаючи відкладення розгляду справи, перешкоджати руху процесу. При повній апеляції відбувається повторне вирішення справи. Даний факт, на мою думку, не на користь повної апеляції, оскільки відбувається дублювання функції судів першої та другої інстанції, що є недоцільним та неекономним.

У правовій літературі вважається, що у випадку повної апеляції підстави апеляції мають бути сформульовані таким чином, щоб забезпечити максимальну можливість у втручання апеляційного суду в дослідження фактичних обставин справи та всебічність перевірки незалежно від волі та бажання осіб, які подають апеляційну скаргу. З іншого боку, це не вимагається за правилами неповної апеляції, де в основу покладено підстави змагального процесу, де приватні інтереси та права апеля торів зумовлюють предмет та межі можливої перевірки, початок апеляційного провадження та можливі варіанти закінчення апеляційного перегляду судового акта, коли процес підкорений активності та волі сторін, а не публічній ролі суду.

У сучасному вітчизняному законодавстві немає норми, яка б визначала чітко закріплену модель апеляції в цивільному судочинстві. Положення ст.303 Цивільного процесуального кодексу (далі – ЦПК) визначають межі розгляду справи.

Поняття меж розгляду справи апеляційним судом визначено в науці цивільного процесу як моделей перегляду рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, а також допустимі межі втручання суду апеляційної інстанції у юридичну та фактичну сторони справи та оскаржуваного рішення.9

Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та в межах вимог, заявлених у суді першої інстанції. При перегляді справи в апеляційному порядку учасники матеріально-правових правовідносин не вправі пред’являти нові вимоги та заперечення по суті спору. Вимоги скаржника, що не були заявлені в суді першої інстанції не можуть розглядатись апеляційним судом. Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення.

Положення ЦПК передбачають можливість подачі нових доказів за умови, що вони не були подані до суду першої інстанції з поважних причин. Під час вирішення питання про допуск до розгляду апеляційним судом нових доказів при неповній апеляції в науці ставиться питання:10 на кого покладатиметься обов’язок довести що сторона навмисно або навпаки ненавмисно не подала їх до суду першої інстанції. Для вирішення даної проблеми пропонуються два підходи: 1) покласти доведення ненавмисного неподання на особу, яка подала апеляційну скаргу; 2) доведення факту навмисного неподання протилежною стороною, оскільки саме вона зацікавлена в тому, щоб апеляційною інстанцією додаткові докази не були прийняті до уваги.

До питання про можливість подачі нових доказів О. Борисова вважає, що посилання особи, яка подає апеляційну скаргу, на нові доводи або докази, що не були надані нею до суду першої інстанції, допускається лише у випадку обґрунтування такої у скарзі неможливості їх надання до суду першої інстанції, або ж, що для ненадання доказів у неї була поважна причина.11

У процесуальні й літературі вказується, що питання про причини ненадання доказів суду першої інстанції також має досліджуватись але таке дослідження має відбуватись під час судового розгляду. При дослідженні причин ненадання доказів ніяких презумпцій не повинно бути, особливо презумпції недобросовісності учасника, який надав до суду другої інстанції додаткові докази.12

Українське законодавство після змін, внесених внаслідок прийняття Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року закріпило модель повної апеляції. Відповідно до статті 307 ЦПК суд за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції має право: 1) постановити заяву про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін; 2) скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення по суті позовних вимог; 3) змінити рішення; 4) постановити ухвалу про скасування рішення суду першої інстанції і закриття провадження у справі або залишення заяви без розгляду. До 2010 року суд мав повноваження скасувати рішення суду першої інстанції і направити справу на новий розгляд для винесення рішення судом першої інстанції, що робило модель апеляції наближеною до повної. Внаслідок змін таке повноваження було виключене, а отже суд апеляційної інстанції зобов’язаний розглядати справу по суті вдруге.

Стадія апеляційного оскарження рішень суду першої інстанції, що не набрали законної сили є важливим елементом механізму забезпечення ефективного, законного, правосудного розгляду справ.

Щодо значення апеляційного оскарження, то можна відмітити, що на час розгляду скарги, воно зупиняє виконання рішення суду, з яким не згодна сторона.

Перевірка судом фактичної та юридичної сторони справи при розгляді апеляційної скарги дозволяє виявити допущені судом першої інстанції помилки та ліквідувати їх.

Апеляційне оскарження судових рішень сприяє формуванню єдиної судової практики, оскільки рішення апеляційних судів служать орієнтиром для місцевих судів, що приводить до зменшення кількості судових помилок.

З розглядом справи по суті вдруге під час апеляції більш повно гарантується право кожного на судовий захист.

Право на апеляційне оскарження та порядок його реалізації

Під правом апеляційного оскарження розуміється передбачена цивільним процесуальним законодавством можливість для певних суб’єктів цивільних правовідносин оскаржити в апеляційному порядку судове рішення або ухвалу повністю або частково в передбачений для цього строк.

Право апеляційного оскарження рішень є складовою права кожного на судовий захист, оскільки перегляд таких рішень в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина.13

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року у статті 14 передбачає, що учасники судового процесу та інші особи у випадках і порядку, встановлених процесуальним законом, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення, а також на перегляд справи Верховним Судом України.

Для реалізації цього права необхідна наявність певних умов:

а) належність особи до кола суб’єктів, які мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції;

б) належний об’єкт оскарження;

в) відсутність пропущення строку на апеляційне оскарження чи відмови в його поновленні.

Недотримання цих умов тягне за собою відповідні наслідки. Наприклад, згідно абз.2 ч.3 ст. 297 ЦПК якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку будуть визнані судом неповажними, суддя-доповідач відмовляє у відкритті провадження. Якщо недотримані дві попередні умови, то за загальним правилом заява залишається без руху або повертається особі, яка її подала.

Коло суб’єктів, які мають право подавати апеляційну скаргу визначено у ст. 292 ЦПК – Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки.

До осіб, що брали участь у розгляді справи судом першої інстанції належать визначені ст. 26 ЦПК суб’єкти, які були належним чином повідомлені про час та місце судового розгляду.

Серед суб’єктів права на апеляційне оскарження слід перш за все виділити сторін (позивача та відповідача) поряд з цим право оскаржити рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку вправі заявники та заінтересовані особи у справах окремого провадження. Важливою особливістю правового статусу зазначених суб’єктів є те, що процесуальне становище сторін, заявників та заінтересованих осіб вони набули під час розгляду справи в суді першої інстанції.

Іншими суб’єктами апеляційного оскарження є треті особи як ті, що заявляють самостійні вимоги, так і ті, що не заявляють самостійних вимог (ст.26, 27 ЦПК). Треті особи із самостійними вимогами мають право на апеляційне оскарження виходячи із того, що третя особа із самостійними вимогами має у справі самостійний інтерес, пред’являє самостійні вимоги на предмет спору. Навіть якщо рішення не було оскаржене сторонами, третя особа із самостійними вимогами вправі подати апеляційну скаргу, якщо вважає, що цим рішенням порушені її права.

Право третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на апеляційне оскарження випливає з того, що вони мають власну заінтересованість у справі, а також, зумовлене тим, що винесене судом першої інстанції рішення безпосередньо впливає на їх права та обов’язки та може мати преюдиціальне значення для винесення іншого рішення.

У відповідності до ст. 37 ЦПК право апеляційного оскарження мають правонаступники зазначених вище осіб. Порядок здійснення правонаступництва в судді апеляційної інстанції здійснюється за правилами правонаступництва у судді першої інстанції з єдиною різницею, що питання про процесуальне правонаступництво вирішує апеляційний суд.

Судовий представник також має право подати апеляційну скаргу на судове рішення. Це право може бути здійснено представником тільки в тому випадку, якщо його реалізація не заборонена представлюваною особою в документі, що посвідчує повноваження представника. Зазначена вимога не стосується законних представників, які можуть здійснювати без спеціальної довіреності чи іншого документа, що підтверджує повноваження довіреного представника, всі процесуальні дії, в тому числі оскаржувати в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції.

Проблемним питанням є право апеляційного оскарження, яким наділені особи, які не брали участі у розгляді справи судом першої інстанції. Особливістю є те, що законодавець надав можливість оскарження рішення в апеляційному порядку особам, які не набули статусу осіб, які беруть участь у справі й не були повідомленні про час та місце судового розгляду за умови, якщо рішенням суду вирішено питання про їх права та обов’язки. Це відрізняє вказаних осіб від тих суб’єктів цивільних процесуальних відносин, які набули статусу осіб, що беруть участь у справі при її розгляді судом першої інстанції але фактично не брали участі у розгляді справи через те, що належним чином вони не були повідомлені про час і місце судового розгляду.14

На основі аналізу ст. 129 Конституції України, постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 01.11.1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», а також ст.14 згадуваного вже Закону «Про судоустрій і статус суддів» можна зробити висновок, що особи, які не брали участі у справі але судовим рішенням вирішено питання про їх права та обов’язки все ж таки мають право оскаржити рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

В контексті ст. 292 ЦПК до суду може звернутись будь-яка особа, яка вважає, що її права порушені рішенням суду, що оскаржується. Така ситуація робить можливим зловживання різних осіб, спрямовані на затягування набрання рішенням законної сили. Відповідно до вимог ЦПК суд не вирішує питання про наявність у особи, яка подає скаргу права на апеляційне оскарження, бо інакше це б призвело до вирішення питання по суті в момент прийняття апеляційної скарги про те, порушені чи ні права особи, яка звертається зі скаргою на судове рішення. У протилежному разі, суд змушений був би з численними обґрунтуваннями відмовляти у прийнятті апеляційних скарги з тієї підстави, що судовим рішенням права апелянта жодним чином не зачеплені.

Проблемним питанням у процесі реалізації права зазначених осіб на апеляційне оскарження є також те, що відсутній механізм ознайомлення цих суб’єктів з матеріалами цивільної справи. Згідно ст. 27 таке право надано лише особам, які беруть участь у розгляді справи. Проте ч.9 ст.6 ЦПК передбачає, право на отримання усної або письмової інформації про результати розгляду відповідної справи особами, які не брали участі у розгляді справи але суд вирішив питання про їх права та обов’язки.

Реалізація права апеляційного оскарження з боку згаданих суб’єктів може істотно ускладнитись, оскільки дізнатись про своє право вони можуть після спливу строку на оскарження рішення (у деяких випадках без їх вини). Як наслідок буде порушено їх право на судовий захист і справедливий суд. З огляду на це строк апеляційного оскарження може бути поновлений апеляційним судом на підставі ч.1 ст.73 ЦПК. Питання про поновлення строків апеляційного оскарження має вирішуватись з урахуванням того, чи були порушені судом першої інстанції права чи інтереси апелянта. Якщо права такої особи не порушені, то в поновленні строків немає правових підстав.

Українське законодавство також надає право апеляційного оскарження прокурору, Уповноваженому Верховної Ради з прав людини та іншим органам і особам, що захищають чужий інтерес.

Аналіз ч.1 ст. 46 ЦПК дозволяє зробити висновок, що до суб’єктів права на апеляційне оскарження належать визначені у ст. 45 ЦПК особи лише в разі їх звернення до суду в передбачених законом випадках в інтересах інших осіб, державних чи суспільних інтересах.

Часто участь у розгляді справи з метою подання висновку беруть органи державної влади і органи місцевого самоврядування. Ці суб’єкти наділені правами, передбаченими ст. 27 ЦПК і мають право висловити свою думку щодо вирішення справи по суті. Перелік прав учасників процесуальних відносин, наведений у ст.27 не є вичерпним, то можна зробити висновок, що органи державної влади чи органи місцевого самоврядування, які беруть участь у розгляду справи з метою подання висновку, мають право апеляційного оскарження.

Варто зазначити, що вказані суб’єкти мають право апеляційного оскарження лише в тих випадках, коли порушуються їх права чи інтереси або права осіб, в інтересах яких вони беруть участь у розгляді справи з метою надання висновку. У всіх інших випадках говорити про наявність у цих органів права апеляційного оскарження є недоцільно.

Особи, зазначені у ч. 1 ст. 45 ЦПК, мають право апеляційного оскарження за умови, участі при розгляді справи судом першої інстанції. Згідно зі ст. 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини» омбудсмен має право бути присутнім в будь-яких судових засіданнях але цей закон не передбачає право Уповноваженого оскаржувати рішення суду в тих цивільних справах, у яких він не брав участь як особа, що бере участь у справі в порядку ч.1 ст. 45 ЦПК. Така ситуація співпадає з диспозитивними засадами цивільного судочинства, викладеними у ст. 11 ЦПК.

Прокурор не визначений як особа, яка бере участь у справі проте у ст. 46 ЦПК законодавець наділяє прокурора, а також органи й осіб, яким за законом надано право захищати права, свободи та законні інтереси інших осіб, - правами сторони, в тому числі й правом апеляційного оскарження. Зазначені особи не мають права укладати мирову угоду.

Закон України «Про прокуратуру» виділяє серед форм представництва прокурором інтересів громадян або держави в суді також внесення апеляційної, касаційної скарги на судові рішення або заяви про їх перегляд за нововиявленими обставинами, заяви про перегляд Верховним Судом України судового рішення. Щодо права на апеляційне оскарження, то ст. 37 Закону вказує, що право внесення апеляційної, касаційної скарги на вироки, рішення, ухвали і постанови судів надається прокурору і заступнику прокурора в межах їх компетенції, незалежно від їх участі в розгляді справи в суді першої інстанції. Помічники прокурора, прокурори управлінь і відділів можуть вносити апеляційні, касаційні і окремі подання тільки у справах, в розгляді яких вони брали участь.

Хоча в науці і практиці підтримуються положення чинного законодавства щодо оскарження судового рішення прокурором, який не брав участі у розгляді справи в суді першої інстанції, деякі науковці вважають, тау ситуацію не зовсім правильною. Висловлюється точка зору, що право апеляційного оскарження повинно надаватись прокурору не як посадовій особі, а як учасникові цивільного процесу.15 Право апеляційного оскарження має надаватись лише прокурору, який брав участь у розгляді справи, оскільки надання прокурору, який не брав участі у розгляді справи, права на апеляційне оскарження судового рішення містить елементи нагляду за судовою діяльністю.

На мою думку було б більш правильним все ж таки надати право апеляційного оскарження прокурору, який брав участь у розгляді справи в суді першої інстанції. Якщо виходити з того, що цивільний процес має на меті вирішити спір між сторонами, а не встановити істину у справі, то поява прокурора на стадії апеляційного оскарження може призвести до ситуації, що сторони задоволені вирішенням спору в суді першої інстанції але скарга прокурора так би мовити може завадити заінтересованим особам захистити свій інтерес.

Поряд з питанням суб’єктного складу апеляційного оскарження існує важливе питання строків та механізму такого оскарження. Недотримання строків чи механізму оскарження позбавляє заінтересовану особу можливості відновлення своїх порушених прав та інтересів у суді апеляційної інстанції.

Реалізація права апеляційного оскарження є складним юридичним фактом, що пов'язаний як з діями особи щодо подачі передбаченої процесуальним законодавством апеляційної скарги, так і з відповідними діями суду відносно визначення руху апеляційного провадження та вирішення юридичної долі оскаржуваного рішення в цілому.

Згідно ст. 294 ЦПК заінтересована особа має право подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня проголошення рішення, а особи, які брали участь у справі але не були присутні під час оголошення рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання ними копії рішення.

Для оскарження ухвал суду першої інстанції встановлено п’ятиденний строк з дня її проголошення. У разі, якщо ухвалу було постановлено без участі особи, яка її оскаржує, апеляційна скарга подається протягом п’яти днів з дня отримання копії ухвали. Звичайно при цьому потрібно враховувати правила перебігу строків, визначені у ст. 69 ЦПК і ст. 70 ЦПК.

Строк апеляційного оскарження та порядок його здійснення може ускладнюватись відкладенням складання повного тексту рішення. Законодавець у ч.3 ст.209 ЦПК дозволяє судді у випадку складності справи відкласти оголошення повного рішення на строк до п’яти днів але вступна і резолютивна частина оголошується у судовому засіданні, у якому закінчився розгляд справи. Згідно зі ст. 218 ЦПК у разі проголошення тільки вступної і резолютивної частини судового рішення суд повідомляє, коли особи, які беруть участь у справі, зможуть ознайомитись з повним рішенням. У разі коли складання повного рішення було відкладено, обчислення десятиденного строку для подачі апеляційної скарги починається з дня наступного за тим, який призначений для проголошення повного рішення.

Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» від 20.12.2011 р. були змінені правові наслідки подачі апеляційної скарги з порушенням строку, встановленого ст. 294 ЦПК. Викладена в новій редакції ст. 297 вказує, що у випадку, якщо апеляційна скарга, подана після закінчення строків, установлених ст. 294 і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або, якщо підстави, вказані нею у заяві визнані неповажними, то скарга залишається без руху. Дана стаття дає можливість протягом тридцяти днів з моменту отримання ухвали звернутися до апеляційного суду з заяво. Про поновлення строків або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку апеляційного оскарження будуть визнані судом неповажними, суддя-доповідач відмовляє у відкритті провадження. Варто також зазначити, що незалежно від поважності причин пропуску апеляційного оскарження, апеляційний суд відмовляє у відкритті провадження, у разі, якщо апеляційна скарга прокурора, органу державної влади чи органу місцевого самоврядування подана після спливу одного року з моменту оголошення оскаржуваного рішення.

До питання про поновлення строків апеляційного оскарження також варто зазначити, що суд може вирішувати питання про поновлення строку лише за умови подання апелянтом заяв про таке поновлення, за власною ініціативою суд не може розглядати це питання.

Право апеляційного оскарження реалізується згідно ст. 296 ЦПК. Апеляційна скарга подається апеляційному суду через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване рішення. Дане положення критикується О. М. Перуновою16. Суд першої інстанції на наступний день після закінчення строку для подання апеляційної скарги надсилає її разом зі справою до апеляційного суду. Апеляційні скарги, що надійшли після цього, не пізніше наступного робочого дня після їхнього надходження направляються до апеляційного суду.

Певною проблемою є подача апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Пленум Верховного Суду у постанові «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» № 12 від 24.10.2008р. рекомендує судам апеляційної інстанції відправляти апеляційні скарги, які надійшли безпосередньо до них, до суду, який ухвалив судове рішення, для виконання вимог ст.296 ЦПК. У науковій літературі висловлюється незгода з такою позицією Верховного Суду.17 Вказується на те, що більш відповідним положенням ЦПК було б надсилання зазначених процесуальних документів з боку апеляційного суду особі, що подала апеляційну скаргу, з роз’ясненням порядку подання апеляційної скарги.

Оскільки суд першої інстанції не має можливості якось впливати на рух апеляційної скарги, а його функція полягає лише у направленні скарги разом з матеріалами справи до апеляційного суду, то положення ст. 296 ЦПК не потребують змін. Крім того, я вважаю, що подання апеляційної скарги до суду першої інстанції відповідає вимогам доступності правосуддя. Суди апеляційної інстанції за загальним правилом розміщуються в обласних центрах, і тому подання скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції вимагатиме від осіб, які подають скаргу долати досить великі відстані для того, щоб подати апеляційну скаргу.

Об’єктом апеляційного оскарження є рішення суду першої інстанції, повністю або частково, які не набрали законної сили, ухвали суду першої інстанції, які не набрали законної сили, перелік яких міститься в ч.1 ст. 22293 ЦПК. Заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду.

Предметом апеляційного оскарження є перевірка законності та обґрунтованості судового рішення суду першої інстанції.

Щодо оскарження окремих ухвал суду, зазначених у ч. 1 ст. 293 ЦПК, то до початку 2010 року практика йшла шляхом, що оскаржуватись можуть лише ухвали, прямо зазначені у ч. 1 ст. 293 ЦПК, як це рекомендував судам Пленум Верховного Суду. У січні 2010р. і у квітні 2010 р. Конституційним Судом України було винесено два рішення (про апеляційне оскарження ухвал суду від 27.01.2010р. N 3-рп/2010, а також рішення у справі про забезпечення апеляційного оскарження ухвал суду від 28.04.2010 р. N 12-рп/2010), у яких зазначається, що до апеляційного суду може оскаржуватись окремо від рішення суду в апеляційному порядку ухвала суду першої інстанції як про видачу, так і про відмову у видачі дубліката виконавчого листа, а також ухвали суду першої інстанції як про забезпечення позову і щодо скасування забезпечення позову, так і ухвали про відмову в забезпеченні позову і скасуванні забезпечення позову. Конституційний суд розширює тлумачення ст. 293 ЦПК.

Підсумувати вищесказане можна таким чином, що право апеляційного оскарження має невизначене коло суб’єктів, критерієм наявності такого права може бути те, що суд рішенням вирішив питання про права та обов’язки цих суб’єктів. Право апеляційного оскарження реалізується у встановлені законом строки, пропущення яких тягне за собою визначені правові наслідки. До апеляційного суду на предмет законності і обґрунтованості можуть бути оскаржені судові рішення, ухвали суду, визначені у ч. 1 ст. 293 ЦПК, а також ухвали, заборона оскарження яких окремо від рішення суду, прямо не передбачена законом.


  1   2   3
Учебный текст
© perviydoc.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации