Реферат - Народна педагогіка як основа наукової педагогіки - файл n1.docx

Реферат - Народна педагогіка як основа наукової педагогіки
Скачать все файлы (50.7 kb.)

Доступные файлы (1):
n1.docx51kb.10.01.2014 23:45скачать

n1.docx



МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра педагогіки і психології

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ «НАРОДНА ПЕДАГОГІКА ЯК ОСНОВА НАУКОВОЇ ПЕДАГОГІКИ»

Виконала студентка групи ФІЛ-42а

Бойчич Олександра
Хмельницький 2013

Зміст

Вступ…………………………………………………………………………….

Розділ І. Народна педагогіка як галузь загальної педагогіки………………

    1. Визначення поняття «народна педагогіка».……………………………

    2. Основні розділи української народної педагогіки…………………….

    3. Історія розвитку…………………………………………………………

    4. Джерела народної педагогіки…………………………………………..

Розділ ІІ. Народна педагогіка – першооснова професійної педагогіки

2.1. Народна педагогіка як наука…………………………………………..

2.2. Методологічна основа народної педагогіки в системі національного виховання………………………………………………………………………….

2.3. Концептуальні засади народної дидактики………………………………

Висновки……………………………………………………………………………

Список використаних джерел…………………………………………………..
ВСТУП

Людина – це, передусім, дзеркало особливостей свого народу, нації, які необхідно враховувати в процесі навчання та виховання. З народом пов'язані характер діяльності людини, особливості її мислення, коло її запитів, інтересів, а також соціальні прояви. Традиції, звичаї і обряди об'єднують минуле і майбутнє народу, старші і молодші покоління, інтегрують етнічну спільність людей у високорозвинену сучасну націю. Практично прилучаючись до традицій, звичаїв і обрядів народу, молодь вбирає в себе їхній філософський, ідейно-моральний, психологічний і етнічний зміст, поступово стаючи невід'ємною частиною рідного народу, нації.

Багато педагогів звертали увагу на необхідність глибокого вивчення і правильного застосування принципу народності в процесі виховання і навчання. Значний внесок у розробку питань теорії і практики реалізації принципу народності здійснили класики педагогіки Я.Коменський, И.Песталоцці, А. Дістервег, Г.Сковорода, а пізніше К.Ушинський, В.Сухомлинський та інші. Важливе місце принципу народності в роботі школи відводили українські педагоги О.Духнович, С.Русова, Г.Ващенко, Б.Грінченко, М.Драгоманов.

Цінні ідеї з цієї проблеми висловили в своїх працях літератори-просвітники Т.Шевченко, І.Франко, Б.Грінченко, П.Куліш, Леся Українка, О.Кониський та інші.

Актуальність роботи обумовлена метою сучасної теорії виховання розвинути у кожній дитині гуманістичні цінності, сформувати національну свідомість особистості на засадах народної педагогіки, яка стала першоосновою наукової педагогіки.
Розділ І. Народна педагогіка як галузь загальної педагогіки
1.1. Визначення поняття «народна педагогіка»
Педагогіка у загальному розумінні слова — це наука про виховання, освіту й навчання підростаючого покоління. Народною називаємо ту педагогіку, яку створив народ. Це система прийнятих у даній місцевості методів і засобів виховання, що передаються від покоління до покоління і засвоюються передовсім як певні знання, вміння і навички.[5;11] Народна педагогіка належить до тих могутніх феноменів, що забезпечують збереження національного характеру, звичок і психології людини.

Термін "народна педагогія (педагогіка)" в науковий обіг впровадили К. Ушинський та О. Духнович. У вступному слові до "Народної педагогії" О. Духнович писав: "Людину представляють: натура, наука і звичай; природну схильність одержує людина від самої природи, що складає її характер, але науки і звичаї дають вправи і настанови або виховання".[5;11]

У 60-ті роки ХХ ст. у педагогічну науку запроваджено термін «етнопедагогіка» (Г. Волков) – галузь педагогіки, яка досліджує можливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педагогічних ідей конкретного народу в сучасній науково-педагогічній практиці, способи встановлення контактів народної педагогічної мудрості з педагогічною наукою, аналізує педагогічне значення явищ народного життя і визначає їх відповідність сучасним завданням виховання. [8;10]

Народну педагогіку Г. Волков розглядає як предмет етнопедагогіки і зазначає, що народна педагогіка є педагогіка мас. Народна педагогіка, на його думку, є пансофією виховання, з її поклонінням матері, з культом дитини, з вірою у всесилля батька, є своєрідною релігією [1;46].

Усі видатні педагоги досягли високого наукового злету завдяки тому, що свою педагогічну творчість будували на засадах народної педагогіки. То й ніякого перебільшення не буде, коли скажемо, що педагогіку творить народ, а професійні педагоги її тільки аранжують.
1.2. Основні розділи української народної педагогіки

Українська народна педагогіка змінювалась і водночас збагачувалась впродовж століть. Відповідно до цього вся народна педагогіка поділяється на розділи, сфери виховання, які ввібрали в себе вікові традиції народу:

Таким чином, з розділів видно, що народна педагогіка — це неписаний багатотомний усний підручник про навчання й виховання підростаючих поколінь, який твориться народом, зберігається у його пам'яті й постійно ним використовується, систематично збагачується і вдосконалюється. [6; 8].


    1. Історія розвитку


Народна педагогіка українців своїм корінням сягає у сиву давнину, в життя і побут, вдачу, звичаї і віру українських племен ще до заснування Київської держави. Змістом виховання і навчання був реальний процес побутового і трудового життя людей, а основними засобами — спостереження, показ і багаторазові повторення різних дій. Досвідчені мисливці вчили дітей звіроловству, хлібороби — рільництву, пасічники — бджільництву, здібні майстри —- різним способам виготовлення знарядь праці Все це надавало вихованню загальнонародного характеру, однакового для всіх дітей. [5;14].

З появою приватної власності й економічним відокремленням сімей, перетворенням їх на основні господарські осередки, суспільне виховання замінюється індивідуально-сімейним. Міняються не тільки форма, а й зміст і цілі виховання. Тому принцип — роби так, бо так робили твої предки, — втрачає свою універсальність. Постає проблема спеціальної підготовки до життя, що було зумовлено потребою раціонального усвідомлення суперечностей моральної практики, вироблення морально-понятійних норм. [5;15].

З економічним прогресом суспільства, розвитком товарообміну й появою міст, східнослов'янські племена зливаються в єдину давньоруську народність. Це, в свою чергу, сприяло розвиткові народної педагогіки. Скажімо, якщо до заснування Київської держави творцями й носіями народної педагогічної мудрості були селяни, то в умовах Київської Русі до цього активно підключається міське населення — майстри, ремісники. [5;16] Майнова розмаїтість тоді не тільки не заперечує загальнолюдського, а й неухильно підпорядковується йому. Спільними для всіх умовами буття лишаються продовження роду і ті соціальні явища, які покликані служити цьому, — шлюб, сім'я, народження і виховання дітей, моральний захист людини на ґрунті гуманності.

За феодального ладу народна педагогіка охоплювала виховну практику трудящих селян, а серед міського населення — підмайстрів, учнів, чорноробів. Офіційна ж педагогіка, як протилежна народній, виражала прагнення аристократичної верхівки — феодалів, духівництва, а в містах ще й купців, лихварів, власників будинків, міських земель, володарів ремісничих підприємств. Обидві педагогіки, народна і офіційна, насаджувана феодальною державою, є протилежними за змістом і виражають суть класового антагонізму в умовах експлуататорського суспільства. [5;17]

Важко прийшлося народній педагогіці спочатку за часів Катерини ІІ, яка намагалася знищити не те, що культура, а й «національну свідомість». Проте найважчими часами все ж були ленінський і сталінський періоди, за яких про народну педагогіку не те, що не йшла мова, а й каралося саме усвідомлення себе як частини української нації.

Все ж, набуті й передані предками знання, знаходили своє місце в літературних творах, піснях, альманахах, прислів’ях й навчальних матеріалах, що розповсюджувались таємно.

Сьогодні, навпаки, українці повертаються до народної традиції. А система виховання і навчання все більше ґрунтується на засадах народної педагогіки.


    1. Джерела народної педагогіки


Справді невичерпною скарбницею навчально-виховних засобів є народна педагогіка. Головними з них є: рідна мова, усна народна творчість, національна міфологія і символіка, народне мистецтво, національні традиції, звичаї і обряди, народні ігри та іграшки, родовід, рідна історія, краєзнавство, природа рідного краю, народний календар, народні прикмети, вірування, релігійні і виховні традиції, родинно-побутова культура. [3;8]
Багатющі засоби рідної мови адекватні природним, національним особливостям дітей, створюють найсприятливіші умови для їх нормального розвитку. Засвоюючи мову з найбільш раннього віку, діти поступово стають носіями національного змісту, духу: засобами рідної мови в них найефективніше формуються національна психологія, характер, світогляд, свідомість і самосвідомість та інші компоненти духовності народу.

Упродовж багатьох століть український народ безупинно творив своє, тільки йому властиве духовне середовище, наповнюючи його своєрідними обрядами, ритуалами. Фактично формувався внутрішній світ українців, осягав весь навколишній простір, закладалися світоглядні засади. Відомий знавець традиційно-культурної спадщини українського народу Олекса Воропай вирізнив народні звичаї в унікальне явище, наділивши їх неповторною народознавчою силою. Він констатував: «Звичаї народу – це ті прикмети, по яких розпізнають народ не тільки в сучасному, а і в його історичному минулому. Звичаї, а також мова – це ті найміцніші елементи, що об'єднують окремих людей в один народ, в одну націю. Звичаї, як і мова, виробилися протягом усього довгого життя і розвитку кожного народу».

Феноменально багатюща українська обрядовість активно впливала на життєдіяльність народу. Традиційна обрядовість виникла як органічний зв'язок духовного і матеріального у процесі буття.

Основними жанрами народної міфології, що втілює в собі могутній пізнавальний і виховний потенціал, є легенди, притчі, казки, апокрифи тощо. Міфологія – один із найдавніших видів народної творчості. Міфологія – чисте і незамулене пізнішими нашаруваннями, політичними віяннями джерело, що буде вічною скарбницею знань про найбільш ранні етапи історичного розвитку народу. [3;9] Міфологочні твори втілюють у собі згустки народної мудрості, художньо-образного бачення світу, символічного відображення предметів і явищ життя, фантастичні уявлення предків, їхні пориви в майбутнє, виточені і високі почуття та оригінальні мислительні дії, прийоми. Звернення до міфологічних джерел стимулює розвиток сучасної думки, надає життєвої снаги, допомагає зберігати і зміцнювати «золоту нитку історії», розвивати національну самобутність.

У фольклорі відображені багатогранна і глибока душа народу, його духовне багатство, першовитоки оригінального світосприймання, самобутнього тлумачення явищ природи і людського життя. У думах, піснях, прислів'ях і приказках, скоромовках, лічилках та інших фольклорних перлинах у високопоетичній і глибоколіричній формі відображено весь культурно-історичний, мистецький шлях народу. Фольклорне виховання пробуджує любов до життя, енергію національного творення, теплоту серця і ніжність душі. [3;9]

Фольклорне виховання є однією з найважливіших частин народної педагогіки, серцем національної системи виховання. Відроджуючи національну систему виховання, необхідно домагатися, щоб у кожній родині, в школі, в діяльності кожного вчителя, вихователя широко застосовувалися і саме поняття, і зміст фольклорного виховання.

Розділ ІІ. Народна педагогіка – першооснова професійної педагогіки

2.1. Народна педагогіка як наука
Народна педагогіка стала першоосновою становлення професійної, наукової педагогіки. З її чистих джерел черпає творче натхнення і запал живої думки не одне покоління видатних педагогів. Вона забезпечила високий науковий злет основоположника педагогіки нового часу Я.А. Коменського. Видатний чеський педагог був прекрасно обізнаний з народною педагогікою, вивчав усну народну творчість, відстоюючи інтереси народу, мріючи про часи, коли на землі не буде ні царів, ні панів, ні підлеглих, коли всі стануть рівними. Його всесвітньо відомі твори «Велика дидактика», «Материнська школа», «Правила поведінки дітей», уся педагогічна спадщина пронизані ідеями народної педагогіки. [5;19]

Духом народної педагогіки пройняті життя і педагогічна діяльність видатного швейцарського педагога-демократа Йоганна Генріха Песталоцці. Саме народна педагогіка спрямувала його творчість у демократичне русло. «Все для інших, нічого для себе» — ось принцип, за яким жив Песталоцці. Тому в центрі його творів «Лінгард і Гертруда», «Як Гертруда вчить своїх дітей», «Книга матерів», «Лист до друга про перебування в Станці», «Лебедина пісня» стає народ, доля простих трудівників, виховання дітей бідних селян. [5;20]

Значний внесок у вивчення і популяризацію народної педагогіки зробили також українські педагоги і діячі культури.

Першим з видатних педагогів минулого на Україні, хто збагнув силу й велич народної педагогіки та сказав про неї своє авторитетне слово, був Г.С.Сковорода. Видатний філософ-просвітитель і поет другої половини ХУПІ століття, який стояв на вершині знань свого часу, відстоював

твердження про здатність простого народу до самостійної педагогічної творчості, доводячи, «що правильне виховання криється в природі самого народу, як вогонь і світло в кремені» [4;154]. Ідеями народної педагогіки пронизані діалоги, вірші, байки і притчі Сковороди.

Після Г.Сковороди народну педагогіку обрав об'єктом своїх спостережень О.Духнович — автор першого на Україні підручника з педагогіки «Народна педагогия в пользу училищ й учителей сельских» (1857). У цій праці він узагальнив і розвинув кращі досягнення багатовікового досвіду трудящих у галузі виховання.

Перший, хто поставив народну педагогіку на п'єдестал, був великий вітчизняний педагог К.Д.Ушинський. Він же й перший, як вже було сказано, увів поняття «народна педагогіка» в широкий обіг, переконливо обгрунтувавши правомірність цього терміна в педагогічній науці, теоретично і практично довів, що народна педагогіка є золотим фондом педагогіки наукової, закликав до ґрунтовного і всебічного вивчення виховного досвіду трудових мас. »[12;109]

За словами Ушинського, виховання не треба вигадувати, бо воно існує в народі стільки віків, скільки існує сам народ, з ним народилося, з ним зросло, відобразило в собі всю його історію і всі його якості. «Не педагогіка і не педагоги, але сам народ та його великі люди прокладають шлях у майбутнє: виховання тільки йде цим шляхом і, діючи заодно з іншими громадськими силами, допомагає йти ним окремим особам і новим поколінням»[12;109].

Досить щедро репрезентували українську педагогіку на сторінках своїх творів Т.Шевченко, який навіть створив, як він сам казав, віддзеркалення народної педагогіки у своєму «Кобзарі», Л. Українка, І.Франко. С. Васильченко, С. Воробкевич, Л. Глібов, Б. Грінченко, М. Коцюбинський, П. Куліш, П. Мирний, І. Нечуй-Левиицький, Ю. Федькович, Я. Щоголів, а також українські письменники наступних поколінь — А. Головко, О. Гончар, М. Стельмах, О. Довженко, В. Симоненко, І. Драч, Д. Павлячко, Є. Гуцало, С. Пушик, Г. Тютюнник, Б. Харчук, Р. Федорів та багато інших Майстрів художнього слова і діячів народної освіти та культури в Україні.

2.2. Методологічна основа народної педагогіки в системі національного виховання

Провідними принципами народної педагогіки, на яких базується вся галузь, є природовідповідність, культуровідповідність, народність виховання, виховання в праці, єдність навчання і виховання, зв'язок із життям рідного народу, гуманізм, активність і ініціативність виховання в процесі виховання, орієнтування на вселюдські моральні цінності та ін.

Принцип природовідповідності у виховному процесі передбачає виховання людини в людині, розвиток того, що закладено в кожній дитині природою. Цієї позиції чітко дотримується ряд сучасних науковців: Є.Сявавко, М.Стельмахович, О.Киричук, І.Мартинюк та інші. Дотримання принципу природовідповідності сприяє споконвічній єдності людини з природою — це один з провідних принципів народної педагогіки. [9].

Принцип культуровідповідності означає здійснення виховного процесу в рідному для дитини середовищі або наближеному до нього. Засвоєні і примножені попередніми поколіннями традиції і звичаї, історія і культура містять у собі духовні, моральні цінності і відповідно мають величезне значення у системі виховання. Виховання починається у сім'ї, дитсадку і школі на матеріалі національної культури, тобто на культурному досвіді матері і батька, свого роду, далеких пращурів, на культурно-історичних, національно-духовних традиціях рідного народу. [9].

Принцип етнізації виховного процесу передбачає наповнення його національним змістом, спрямованим на формування національної свідомості громадянина. Він покликаний відтворити в дітях рідний народ, увічнити специфічне, самобутнє, що є у кожній нації.

Принцип гуманізму покликаний утверджувати високе суспільне визнання людини, її гідності, цінності як особистості, право на свободу, щастя і виявлення дійсності. У навчальному процесі впровадження цього принципу передбачає перехід від монологу викладача до діалогу його з учнями, тобто подолання авторитарної педагогіки. Запорукою гуманізації є рівень демократичності у навчальному закладі, співдружності педагогів і учнів, дисциплінованості і відповідальності молоді. [9].

Дотримання принципу демократизму у виховному процесі вимагає відповідного рівня гуманістичності, виключає байдужість, черствість у стосунках між учителем і учнем. В основу його необхідно покласти почуття милосердя, вміння сприймати біль інших людей.

Принцип єдності сім'ї і школи, сім'ї і громадськості означає їх зближення на основі взаєморозуміння, взаємовиховання, взаємодопомоги. Користь від державного і сімейного, громадського виховання обопільна. [9].

Принцип наступності і спадкоємності поколінь, культурних і духовних цінностей становить серцевину змісту освіти і виховання, забезпечує неперервність виховного процесу: від родинного дошкільного до вузівського виховання. Кожен наступний етап виступає як логічне продовження попередніх, завдяки чому формується цілісне світосприймання. Такий підхід до організації виховного процесу сприяє збереженню і примноженню духовної єдності поколінь. Принцип цілісності вимагає, щоб весь вплив на людину (особу) був постійним, неперервним.

Існує ще такий принцип як принцип прогностичності — здатність до оперативного відображення, передбачення та швидкого моделювання змін у національній культурі та освіті. [9].

Іманентність як постійне удосконалення знань з системи наукових концентрів українознавства та структурних складових. Удосконалення та ускладнення з одночасним піднесенням рівня українознавчого досвіду та його цілісності. [9].

Таким чином, кожен з перелічених принципів народної педагогіки пронизує більшою чи меншою мірою всі напрями виховання. Принципи виховання виступають у ролі керівництва до дії, правил організації виховного процесу. Вони є методологічною основою національного виховання.
2.3. Концептуальні засади народної дидактики

Народна дидактика, поряд поставила дві важливі складові людського розуму: пізнання і навчання. Усе здобуте народом як результат пізнання шляхом навчання передалося підростаючому поколінню. Народна дидактика своїм змістом спрямована на те, щоб дати кожному індивіду суму знань, умінь та навичок, які охоплювали б основні види діяльності людини - навчальну, виробничо-трудову, сімейно-побутову, суспільно-громадську. Зміст освіти в народній дидактиці диктується життєвими потребами трудової діяльності людини. [2;51]. При цьому велика увага звертається на тренування розуму, вироблення творчих нахилів, розвиток природних здібностей, розв'язання виховних завдань у процесі навчання.

Народна педагогіка відображає закономірності навчання. Увага дітей звертається на оточення, властивості предметів, коментування роботи, спільну діяльність дітей з дорослими. Мета навчання: здобуття дітьми знань; розвиток їхніх інтелектуальних сил і розуму: формування світоглядних позицій особистості; засвоєння традицій і цінностей народу; виховання всебічно розвинутої особистості.

Народ постійно шукав раціональних шляхів організації навчання. Все це знайшло відображення в принципах і методах навчання. Вироблення принципів навчання - це постійний процес, пов'язаний з кроками народу у пізнанні природи суспільства, людини, з розвитком виробництва,матеріальної і духовної культури. Наприклад, народна філософська течія природодовідповідності активізувала в дидактиці принцип довідповідності. За цим принципом навчання треба проводити з урахуванням природи дитини. Важливу роль також відіграє врахування індивідуальних особливоегей. А от народна філософія сенсуалізму висунула на передній план у народній дидактиці принцип наочності ("Краще раз побачити, ніж сто раз почути").Чуттєве сприйняття деколи може бути неточним, тому важливо забезпечувати єдність чуттєвого з логічним, збуджувати активність думки. [2;51].

Окрім цього, народна дидактика відстоює принцип доступності навчання. Доступність - це не спрощеність і штучне полегшення навчання. Навчання - наполеглива праця, що вимагає долання труднощів.. Навчання дає людині знання на все життя, тому народна дидактика орієнтує на додержання принципу міцності знань. Вона послідовно обстоює принцип виховуючого навчання, тобто необхідність в систематичності одержаних знань. [2;52].

Народна дидактика дійшла справедливого висновку про навчання як основний чинник становлення особистості : формування розуму, світогляду, почуттів, пам'яті, уяви, мовлення, мислення, уваги, знань, праці, пізнавальних і творчих здібностей та інтересів.

ВИСНОВКИ

Народна педагогіка увібрала в себе всі форми і методи традиційного виховання, тісно пов’язала звичаї, традиції, обряди як основу морально-етичного навчання, заклала фундамент для формування і функціонування педагогіки як науки. Вона пройшла свій шлях становлення, піднесення, занепаду, і знову розвитку.

Народна педагогіка постає синтезом досягнень народу впродовж його існування від самого зародження і по сьогоднішній день. Це галузь емпіричних знань і досвіду народу , що знаходять своє відображення у морально-етичних ідеалах різних верств суспільства, поглядах на зміст, мету й принципи формування людини, у сукупності народних засобів, умінь і навичок виховання і навчання дітей та молоді. Вона є основою педагогічних праць видатних науковців, які брали за основу народні цінності, погляди, норми поведінки, традиційну методологію навчання і виховання, яка була притаманна українській сім’ї.

Таким чином, охоплюючи всі суспільні сфери життя людей, народна педагогіка дала опорне підґрунтя для формування, розвитку і функціонування педагогічної науки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ


  1. Волкова Н. П. Педагогіка: Посібник. - К., 2001. – 295с.

  2. Вонсович В.П. «Концептуальні принципи народної дидактики» // наукові праці Кам’янець-Подільського державного ууніверситету. - Кам’янець-Подільський, 2006.-Т.2., Вип. 5, С. 51-52.

  3. Народна педагогіка: світовий досвід / Уклад.: А.І. Кузьмінський, В.Л. Омеляненко. – К.: Знання-Прес, 2003. – 134с.

  4. Педагогічні ідеї Г.С. Сковороди /За ред.О.Г.Дзевергіна.-К., 1972.-С.154.

  5. Стельмахович М.І. Народная педагогіка. –К.: Рад. шк.., 1985. – 312с.

  6. Сявавко Є.І. Українська педагогіка в її історичному розвитку. – Київ, 1974. – С. 5 – 10.

  7. Ушинський К. Про народність у громадському вихованні//Вибрані пед.твори: [у 2-х т.]; за ред. Пискунова О., Костюка Г. та ін. – К.: Радянська школа, 1983.-Т.1. – С.109.

  8. Фіцула М. М. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних закладів освіти. – К.: «Академія», 2002. – 528с.


ЕЛЕКТРОННІ РЕСУРСИ

  1. Музей народознавства // Народна педагогіка:принципи етнопедагогіки. http://muzeum.at.ua/load/principi_narodnoji_pedagogiki/principi_etnopedagogiki/3-1-0-10
Учебный текст
© perviydoc.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации