Вікова фізіологія та гігієна функціональних систем організму. Курс лекцій - файл n1.docx

Вікова фізіологія та гігієна функціональних систем організму. Курс лекцій
Скачать все файлы (298.4 kb.)

Доступные файлы (1):
n1.docx299kb.01.04.2014 06:28скачать

n1.docx

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12
Типи вищої нервової діяльності

На основі експериментальних досліджень І. П. Павлов встановив, що характер умовнорефлекторної діяльності в значній мірі залежить від індивідуальних особливостей нервової системи. І. П. Павлов створив вчення про типи вищої нервової діяльності, в основу якого було покладено три основні властивості нервових процесів, які визначають індивідуальні особливості: 1) сила процесів збудження і гальмування, 2) зрівноваженість процесів збудження і гальмування, 3) рухомість процесів збудження і гальмування.

На основі цих властивостей нервової системи І. П. Павлов виділив 4 основних типи вищої нервової діяльності:

перший тип — сильний неврівноважений — характеризується достатньою силою нервових процесів, але збудження переважає над гальмуванням; надмірно збудливий, метушливий, рухи поривчасті;

другий тип — сильний зрівноважений рухливий — має достатню силу і рухомість нервових процесів, добру їх зрівноваженість. Рухливий, товариський, легко орієнтується в новій обстановці, швидко реагує на кожний новий подразник;

третій тип — сильний зрівноважений малорухливий — відзначається малою рухливістю, застійністю нервових процесів при достатній їх силі і врівноваженості. Нетовариський, спокійно і обережно реагує на нові подразники, важко переробляє навички;

четвертий тип — слабкий — нервова система слабка; легко гальмується різними зовнішніми подразниками, має низьку працездатність, швидко стомлюється.

Наведена класифікація включає в себе лише основні типи; в житті існують різні варіації цих типів.

В основі типу нервової діяльності лежать природжені властивості нервової системи, які, проте, змінюються з віком під впливом виховання, праці і соціальних умов.

Типи нервової системи дітей. Загальноприйнятої класифікації типів нервової системи дітей ще немає.

Нижче наводимо як найбільш прийнятну на даному етапі дослідження класифікацію нервової системи дітей А. Г. Іванова-Смоленського. Ґрунтуючись на дослідженнях з застосуванням об’єктивних методів, А. Г. Іванов-Смоленський розрізняє чотири основних типи нервової системи у дітей шкільного віку: збудливий, лабільний, інертний і гальмівний.

У дітей збудливого типу нервової системи швидко і легко утворюються умовні рефлекси, але важко і повільно виробляються диференціювання. Такі діти багато розмовляють на уроках, не можуть сидіти спокійно, рухаються, неуважні, легко заводять товаришування то з одним, то з іншим учнем.

Діти лабільного типу швидко орієнтуються в новій для них обстановці; у школі вони спокійні, товариські, точно виконують уроки, добре встигають з багатьох предметів. Умовні рефлекси і диференціювання утворюються швидко.

У дітей інертного типу дуже важко утворюються як рефлекси, так і диференціювання. Вони мовчазні, мало проявляють інтересу до навчання; намагаються залишатись на самоті, піддаються навіюванню, погано виконують уроки.

У дітей гальмівного типу важко виробляються умовні рефлекси і легко утворюється диференціювання, що характерно для процесу гальмування. На уроках і під час перерв вони ведуть себе спокійно, зосереджено. Заводять товаришування з іншими дітьми повільно і важко.

Звичайно, наведені типи нервової системи далеко не охоплюють всіх відмінностей темпераментів і характерів дітей шкільного віку. Найчастіше нам доводиться мати справу не з «чистими» типами дітей, а з досить своєрідним поєднанням різноманітних рис характеру.

Вчитель повинен не просто враховувати особистість кожного учня, не пристосовуватись до неї сліпо, а прагнути шліфувати цю особистість, ставити до неї оптимальні вимоги, вести її розвиток вперед. Слід пам’ятати, що типи нервової системи не залишаються незмінними від народження дитини. З дня народження організм зазнає різних впливів оточення. За І. П. Павловим, остаточно складається характер як сплав з природжених рис нервової системи (типу) і змін її властивостей, зумовлених зовнішнім середовищем, які часто закріплюються на все життя.

Поведінка дитини і дорослої людини зумовлюється не тільки природженими властивостями нервової системи, а насамперед тими впливами, які діяли і постійно діють на організм протягом індивідуального життя, тобто залежить від постійного виховання і навчання.

Отже, типи нервової системи у дітей створюються і змінюються головним чином вихованням. Так, систематичним вправлянням гальмування можна до певної міри змінити сильний неврівноважений (збудливий) тип, зробити його більш урівноваженим. Слабкий (інертний) тип важче піддається змінам.
ВІКОВА ФІЗІОЛОГІЯ І ГІГІЄНА ОРГАНІВ ЧУТТЯ ДИТИНИ
Органи чуття (аналізатори) та їх роль у житті людини

Предмети і явища навколишнього світу людина сприймає за допомогою органів чуття. Відчуття, що при цьому виникають, відбивають об’єктивну реальність, яка існує незалежно від нашої свідомості. Відчуття, тобто образи зовнішнього світу, існують в нас, породжувані діянням речей на наші органи чуттів.

При обов’язковій безпосередній участі органів чуття здійснюється процес навчання і виховання дитини з дня її народження. Від ступеня розвитку і досконалості органів чуття залежить багато здібностей людини: музикальні, художні, наукового спостереження і т. п. При пошкодженні того чи іншого органу чуття і порушенні його нормальної діяльності порушується цілісність всебічного сприймання оточення: воно стає неповним. Кожен орган чуття, за вченням І. П. Павлова, складається з трьох нерозривно зв’язаних відділів: 1) рецептора — периферичного сприймального апарата, який сприймає подразнення і перетворює його в нервовий процес збудження, 2) провідника збудження — доцентрового нервового волокна, яке передає збудження в головний мозок, і 3) нервового центра — ділянки кори головного мозку, в якій відбувається тонкий аналіз збудження і виникають відчуття. Всі ці три відділи становлять єдину функціональну систему, яку І. П. Павлов назвав аналізатором.

Рецептори містяться у всіх органах тіла, їх поділяють на три групи:

1) екстерорецептори — розміщені на зовнішній поверхні тіла і сприймають подразнення, які діють на організм ззовні (рецептори шкіри, ока, вуха, язика і носової порожнини). Предмети і явища навколишнього світу, діючи на організм через екстерорецептори, викликають в корі мозку численні відчуття (смак, запах, звук, колір і т. д.);

2) інтерорецептори — містяться у внутрішніх органах (серці, легенях нирках і т. д.). Збудження, що надходять від них, допомагають центральній нервовій системі рефлекторно регулювати діяльність різних органів і підтримувати відносно сталий склад внутрішнього середовища; збудження, що надходять від інтерорецепторів, звичайно ніяких відчуттів не викликають. Лише при захворюваннях людина відчуває біль в тому чи іншому органі;

3)пропріорецептори — лежать у м’язах, сухожилках, суглобових сумках і зв’язках. Вони сприймають зміни натягу і тиску, які виникають у цих органах під час рухів.

Рецептори можуть сприймати дію різних видів подразників. Але в нормальних умовах кожен з них сприймає який-небудь один (специфічний для нього) подразник. Так, для рецепторів ока специфічним подразником є світло, для рецепторів вуха — звукові коливання, для рецепторів смаку і нюху — хімічні подразники і т. д.

Рецепторам властива висока збудливість, тобто велика чутливість до специфічних подразників. Так, у темряві людина розрізняє світло однієї свічки на відстані 2 кілометрів. Збудливість рецепторів залежить як від стану всього аналізатора, так і від загального стану організму. Найменша різниця в силі двох подразників одного виду, яка може сприйматись органами чуття, називається порогом розрізнення.

У людини є такі органи чуття: смаку, нюху, шкірної чутливості, зору, слуху, чуття положення тіла в просторі, м’язово-суглобове чуття.

У дітей органи чуття ще недосконалі і перебувають в процесі розвитку. Найпершими розвиваються органи смаку і нюху, а потім органи дотику. Для удосконалення різних органів чуття у дітей велике значення має правильно поставлене тренування їх в процесі розвитку.

Орган смаку. За допомогою смакового аналізатора визначається придатність їжі і рефлекторно включається в роботу весь апарат травлення: виділення слини, секреція шлункового соку і т.д. В цьому полягає його фізіологічне значення.

Периферичною частиною смакового аналізатора є смакові луковиці, розміщені в смакових сосочках слизової оболонки язика. Кожна смакова луковиця складається з опорних і рецепторних клітин. Через отвір, що відкривається на поверхні смакового сосочка, до смакової луковиці проникають розчинені в слині речовини і збуджують рецепторні клітини. Збудження, що виникло в них, передається на чутливі закінчення доцентрового нерва і по останньому надходить до ядер довгастого мозку, а звідти до смакового центра кори головного мозку.

Збудниками смакових рецепторів є хімічні речовини, що знаходяться в розчиненому стані. Природним розчинником у ротовій порожнині є слина. Якщо фільтрувальним папером висушити поверхню язика і покласти на нього кусочок цукру, то людина не відчуватиме солодкого смаку доти, поки цукор не змочиться слиною або водою.

Смакові відчуття можна поділити на чотири групи: солодке, кисле, гірке і солоне. Всі інші смакові відчуття — комбінації цих чотирьох відчуттів. Це пояснюється тим, що різні за будовою смакові рецептори збуджуються лише певними хімічними подразниками і одні з них сприймають лише солодке, інші кисле і т. д. Різні смакові сосочки розміщені на поверхні язика нерівномірно, тому солодке найчіткіше відчувається кінчиком язика, кисле — бічними поверхнями, гірке — коренем язика, а солоне — всією його поверхнею.

У новонародженої дитини орган смаку, порівняно з іншими органами чуття, розвинений найкраще. Так, на подразнення солодким, новонароджена дитина реагує смоктанням і ковтанням, на кисле, солоне і гірке — скороченням мімічних м’язів. Після народження дитини орган смаку продовжує розвиватись головним чином в напрямку точнішого розрізняння смаків. При цьому дуже важливо, щоб діти навчились розрізняти за смаком придатну для споживання їжу, і, навпаки, непридатну, шкідливу. Це легко досягається вправлянням при допомозі дорослих.

При готуванні дітям їжі слід також враховувати розвиток їх смакових відчуттів. Треба привчати дітей їсти різноманітну за смаком їжу. Коли дитина привикає їсти, наприклад, занадто солодку їжу, то вона нерідко потім відмовляється їсти нову, потрібну для її організму, але менш солодку страву. Отже, органи смаку дітей потребують правильного вправляння. Порушення харчування і хвороби знижують у дітей смакові відчуття.

Орган нюху. Рецепторна частина нюхового аналізатора розміщена в слизовій оболонці верхніх носових раковин і сусідніх з ними невеликих частинах носової перегородки. Ця частина слизової оболонки носової порожнини називається нюховою ділянкою.

Рецептори нюхового (як і смакового) аналізатора подразнюються хімічними збудниками. Але нюхове відчуття виникає лише тоді, коли пахучі речовини перебувають в газоподібному стані і разом з повітрям проникають у носову порожнину. Запах, властивий тій чи іншій речовині, залежить від вібруючих рухів їх молекул. При цьому молекули створюють низькочастотні електромагнітні коливання, які і сприймаються рецепторами нюхового аналізатора.

При спокійному диханні вдихуване повітря проходить по нижньому і середньому носових ходах, і тому пахучі речовини проникають до нюхової ділянки лише дифузно. Бажаючи розібратись в якому-небудь запаху, людина «принюхується», тобто робить короткі, часті вдихи, чим забезпечує швидше проникнення пахучих речовин до нюхових рецепторів. Можливість розрізняти численні відтінки запахів пояснюється тим, що останні збуджують різні нюхові клітини.

Чуття нюху надзвичайно гостре і тонке. Людина відчуває запах речовин, що знаходяться в повітрі в таких малих концентраціях, які не можна виявити ні хімічним, ні фізичним (спектральним) аналізом. Так, наприклад, наявність в 1 л повітря 0,000000001 г сірководню уже викликає відчуття запаху. Особливо тонкий нюх мають деякі тварини (собаки-шукачі, ссавці-хижаки, комахи).

При тривалій дії подразника збудливість органу нюху, як і інших органів чуття, знижується. Чутливість різко падає, і людина перестає відчувати запах. Але після припинення дії подразника (наприклад, при перебуванні на свіжому повітрі), чутливість швидко відновлюється.

Нюховий аналізатор відіграє важливу роль у визначенні придатності вдихуваного повітря, а також у визначенні смакових якостей їжі. При зниженні його чутливості (наприклад, при нежиті), різко знижується не тільки відчуття запаху, але і смаку.

У дітей раннього віку чуття нюху розвинене слабше, ніж у старших дітей; це зв’язано з недорозвиненням у них носової порожнини. Проте новонароджена дитина уже в перші дні життя реагує на сильні запахи скороченням мімічних м’язів і відвертається від речовин, що неприємно пахнуть, якщо ними змазати грудний сосок перед годуванням. У дітей дошкільного і шкільного віку чуття нюху гостріше, ніж у дорослих. Гострота нюху підвищується до 6 років, а потім поступово знижується. Тонкість нюху (розрізняння запахів) з віком підвищується.

Систематичним вправлянням чуття нюху у дітей можна довести його до дуже високої досконалості. Розвинений нюх дітей сприяє розпізнаванню за запахом небезпечних для здоров’я харчових продуктів (зіпсована риба, м’ясо, яйця і т. д.). Крім того, розвиток нюху у дітей має неабияке естетичне і гігієнічне значення. Здатність відчувати запахи квітів у саду і на полі, в лісі доповнює уявлення дітей про природу, збуджує у них приємні емоції, які нерідко запам’ятовуються на все життя.

Органи шкірного чуття. В аналізі впливів зовнішнього середовища на організм велике значення мають аналізатори, рецептори яких розміщені в шкірі. У шкірі людини є тактильні (дотикові), температурні і больові рецептори. Різні види рецепторів відрізняються за своєю будовою і розподілені в шкірі у вигляді своєрідної мозаїки.

Тактильні рецептори мають форму видовжених цибулин, до яких підходять нервові закінчення. Ці рецептори сприймають механічні подразнення шкіри (контакти шкіри з предметами). Збудження, яке при цьому виникає в рецепторах, надходить до мозкового кінця аналізатора (задньої центральної закрутки кори великих півкуль), де виникає відчуття дотику або тиску. В середньому на 1 см2 шкіри припадає 25 тактильних рецепторів. Проте ці рецептори нерівномірно розподілені на всій поверхні тіла. Найбільше їх у шкірі долонь, на кінцях пальців, на губах, кінчику язика. Найменше — у шкірі спини і живота.

Завдяки тактильній чутливості людина відчуває форму, величину і характер поверхні навколишніх предметів. У маленьких дітей дотикові відчуття відіграють велику роль у виробленні в них психічних уявлень.

Тактильне чуття розвивається в процесі відповідних вправ. Вправлянням тактильне чуття можна довести до високого ступеня досконалості, про що свідчить досвід людей, які втратили зір. У дітей раннього віку чуття дотику вправляється звичайно довільно, внаслідок багаторазового доторкання до іграшок.

Добре розвинене тактильне чуття має велике практичне значення: воно допомагає краще пізнавати всі ті предмети, з якими доводиться мати справу в житті. Тому дуже важливо розвивати це чуття як у дітей дошкільного, так і шкільного віку. Для цього необхідно проводити вправи на дотик до різних листочків дерев і кущів, до клаптиків тканин, різних за товщиною і поверхнею і т. д. Чуття дотику добре розвивається у дітей, коли вони щось ліплять з глини, пластиліну, воску, грають з м’ячем, плетуть з прутиків різні предмети і т. п.

Терморецептори, або температурні рецептори. До них належать два види нервових закінчень. Одні з них сприймають теплові подразнення, а другі — холодові. Розміщені терморецептори у шкірі, а також у слизовій оболонці носа, рота, гортані, стравоходу, шлунка і кишечника. Це клубочки тонких нервових закінчень, що містяться в сполучнотканинних капсулах. Зміна зовнішньої температури подразнює терморецептори шкіри і викликає в мозковій частині аналізатора відчуття тепла або холоду. Внаслідок цього рефлекторно змінюється просвіт кровоносних судин шкіри, завдяки чому змінюється її кровопостачання і температура.

Больові рецептори. Біль — це специфічне відчуття, якісно відмінне від будь-якого іншого відчуття. Воно виникає тоді, коли на ту чи іншу частину організму діє подразник, що має руйнівний характер. При цьому виникає цілий ряд захисних реакцій, спрямованих на збереження частин тіла або цілого організму.

Больові подразнення сприймаються больовими рецепторами — вільними нервовими закінченнями або безмієліновими нервовими сплетеннями.

Больові рецептори розміщені не тільки в шкірі, але і в м’язах, кістках, внутрішніх органах. На поверхні в 1 см2 буває близько 100 больових точок, а на всій шкірній поверхні — близько і мільйона. При деяких впливах на шкіру, наприклад кокаїном або холодом,— больові відчуття зникають, тоді як дотикові і температурні ще зберігаються. Це свідчить про існування окремих больових рецепторів. Збудження, що виникають у больових рецепторах внаслідок дії подразника, передаються по доцентрових нервах у кору великих півкуль головного мозку, де й створюється відчуття болю. Сила больових відчуттів в значній мірі залежить від стану нервової системи. При великому загальному збудженні часто зовсім не відчувається болю, але як тільки будуть усунуті сторонні подразники, больові відчуття можуть знову різко проявитися.

При сильних больових подразненнях рефлекторно порушується нормальна діяльність органів: посилюється виділення адреналіну в кров, підвищується концентрація цукру в крові, частішає ритм серцевих скорочень, прискорюється зсідання крові, підвищується кров’яний тиск, затримується дихання і т.д. Останнім часом встановлено, що у деяких людей окремі ділянки шкіри чутливі і до світла. Найбільш світлочутливою є шкіра обличчя і кінчиків пальців на руках.

Зоровий аналізатор відіграє дуже важливу роль в житті організму. За його допомогою людина відрізняє світло від темряви, сприймає форму, величину і забарвлення предметів, визначає відстань до них, напрямок і швидкість їх руху. В різноманітній трудовій діяльності зоровому аналізатору належить першорядне значення. Втрата зору відбивається на всій діяльності людини.

Центральний кінець зорового аналізатора знаходиться в потиличних частках великих півкуль головного мозку, а периферичний — в очному яблуці.

Розвиток зорового апарата у дітей. У новонароджених дітей зоровий апарат розвинений не повністю. Очі в них відкриваються тільки на короткий час. Іноді одне око буває відкрите, а друге закрите, нема також узгоджених рухів повік при відкриванні і закриванні очей. Після 10-го дня життя дитини ця неузгодженість поступово зникає.

Узгоджені рухи повік стають постійними на першому місяці життя, а погодження їх рухів з рухами очей — на другому місяці. Захисний рефлекс змикання повік при наближенні предмета до очей з’являється у дитини під кінець другого місяця життя. Рефлекторне закривання очей при дії світла появляється з п’ятого місяця життя дитини.

Новонароджена дитина не бачать предметів, бо нервові шляхи до сітківки і від сітківки до великих півкуль у неї не дозріли. Для нормального розвитку ока і його нервових шляхів необхідна дія на очі світла. До 2—З місяців очі повертаються у дітей рефлекторно підкоровими центрами, що іннервують м’язи, які повертають очі.

Уже в середині другого тижня життя дитина переводить очі від одного блискучого предмета на інший, але при цьому повертає в сторону предмета не тільки очі, а й голову. Здатність фіксувати поглядом предмет виробляється на другому (іноді навіть — на п’ятому) місяці життя.

У новонародженої дитини рухи очей за рухомим предметом іноді з’являються на третьому тижні, але вони ще недосконалі. З третього-четвертого тижня здатність стежити за рухомим предметом швидко удосконалюється і узгоджується з загальними рухами дитини, рухи очей стають тривалішими.

Рухи очей у новонародженої дитини спочатку не координовані і здійснюються незалежно одне від одного. Координовані рухи очей виробляються вправлянням не раніше шостого місяця або навіть під кінець першого року життя.

Світлозаломлення в оці. З точки зору фізики, око — складна оптична система, здатна заломлювати і збирати світлові промені. Заломлення променів в оці забезпечується рогівкою, водянистою вологою, кришталиком і скловидним тілом. Промені, що виходять з будь-якого джерела світла або відбиті від предмета, проходячи крізь очне яблуко, заломлюються і збираються на сітківці в одну точку. В результаті в сітківці утворюється справжнє зображення реального предмета, але обернене і зменшене. Так, зображення на сітківці дерева висотою в 15 м, яке знаходиться на відстані 200 м, становитиме 1 мм. Чим далі від ока предмет, тим менше його зображення на сітківці, і навпаки, зображення на сітківці тим більше, чим ближче знаходиться предмет.

Ми бачимо предмети не в перевернутому зображенні, а в їх природному положенні. Це пояснюється контролем зорового аналізатора іншими аналізаторами, зокрема шкірно-м’язовим. Дитина в перші місяці після народження плутає верх і низ предмета. Якщо такій дитині показати запалену свічку, то вона, намагаючись схопити полум’я, тягне руку не до верхнього, а до нижнього кінця свічки. Контролюючи в процесі дальшого життя зображення в оці руками і іншими органами чуття, дитина починає бачити предмети в нормальному положенні, хоч зображення їх на сітківці обернене. Це результат діяльності клітин кори потиличних часток півкуль головного мозку, де міститься вищий зоровий центр.

Акомодація. Людина чітко бачить предмет лише тоді, коли промені відбиті від предмета, збираються в фокус на сітківці. Але око людини звичайно «настроєне» на розглядання далеких предметів; тобто чітке зображення на сітківці дають після заломлення тільки паралельні промені. Промені, які розходяться з близької точки, після свого заломлення не дають чіткого зображення на сітківці (бо фокус їх міститься позаду сітківки). Проте людина в будь-який момент може перебудувати оптичну систему ока і пристосувати для чіткого бачення і близьких предметів. Це досягається завдяки акомодації.

Акомодацією називається здатність кришталика змінювати свою опуклість залежно від віддаленості розглядуваних предметів. Фізіологічний механізм акомодації такий. При розгляданні близько розташованих предметів кільцевий війковий м’яз (який міститься у війковому тілі) рефлекторно скорочується, відбувається розслаблення війкової (циннової) зв’язки, яка зв’язана з сумкою кришталика. Кришталик при розслабленні сумки, завдяки своїй еластичності, стає опуклішим; заломлювальна сила кришталика при цьому збільшується, а фокусна відстань зменшується. Тепер око добре розрізнятиме близько розташовані предмети. При перенесенні погляду на більш віддалені предмети війковий м’яз розслаблюється, відростки війкового тіла натягують сумку кришталика, яка стискує і сплющує кришталик.

Але здатність кришталика змінювати свою опуклість має певні межі: навіть при максимальному напруженні війкового м’яза око людини неспроможне чітко бачити предмети, що розташовані дуже близько.

У новонароджених дітей очі ще не мають здатності до акомодації. Здатність очей бачити на різних відстанях виробляється поступово. Кришталик у дітей дошкільного і шкільного віку менш опуклий, ніж у дорослих. Передньозадня вісь його коротша, що забезпечує порівняно більшу далекозорість у дітей. За даними Ф. Ф. Ерісмана, у дітей 8—10 років далекозорість становить 67 ,8 %.

Кришталик у дітей досить еластичний, що забезпечує швидку зміну його форми. Отже, очі дітей мають значно більшу здатність до акомодації, ніж очі дорослих.

Таким чином, з віком здатність до акомодації поступово знижується, кришталик стає менш еластичним. Тому з віком розвивається далекозорість. Ця стареча далекозорість компенсується окулярами з двоопуклими стеклами.

Далекозорість і короткозорість. В нормальному оці фокус паралельних променів (без акомодації) міститься на сітківці. Відхилення від цієї норми приводять до далекозорості або короткозорості.

При далекозорості звичайно буває мала довжина очного яблука. Тому паралельні промені від далеко розташованих предметів після заломлення в оці збираються у фокус позаду сітківки і зображення предмета виходить розпливчастим. Завдяки акомодації далекозора людина може добре бачити далеко розташовані предмети. Але в такому оці акомодаційних здатностей не вистачає для того, щоб зібрати на сітківці промені, які розходяться від предметів, що знаходяться близько: фокус виходить за сітківку і зображення предмета невиразне. Тому для розглядання близько розташованих предметів і читання далекозорі люди повинні користуватись окулярами з двоопуклими стеклами.

Таким чином, укорочення поздовжньої осі очного яблука спричинює такий самий дефект зору, як і зменшення еластичності кришталика при старечій далекозорості.

Якщо очне яблуко має витягнуту форму, то зображення далеко розташованих предметів (навіть без акомодації кришталика) буде перед сітківкою. Таке око називається короткозорим, бо воно чітко бачить лише близько розташовані предмети, від яких розходяться промені. При акомодації короткозоре око може розглядати предмети на меншій відстані, ніж нормальне око. Для чіткого бачення далеко розташованих предметів короткозорі люди повинні користуватись окулярами з двояковогнутими стеклами.

Як короткозорість, так і далекозорість можуть бути природженими або набутими. Проте короткозорість рідко буває природженою. Здебільшого вона розвивається в перші роки навчання в школі, що зв’язано із збільшенням зорового навантаження. Очі дітей порівняно більш податливі до внутрішньоочного тиску, який збільшується під час читання, писання та деяких інших видах занять. Розвиткові короткозорості сприяє тривала акомодація очей (особливо при довготривалому читанні і писанні на близькій відстані від очей), а також систематичне кровонаповнення очних яблук при значному нахиленні голови, яке збільшує внутрішньоочний тиск.

У тяжких формах короткозорість супроводжується ушкодженням сітківки, що призводить до зниження зору і навіть до сліпоти (при відшаровуванні сітківки). Тому в школах треба боротись з дитячою короткозорістю, як шляхом профілактики, так і лікуванням. Своєчасно приписані лікарем окуляри, які виправляють зір, загальне зміцнення організму школяра (фізичні вправи, раціональне харчування, яке включає вітаміни, особливо вітамін А, загальні гігієнічні заходи і т.д.) можуть зупинити процес розвитку короткозорості.

Зір у дітей і підлітків, як правило, гостріший, ніж у дорослих. Але при тривалій роботі, зв’язаній з напруженням зору, наприклад, при розгляданні дрібних предметів на близькій відстані (читання, писання тощо), особливо при недостатньому та неправильному освітленні, гострота їх зору може зменшитись, що також сприяє розвиткові в них короткозорості.

Зіничний рефлекс. Світлові промені, які потрапляють в очне яблуко, проходять крізь зіницю. Діаметр зіниці змінюється залежно від сили світла. Цей процес здійснюється рефлекторно скороченням і розширенням кільцевих і радіальних м’язів райдужної оболонки При яскравому світлі зіниця звужується, захищаючи сітківку від його шкідливого впливу, а в темряві — розширюється, що сприяє кращому освітленню сітківки і чіткішому баченню погано освітлених предметів.

Таким чином, акомодація і зіничний рефлекс дають змогу чітко і ясно бачити предмети на різних відстанях від ока при різному освітленні.

Зміни в сітківці при дії світла. Рецептори зорового аналізатора (палички і колбочки) розміщені в сітківці. Але світло сприймається не безпосередньо паличками і колбочками. Складний акт бачення починається порівняно простим, фотохімічним процесом. Під впливом світла зорові речовини — родопсин і йодопсин, які містяться між зовнішнім шаром сітківки і судинною оболонкою, розкладаються і створюють іонізоване середовище, яке в свою чергу збуджує палички і колбочки. Збудження від паличок і колбочок передається до двовідросткових клітин сітківки, а від них до великих гангліозних клітин. Відростки останніх утворюють зоровий нерв, по якому збудження передається в проміжний мозок, а з нього до кори потиличних часток півкуль мозку, де виникає зорове відчуття.

Синтез зорових речовин відбувається лише при наявності вітаміну А. Якщо в їжі мало вітаміну А, то розвивається «куряча сліпота» — різке ослаблення присмеркового і нічного зору.

Палички значно чутливіші до світла, ніж колбочки: незначна інтенсивність світла (наприклад, у присмерку) достатня для того, щоб викликати в них збудження. Для збудження колбочок потрібна більша сила світла. Тому палички забезпечують присмеркове і нічне бачення, а колбочки — чітке розрізнення деталей предмета та кольорів.

Чутливість сітківки до світла нестала і залежить від кількості в ній зорових речовин. На яскравому світлі, внаслідок руйнування зорових речовин, чутливість сітківки знижується, а в темряві, в зв’язку з відновленням зорових речовин, чутливість її до світла підвищується.

Палички сітківки, які дають безкольорові світлові відчуття, функціонують від народження дитини, а повне функціонування колбочок спостерігається лише під кінець третього року життя дитини. Здатність розрізняти кольори проявляється у дітей в один час. При вправлянні вона проявляється раніш. Найбільшого розвитку здатність розрізняти кольори досягає в 25 років.

Збудливість сітківки і зорового аналізатора в корі великих півкуль головного мозку досягає максимуму в 24 роки.

Є люди, які не розрізняють деяких кольорів (найчастіше червоного і зеленого). Таке порушення зору називають дальтонізмом (за прізвищем ученого, який також мав цю ваду і вперше відкрив це явище). В основі цього явища лежить порушення обміну речовин у колбочках.

Розвиток зорових відчуттів у дітей. Відчуття світла властиве вже новонародженій дитині. Сприймання простору і форми предметів розвивається пізніше (в зв’язку з поєднанням зорових відчуттів з дотиковими та м’язово-суглобовими).

Відчуття кольорів розвивається у дітей поступово. Порядок появи різних кольорів не встановлено. На думку різних авторів першою появляється здатність відчувати червоний, голубий, білий або жовтий кольори.

Здатність впізнавати предмети за їх зображенням на папері проявляється у дітей на третьому році життя. Деякі діти уже в 5 місяців реагують на незнайомий ще колір і форму предмета.

Діти дошкільного віку спочатку звертають увагу на форму предмета, потім на його розміри і нарешті — колір.

Нічне бачення, тобто здатність паличок сітківки ока сприймати світлові подразнення, з віком змінюються. До 20 років воно зростає, а потім знижується.

Гігієна органів зору дитини. Дефекти зору найчастіше бувають у дітей шкільного віку, бо саме в цьому віці на органи зору припадає найбільше навантаження. До того ж і очі в дітей легше змінюють свою форму під дією внутрішньоочного тиску. Щоб зберегти у дітей нормальний зір, необхідно додержувати певних гігієнічних правил, найважливішим з яких є достатнє і правильне освітлення в класних кімнатах, шкільних майстернях і вдома. Розглядаючи дрібні об’єкти при поганому освітленні, дитина дуже нахиляє голову, дуже напружує акомодаційний апарат, надмірно зводить обидва ока до близької точки, від чого очі дуже стомлюються, збільшується внутрішньоочний тиск, на очні яблука тиснуть зовнішні прямі м’язи, що спричиняє деформацію очних яблук — вони видовжуються, тобто стають короткозорими. Цього не буває при достатньому і правильному освітленні робочого місця школяра.

Велике значення для збереження зору школяра мають: правильна конструкція парти з обов’язковим нахилом кришки стола, відповідність її зростові учня, правильна поза школяра під час читання і писання (додержання відстані в 30—35 см між оком, і книгою або зошитом); папір, на якому надруковані книги і зошити, повинен бути білий, шрифт дитячих книжок і підручників — чітким (щоб не стомлювати очей).

Тривале напруження очей під час читання, писання і т. д. спричиняє перевтому війкового м’яза і нерідко його спазми, що підвищує внутрішньо-очний тиск. Необхідно так будувати навчальну роботу, щоб вправи, зв’язані з напруженням очей (читання, писання і т. п.), не займали повністю весь урок, а чергувались з іншими видами занять (бесіда, розповідь, пояснення та ін.).

Після занять, зв’язаних з напруженням очей під час роботи з предметами на близькій відстані, слід запропонувати дітям подивитись 1—2 хв. вдалину, щоб відпочили очі. Після уроків, зв’язаних з напруженням очей, бажано провести екскурсію в поле, сад, ліс. Треба роз’яснювати дітям шкідливість читання лежачи, а також читання в трамваях, автобусах, поїздах, бо це викликає велике напруження акомодаційного апарата і швидке стомлення очей. Однією з ознак перевтоми очей є кліпання повік.

Орган слуху. За допомогою слухового аналізатора людина сприймає і розрізняє звукові хвилі, які складаються з почергових згущень і розріджень повітря. Як і інші аналізатори, слуховий аналізатор має особливе значення в формуванні і здійсненні функцій мови, а також при визначенні ритму і швидкості трудових рухів та фізичних вправ. Звуковий аналізатор складається з трьох частин: рецепторного апарата, що міститься у вусі, провідних шляхів, представлених восьмою парою черепномозкових (слухових) нервів, центра слуху у висковій частці кори великих півкуль.

Рецепторна частина слухового аналізатора знаходиться у вусі, яке складається з трьох відділів: зовнішнього, середнього і внутрішнього вуха.

Зовнішнє вухо. Зовнішнє вухо складається з вушної раковини і зовнішнього слухового проходу. Вушна раковина має скелет з еластичного хряща, вкритого з обох сторін шкірою. Край раковини зверху і позаду від слухового проходу загнутий до середини і утворює завитку, паралельно до якої йде протизавитка. Вушна раковина служить для вловлювання звуків і визначення їх напряму. Вона дуже розвинена у багатьох тварин. Рухомість раковини у тварин забезпечується скороченням вушних м’язів. У людини ці м’язи у значній мірі редуковані, і тому вушні раковини майже нерухомі. Проте вони допомагають визначити напрям звуку, що йде спереду або ззаду. Надходження звуку спереду людина визначає по тому, що він вловлюється обома вухами одночасно. Звук, що надходить збоку, одним вухом вловлюється раніше, ніж другим. Повертаючи голову, вдається точніше визначити напрям звуку.

Звукові хвилі, що падають на вушну раковину, спрямовуються у зовнішній слуховий прохід.

Середнє вухо. Середнє вухо складається з порожнини середнього вуха, слухових кісточок і євстахієвої труби. Порожнина середнього вуха, або барабанна порожнина, заповнена повітрям і лежить у висковій кістці. За допомогою каналу — євстахієвої труби вона сполучається з носоглоткою. Зовнішнє повітря може проникнути в порожнину середнього вуха лише по євстахієвій трубі. Коли тиск у зовнішньому повітрі підвищується, то барабанна перетинка прогинається всередину. Тоді повітря, проходячи по євстахієвій трубі в порожнину середнього вуха, зрівнює тиск по обидва боки барабанної перетинки і усуває небезпеку її розриву. При зниженому зовнішньому тиску барабанна перетинка, зазнаючи високого тиску з порожнини середнього вуха, прогинається назовні. Небезпека розриву перетинки знов усувається вирівнюванням тиску, що настає при відкриванні євстахієвої труби. Проходження повітря по євстахієвій трубі полегшується, коли робити ковтальні рухи.

У порожнині середнього вуха містяться три слухових кісточки: молоточок, ковадло і стремінце. Молоточок зростається своєю рукояткою з барабанною перетинкою, а і його головка зчленовується з тілом ковадла справжнім суглобом. Довгий відросток ковадла зчленовується з голівкою стремінця. Основа стремінця з’єднується з перетинкою овального вікна. Через систему слухових кісточок коливання барабанної перетинки передаються у внутрішнє вухо. Слухові кісточки розміщені так, що утворюють важелі, які зменшують розмах звукових коливань і збільшують їх силу.

Внутрішнє вухо. Внутрішнє вухо міститься в товщі вискової кістки і є найважливішим у функціональному відношенні і найскладнішим за будовою відділом органу слуху і статичного чуття. У внутрішньому вусі розрізняють три частини: переддвер’я, завитку і півколові канали. Усі три частини утворюють складно побудований кістковий канал, всередині якого міститься схожий за формою перетинчастий канал.

Механізм сприймання звукових подразнень. Звукові хвилі, що вловлюються зовнішнім вухом, спричиняють коливання барабанної перетинки і зв’язаних з нею слухових кісточок, які через перетинку овального вікна передають ці коливання ендолімфі завитки. Частота коливань при цьому залишається незмінною. Ендолімфа коливає основну пластинку з кортієвим органом. Слухові клітини доторкуються при цьому своїми волосками до покривної пластинки і збуджуються. Збудження з волоскових клітин передається на слуховий нерв і йде спочатку в підкорові ядра, а звідти — в центр слуху у висковій частці кори великих півкуль. Тут виникає відчуття звуку і здійснюється найтонший його аналіз.

Вухо людини сприймає звукові хвилі з частотою 16 коливань — 20 тис. коливань на секунду (у деяких людей до 30 тис.). У дітей вухо сприймає до 32 тис. звукових коливань на секунду. Різні хвилі спричиняють різні коливні рухи рідини завитки. За резонансною теорією Гельмгольца звукові хвилі різної частоти викликають коливання не всієї основної пластинки, а лише тих її ділянок, волокна яких, відповідно до їх довжини, здатні резонувати на дані коливання, тобто в рух приходять лише ті волокна основної перетинки, період коливань яких дорівнює періодові коливань звукової хвилі. Низькі тони (малочастотні коливання) спричиняють коливні рухи довгих волокон пластинки, високі тони (високочастотні коливання) — коротких волокон. Через те в кожному окремому випадку подразнюються не всі волоскові клітини кортієвого органу, а лише ті з них, які розміщені на відповідній ділянці основної пластинки і коливаються разом з нею. Збудження від різних рецепторних клітин передається по ланцюжках нейронів до різних груп клітин кори великих півкуль, де і виникає відчуття звуку тієї чи іншої висоти.

Особливості слухового апарата у дітей. У новонароджених дітей орган слуху ще не повністю розвинений; в них має місце відносна глухота. У перші дні свого життя діти чують тільки сильні звуки. Відносна глухота новонароджених дітей пояснюється тим, що в перші дні життя порожнина середнього вуха заповнена слизом, зовнішній слуховий прохід вузький і розміщений вертикально, а барабанна перетинка — горизонтально. Поступово слуховий канал набирає нормального положення, а слиз розсмоктується і по євстахієвій трубі з носоглотки проникає сюди повітря; дитина починає краще чути і активніше реагувати на звуки. Цілком виразним слух стає на кінець другого, початок третього місяця життя. В цей час дитина повертає голову в бік звуку, прислухається до незнайомого голосу і т. д. В кінці третього місяця діти «шукають» очима чутний голос. На шостому-сьомому місяці тонкість слуху дитини майже дорівнює нормальному слухові дорослої людини. Але повністю закінчується розвиток слуху у дітей близько 12 років. Приблизно в цей час у них остаточно формується і слуховий апарат. Так, стінки слухового проходу костеніють до 10 років. Вискова кістка (в якій міститься слуховий апарат) у дітей молодшого віку ще не зрослась і складається з трьох кісток, між якими є щілини. Судини твердої мозкової оболонки головного мозку у малих дітей сполучаються з судинами барабанної перетинки, внаслідок чого запалення середнього вуха у них може спричинитись до захворювання на менінгіт (запалення мозкових оболонок).

Гігієна органів слуху дитини. Нормальне функціонування органів слуху, поряд з органами зору, має виключно велике значення у вихованні і навчанні дітей. Тому необхідно виконувати ряд гігієнічних вимог і уникати всіх факторів, які можуть спричинити захворювання цих органів, наслідком чого може бути зниження слуху або ж повна його втрата.

Основною гігієнічною вимогою повинно бути обов’язкове тримання вух в чистоті. Із зовнішнього повітря в слуховий прохід проникає пил, мікроби. Все це змішується з вушною сіркою і в слуховому каналі скупчується бруд, який викликає подразнення і зуд у вухах; діти при цьому, намагаючись позбутись неприємного подразнення, часто засовують у вуха тверді і навіть гострі предмети (шпильки, олівці, пера і т. п.), що призводить до пошкодження стінок слухового каналу і барабанної перетинки, занесення інфекції в вухо. Тому-то вчителі і батьки повинні роз’яснити дітям гігієнічні правила догляду за вухами і домогтись, щоб діти не чистили вуха твердими або гострими предметами. Щоб позбутись зуду у вухах, треба обережно промити зовнішній прохід теплою водою, а потім очистити його кінчиком рушника або чистої носової хусточки.

Слід також оберігати вуха від попадання в них будь-яких сторонніх тіл, які можуть ушкодити вухо і спричинити його захворювання. Шкідливо діють на вуха і холодні струмені повітря, особливо в сиру погоду; вони можуть викликати запалення середнього вуха з наступним ушкодженням барабанної перетинки і зниження слуху (туговухість).

Особливо треба берегти вуха дітей під час хвороб (кір, свинка, скарлатина та ін.), при яких можливі різні ускладнення, зокрема запалення середнього вуха. В середньому вусі звук посилюється в 50—70 раз. Тому пошкодження барабанної перетинки, ураження середнього вуха різко знижують слух дітей.

Порушується слух і при надмірно сильних звуках, різких коливаннях температури.

Сприяють розвиткові органів слуху у дітей різні слухові вправи. В перші роки життя дитини такими вправами може бути слухання ритмічних мелодій (наприклад, колискові пісні); в дошкільному і шкільному віках — слухання музики, виконання пісень самими дітьми. Добре розвиває слух навчання дітей музики і співу, а також виконання в певному ритмі деяких трудових процесів та спортивних ігор.

Важливе значення має також навчання дітей розпізнавати тонкі відтінки звуків. Для цього треба привчати дітей розрізняти звуки в природі (прислухатись до шелестіння листя, співу птахів, руху повітря і т.п.). Так можна значно удосконалити слух дітей і досягти великої його гостроти.

Учителі і вихователі з особливою увагою повинні ставитись до тих дітей, які мають недоліки слуху. В класі таких учнів треба саджати ближче до вчителя (на передніх партах), при бесідах і поясненнях забезпечувати достатню звучність голосу; не зменшуючи вимог, проявляти більше уваги і ласки до таких дітей.

Чуття положення тіла в просторі (вестибулярний аналізатор)

У порожнині переддвер’я містяться два перетинчастих мішечки, на внутрішній поверхні яких є скупчення чутливих клітин циліндричної форми. Це рецептори: один кінець їх (звернений у порожнину мішечка) звужений і закінчується коротким волоском. Основа цих клітин обплетена волокнами нерва переддвер’я. Над волосками є багато дуже дрібних шестигранних кристаликів, які утворюють отолітову кулю.

Прискорення або сповільнення прямолінійного руху, трясіння, а також зміна положення голови або тіла спричиняють переміщення отолітової кулі, яка при цьому натягує чутливі волоски або натискує на них. В результаті цього в чутливих клітинах виникає збудження, яке проводиться до довгастого мозку, а від нього до мозочка і кори великих півкуль. Під впливом цих імпульсів виникають рефлекторні скорочення або розслаблення певних груп скелетних м’язів, які сприяють збереженню тілом та його частинами нормального положення.

Від переддвер’я відходять три півколові канали — два вертикальні і один горизонтальний, які лежать у трьох взаємно перпендикулярних площинах. Як і мішечки переддвер’я, півколові канали заповнені ендолімфою. Один із кінців кожного каналу має розширення, всередині якого є виступ, що називається гребінцем. В ньому містяться рецептори — чутливі клітини з довгими волосками, зануреними в драглисту масу. До чутливих клітин підходять закінчення нерва переддвер’я.

Під час прискорення або сповільнення обертового руху ендолімфа каналів переміщується і подразнює чутливі клітини, збудження від яких надходять у мозкову частину аналізатора. Це викликає ряд рефлексів, які сприяють збереженню нормального положення тіла в просторі. Вестибулярний аналізатор має найбільше (після зорового) значення в орієнтуванні тіла в просторі, переборенні земного тяжіння, в трудовій діяльності та у всіх видах фізичних вправ.

При ушкодженні (особливо однобічному) вестибулярного апарата спостерігаються тяжкі розлади руху і втрата здатності зберігати рівновагу. Такі ушкодження часто бувають у людей глухонімих від народження. Але завдяки контролю над положенням тіла з боку органів зору і м’язового чуття, які у глухонімих можуть бути нормальними, розлади, зв’язані з цими ушкодженнями, не завжди проявляються.

При поринанні у воду тиск води на шкіру з усіх боків однаковий, тому тільки імпульси з рецепторів переддвер’я і півколових каналів допомагають визначити положення тіла. Глухонімі, в яких функція цих рецепторів порушена, при зануренні у воду з закритими очима втрачають орієнтування в просторі і можуть втопитись.

Нормальне функціонування переддвер’я і півколових каналів особливо важливе для льотчиків, працівників автотранспорту, в парашутному і гірському спорті, плаванні, гімнастиці та ін. Функціональну стійкість цих органів підвищують гімнастичні вправи, спорт, а також вправи на спеціальних приладах.

Формування вестибулярного апарата закінчується раніш від інших рецепторів. У новонародженої дитини він розвинений майже так само, як у дорослої людини. Внутрішнє вухо майже не росте, його величина майже не змінюється з віком. Збудливість вестибулярного апарата і вестибулярного аналізатора в головному мозку існує від народження і розвивається в процесі вправляння. У дітей шкільного віку ця збудливість досить висока. З віком вона знижується.

М’язово-суглобове чуття (руховий, пропріоцептивний аналізатор). Велике значення у визначенні положення тіла та його частин у просторі, а також у координації рухів мають рецептори, що містяться у м’язах, сухожилках і суглобах (пропріорецептори). Імпульси, що виникають в пропріорецепторах під час рухів, по доцентрових нервах надходять до задньої центральної закрутки кори півкуль головного мозку, де виникає відчуття зміни в положенні частин тіла. В результаті подразнення пропріорецепторів виникають також рефлекторні скорочення тієї чи іншої групи м’язів або зміна їх тонусу. Це сприяє підтриманню або зміні руху, а також зумовлює позу тіла, яка забезпечує його рівновагу. За допомогою м’язово-суглобового чуття можна, піднімаючи предмет, приблизно визначити його вагу.

У школярів збудливість пропріорецепторів з віком збільшується: найнижча вона в учнів І класу, найвища — в учнів X класу. Найбільша збудливість пропріорецепторів — у дні і години уроків праці, фізкультури, позакласних занять в спортивних секціях, ігор та прогулянок поза школою. Найменша збудливість — в години відносної нерухомості (на загальноосвітніх уроках в школі, під час готування уроків). Вона підвищується в першій половині дня і знижується надвечір.

Збудження рухового аналізатора у школярів під час ігор та трудових і фізичних вправ спричиняє підвищення розумової працездатності. Це особливо слід враховувати вчителям у повсякденній роботі з учнями.

Органи чуття внутрішніх органів. Встановлено, що у всіх внутрішніх органах (органи травлення, легені, серце, судини, селезінка і т. д.) є спеціальні рецептори — інтерорецептори, які сприймають зміни в діяльності цих органів. За своєю будовою і функціями інтерорецептори різні. Одні з них сприймають температуру, другі—тиск, треті — хімічні, больові подразнення і т. д. Інтерорецептори дуже чутливі — вони реагують навіть на незначні зміни у внутрішньому середовищі організму.

За допомогою зовнішніх і внутрішніх аналізаторів (при провідній ролі кори півкуль головного мозку) здійснюється зв’язок і єдність зовнішнього і внутрішнього середовища організму, тобто зрівноважування організму з зовнішнім природним і суспільним середовищем та вище пристосування до нього.

Взаємодія органів чуття. В процесі навчання і виховання дітей необхідно враховувати і максимально використовувати взаємодію різних аналізаторів. Взаємодію аналізаторів можна спостерігати між аналізаторами зору та слуху, зору і м’язово-суглобового чуття, смаку і нюху тощо. Ця взаємодія полягає насамперед у взаємному підвищенні і зниженні збудливості. Наприклад, обтирання шкіри холодною водою підвищує зір в сутінках, а теплою —знижує. Гучність звуку збільшується при одночасному освітленні очей. Відчуття за допомогою одного органу чуття можуть перевірятись, уточнятись і доповнюватись іншими органами чуття. А це має величезне значення для створення у свідомості дитини правильних і повних уявлень про предмет або явище, які вивчаються. Так, наприклад, визначену на око відстань перевіряють її вимірюванням; одержане за допомогою зорового аналізатора уявлення про форму предмета перевіряють промацуванням (дотиковим аналізатором). Промацуванням визначають також характер поверхні предмета, його температуру. М’язово-суглобове чуття дає уявлення про вагу предмета і т. д.

Звідси важливий педагогічний висновок: виучуваний предмет треба не тільки показувати дітям (у молодших класах), але й (якщо можливо) дати їм у руки, щоб вони помацали його, понюхали, визначили його вагу і т. д. Інакше кажучи, чим більше органів чуття дитини візьме участь у вивченні ознак і властивостей предмета, тим повніші і точніші уявлення створяться в неї про даний предмет.


МОДУЛЬ №2

ТЕОРЕТИЧНИЙ МАТЕРІАЛ ЛЕКЦІЙНОГО КУРСУ

ШКІЛЬНА ГІГІЄНА
Гігієнічні вимоги до проектування та устаткування приміщень і територій навчальних закладів. Гігієна навчально-виховного процесу і виробничої праці учнів
Гігієна — це медична наука, яка досліджує умови збереження і зміцнення здоров’я людини. Вона вивчає вплив різних факторів зовнішнього середовища (природних, соціальних, виробничих, побутових) на здоров’я людини. На основі цього розробляються науково обґрунтовані нормативи і заходи активного впливу на зовнішнє середовище, щоб створити найбільш сприятливі умови для збереження і зміцнення здоров’я людини.

Корені шкільної гігієни ідуть в далеку давнину, проте до середини XIXст. ця наука була чисто споглядальною і описовою. Теоретичному розв’язанню основних питань шкільної гігієни і створенню спеціальних посібників особливу увагу почали приділяти в Росії з моменту відкриття кафедри гігієни в Петербурзі (1871р.) при Військово-медичній академії. Цю кафедру очолював О. П. Доброславін, який є основоположником експериментальної гігієни в Росії.

У 1884р. професор Ф.Ф. Ерісман створює кафедру гігієни в Московському університеті. В ці роки гігієна стає наукою експериментальною і починає швидко розвиватись. У працях кафедр, що їх очолювали О.П. Доброславін і Ф.Ф. Ерісман, значне місце займали питання шкільної гігієни та фізичного виховання дітей і підлітків. О.П. Доброславін і Ф.Ф. Ерісман поклали початок розвитку вітчизняної шкільної гігієни. Праці Ф.Ф. Ерісмана в галузі дослідження фізичного розвитку дітей і підлітків показали, що стан здоров’я і фізичний розвиток їх перебувають в залежності від умов праці та побуту. Велику увагу Ф.Ф. Ерісман та його учні приділяли гігієнічному обґрунтуванню санітарного благоустрою шкільних приміщень та шкільної ділянки. Розроблені ними гігієнічні нормативи зробили істотний вплив на проектування і будівництво вітчизняних шкіл.

Ф.Ф. Ерісман створив численні навчальні посібники: моделі класної кімнати та різних типів шкільних меблів, моделі правильної і неправильної посадки учнів під час навчальних занять.

Науковий напрямок Ф.Ф. Ерісмана про забезпечення здорових умов праці в школі продовжили і розвинули гігієністи Г.В: Хлопін, А.В. Мальков, А.Я. Гуткін, С.Є. Совєтов, М. І. Корсунська, С.К.Кунін, О.В. Фльоров та ін.

У своїх дослідженнях наука гігієна користується різноманітними методами. Так, при вивченні зовнішнього середовища користуються санітарно-обстежувальним методом. Він полягає в обстеженні і описі населеного пункту, підприємства, школи, їдальні, джерела водопостачання і т.д. і доповненні лабораторними дослідженнями ґрунту, води, повітря, продуктів харчування та інших об’єктів зовнішнього середовища. При цьому застосовуються фізичні, хімічні та біологічні дослідження.

При вивченні впливу факторів зовнішнього середовища на організм, на його фізичний розвиток і здоров’я застосовують фізіологічні та клінічні методи, а також експериментальні дослідження на тваринах. Так, для гігієнічної оцінки мікроклімату досліджують його фізичні властивості (температура, вологість, рух повітря тощо) і стан терморегуляції (температура тіла, шкіри, частота серцевих скорочень та ін.). Щоб виявити вплив умов зовнішнього, середовища на здоров’я людей певного колективу, користуються санітарно-статистичним методом, з допомогою якого вивчають показники здоров’я і патології, зокрема смертності, захворюваності, середньої тривалості життя, фізичного розвитку населення і його окремих груп.

Шкільна гігієна — це наука про охорону і зміцнення здоров'я дітей і підлітків. Термін гігієна походить від грецького hygieinos (цілющий), той, що зміцнює здоров'я. Одночасно з терміном гігієна вживається термін санітарія, який походить від латинського слова sanitas (здоров'я). Під словом санітарія розуміють практичне застосування положень гігієнічної науки.

Шкільна гігієна вивчає взаємодію ростучого організму з зовнішнім середовищем, щоб розробити на цій основі гігієнічні нормативи і вимоги, спрямовані на охорону і зміцнення здоров'я, гармонійний розвиток і вдосконалення функціональних можливостей організму дітей і підлітків. Здійснення цих гігієнічних нормативів і вимог на практиці допомагає не тільки запобігти або послабити вплив несприятливих факторів на ростучий організм, але й зміцнити здоров'я дитини, поліпшити її фізичний розвиток, підвищити працездатність. Цим самим шкільна гігієна активно сприяє розв'язанню завдання виховання дітей і підлітків фізично міцними і здоровими.

Шкільна гігієна є галуззю профілактичної медицини. В певній мірі її можна вважати медико-педагогічною наукою, оскільки її дані застосовуються в справі навчання і виховання підростаючого покоління. Шкільна гігієна тісно зв'язана з багатьма науками. В теоретичній розробці окремих питань і в практичній реалізації гігієнічних заходів шкільна гігієна спирається на дані фізики, хімії, метеорології, вікової морфології і фізіології. Вона зв'язана з мікробіологією, комунальною і харчовою гігієною, гігієною праці, епідеміологією, педіатрією — наукою про дитячі хвороби та іншими клінічними дисциплінами. Тісно зв'язана шкільна гігієна також з педагогікою, психологією та деякими технічними науками.

Знання основних положень цієї науки необхідне вчителеві для правильної організації і проведення навчально-виховної роботи, забезпечення всебічного розвитку дітей і підлітків. Впровадження в практику школи нормативів і вимог гігієни входить у завдання вчителя і медичного персоналу, який обслуговує дитячу установу. Учитель, як і директор школи, відповідає не тільки за правильне виховання, але й за здоров'я школяра.

Профілактика захворювань здійснюється шляхом масових профілактичних оглядів всього населення, запобіжним щепленням, створенням здорових санітарно-гігієнічних умов праці і відпочинку і т. д.

Знання положень шкільної гігієни потрібне вчителеві насамперед тому, що він є основним носієм гігієнічних знань в школі і безпосереднім вихователем в учнів навичок особистої і суспільної гігієни. Крім того, знання положень шкільної гігієни допомагають вчителеві правильно в гігієнічному відношенні організувати навчально-виховний процес і забезпечити оптимальні гігієнічні умови для здоров'я дітей та їх успішного навчання.
ГІГІЄНІЧНІ ВИМОГИ ДО ЗЕМЕЛЬНОЇ ДІЛЯНКИ І БУДИНКУ ШКОЛИ
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12
Учебный текст
© perviydoc.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации