Коржанський М.Й. Кримінальне право і законодавство України. Загальна частина. Курс лекцій - файл n1.doc

Коржанський М.Й. Кримінальне право і законодавство України. Загальна частина. Курс лекцій
Скачать все файлы (3000 kb.)

Доступные файлы (1):
n1.doc3000kb.31.03.2014 02:23скачать

n1.doc

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29
Професор Коржанський М. Й.

КРИМІНАЛЬНЕ

ПРАВО

І ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ

ЧАСТИНА ЗАГАЛЬНА

Курс лекцій

Київ АТІКА 2001

ББК Х6281 К66

Лекції видані в авторській редакції

К66 Кримінальне право і законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій / За ред. М. Й. Коржанського-К.: Атіка, 2001.-432с. I5ВN 966-7714-66-7

В курсі лекцій викладені загальні положення чинного Кримінального кодексу України і науки кримінального права з урахуванням нових досяг­нень доктрини і судової практики, а також багаторічного досвіду автора.

Для студентів вищих навчальних закладів, а також може бути ко­рисним і для практикуючих працівників органів МВС, суду, проку­ратури і адвокатури.

Навчальне видання КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО І ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ

Частина Загальна. Курс лекцій

КОРЖАНСЬКИЙ МИКОЛА ЙОСИПОВИЧ,

доктор юридичних наук, професор Київського інституту туризму, економіки і права

Редактор Дубенко Д. О.

Художнє оформлення Ковальчук М. А.

Коректор Сікорська Л. Л.

Комп'ютерна верстка Денисова О. О.

Підписано до друку 21.08.2001 р. Формат 84x108/32. Папір офсетний. Гарнітура Тип Тайме. Друк високий. Умови, друк. арк. 22,68. Тираж 3200. Зам. № 1—376.

Оригінал-макет виготовлений ТОВ «Атіка»,

04060, Київ-60. вул. М. Берлінського, 9. Свідоцтво про видавничу діяльність і розповсюдження видавничої продукції:

Серія ДК№ 216 від 11.10.2000р.,

видане Державний комітетом інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України.

Віддруковано спільно] ТОВ «Ельга-Н»

Надруковано АТ «Київська книжкова фабрика». 01054. Київ-54. вул. Воровського. 24.

ББК Х6281

© Видавництво «Атіка», 2001
І8ВМ 966-7714-66-7 © М. Й. Коржанський, 2001

ПЕРЕДМОВА

Кримінальне право є система правосвідомості, правових знань, переконань, поглядів; окрема галузь законодавства та наукова правова дисципліна.

У законодавстві різних держав ця галузь права має назву від назви покарання: ЗІгаггезЬІ (Німеччина), наказателно право (Болгарія, Югославія), рга\уо кагпе (Польща, Чехія), або від назви злочину: Сгітіпаї Ьа\у (США, Англія).

Руська назва «уголовне право» походить від назви вбив­ців та покарання. У ст. 3—5 «Руської Правди» вбивці назива­лись «головниками», а покарання - «головництвом». На цій основі були створені правові норми давньоруського права, за якими наступала відповідальність у голову (головою). Як повідомляє Іпатіївський літопис, у староруськім праві існували норми про відповідальність князя волостию, а чо­ловіка (боярина) головою: «Рядь наш так єсть: оже ся князь извинить, то в волость, а муж у голову»1. М. Грушевський викрив цю принципову норму таким чином: «Порядок (влас­тиво - умова) у нас такий: коли завинить князь, то волос­тию (має бути караний), а чоловік (боярин) головою...»2. На підставі цієї норми можна було судити князя і відібрати у нього волость за провину, а боярина карати смертю за переступ. Певна сукупність таких норм і утворили окрему галузь кримінального права, права про відповідальність головою (у голову).

Отже, ми маємо свою, київсько-руську назву цієї галузі права - уголовне право - і нам зовсім не потрібна чужа на­зва - кримінальне право. Крім того, що термін «криміналь­не» не слов'янського, а латинського походження, на від­мінність від терміну «уголовне», його вживання веде до

СУТТЄВИХ ЗМІСТОВИХ збочеНЬ, ОСКІЛЬКИ уКраїНСЬКОЮ М.ОВОЮ

кримінальний, значить, злочинний, тобто: кримінальний аборт і кримінальний закон, кримінальні (злочинні) струк­тури, злочинний (кримінальний) кодекс і т. ін.3

1 Іпатіївський літопис.- К., 1871- С. 409.

2 Див.: Грушевський М. Історія України-Руси: В 11т — Т. III. До року
1340.- К., Наук, думка, 1993.- С. 204.

• Як офіційно, так і неофіційно закон України про відповідальність за суспільне небезпечні діяння називається кримінальним, тобто - зло­чинним. Така назва призводить до суттєвих мовних збочень - злочинна (кримінальна) відповідальність, злочинна (кримінальна) міліція тощо. Мої пропозиції (див.: М. Й. Коржанський. Уголовне право України.

Найперша і найголовніша суспільна функція криміналь­ного права - це функція захисту найбільш цінних, найваж­ливіших суспільних відносин - життя особи, її здоров'я, майна, честі, гідності та інших, а також інтересів громадсь­ких організацій (об'єднань громадян) і держави.

Кримінальне право захищає ці суспільні блага від запо­діяння в їх сфері тяжкої шкоди (смерті, тілесних ушко­джень, викрадення чи знищення або пошкодження майна, приниження честі та гідності і т. ін.).

Засобами захисту право має покарання - застосування від імені держави заходів, які позбавляють злочинця пев­них благ (майна, волі і т. ін.).

Кримінальне право має завдання вести ефективну бо­ротьбу зі злочинами. Не зі злочинністю, а зі злочинами. Бо­ротьба зі злочинністю — це справа не юридична, а політич­на справа, не юристів, а політиків. Бо кількісно та якісно (динаміка, структура, рівень тощо) злочинність як суспіль­не явище майже не залежить від роботи окремих юристів -слідчих, суддів, прокурорів. Причини злочинності - це еко­номічні, політичні, культурні та інші суспільні умови життя людей, вирішення яких не залежить від окремих юристів. Отже, перед кримінальним правом (законодавством) можна і треба ставити такі завдання, які воно може виконати, чи з допомогою якого вони можуть бути виконані.

Ефективність боротьби зі злочинами, з їх окремими ви­дами, залежить, головним чином, від трьох умов:

а) стану та досконалості кримінального законодавства;

б) рівня підготовленості фахівців-юристів - виконавців
закону, їх професіоналізму;

в) якості роботи всіх правоохоронних органів та суду -
штатного комплекту кадрів, повного забезпечення сучас­
ними технічними засобами, високого авторитету серед на­
селення і підтримки їх зусиль громадськістю.

В основі цих перших двох найважливіших умов лежить наука кримінального права, бо без її розвитку держава не може мати досконалого кримінального законодавства. Рі­вень професіональної підготовки фахівців-юристів також залежить від стану та розвитку науки кримінального права, а ще більше від її викладання та вивчення. Для підготовки

Частина Загальна Курс лекцій- Київ, 1996; М. Коржанський. Кримінальне чи уголовне.- Юридичний Вісник України, 1997, 2-15 січня; М. Й. Кор­жанський. Нариси уголовного права.- Київ, 1999) повернути Законові України його споконвічну київсько-руську назву не були прийняті. Тому я змушений у подальшому викладенні курсу лекцій вживати неправиль­ний термін «кримінальний».

працівників органів МВС вивчення саме кримінального права має вирішальне значення. Викриття злочину, розшук злочинців та збирання доказів вчиненого злочину визначає­ться саме ознаками злочину, встановленого кримінальним законом. Не можна шукати те, не знаючи що. Не можна викрити злочинця, якщо не знати — вчинила певна особа злочин, чи ні. А що таке злочин, які він має ознаки - це встановлює лише кримінальний закон, а вивчає їх наука кримінального права як навчальна дисципліна. Масштабом, мірою злочину наука кримінального права розробила і ви­користовує склад злочину, яким є вся сукупність встанов­лених кримінальним законом ознак певного злочину. Ко­жен злочин має свій, властивий лише йому склад. Для кри­мінальної відповідальності склад злочину є підстава і підґрунтя. Особу можна притягти до кримінальної відпові­дальності лише в тому разі, коли вчинене нею містить всі (без винятку) ознаки певного злочину, передбаченого конк­ретною статтею кримінального закону. Ознаки складу зло­чину є також і предметом доказу вини. Звинуватити особу можна лише тоді, коли будуть викриті в її діях всі ознаки злочину. Звинувачувати у вчиненні злочину і притягти до кримінальної відповідальності не можна взагалі, за щось невизначене. Кримінальна відповідальність - це відпові­дальність дуже конкретна, занадто певна - лише за перед­бачене кримінальним законом конкретне діяння, яке міс­тить склад певного злочину. Кримінально-правова практи­ка, тобто практика застосування, реалізації кримінального закону - це юридична алгебра або юридична аптека. Тут все дуже певно, конкретно і визначено. Навіть невеличка неточність у цій практиці тягне за собою грубу помилку, порушення закону та прав, інтересів людини.

Якось до мене звернувся слідчий з проханням дати пораду як кваліфікувати дії 15-річного хлопця, який вночі, п'яний, заліз у хлів до сусіда і зарізав корову та свиню. Я нічого не міг йому порадити, оскільки слідчий не встановив мотиву цих дій. Хоч мотив у цих діях і не був обов'язковою ознакою всіх можливих складів злочину (ст. 194 чи ст. 296 КК України), але його відсутність не давала можливості засто­сувати кримінальний закон, оскільки залежно від мотиву ці дії мають дуже відмінну юридичну кваліфікацію. Якщо вони були вчинені з мотиву помсти, то вони передбачені ст. 194 КК України, але за віком цей хлопець не може бути суб'єктом цього злочину (не має ознак суб'єкта - кримінальна відпо­відальність за ч. 1 ст. 194 КК настає з 16-ти років) і тому він не може бути притягнутим до кримінальної відповідальності

за відсутністю в його діях складу злочину, який передбачає ст. 194 КК. Якщо ж він вчинив ці дії з хуліганських мотивів, то він є суб'єктом злочину згідно ч. З ст. 296 КК, яка пере­дбачає кримінальну відповідальність за особливо зухвале хуліганство з 14-ти років.

Отже, кримінальний закон можна застосовувати лише тоді і там, де і коли повністю встановлені всі ознаки складу злочину. Не можна кваліфікувати певні дії особи, якщо в них встановлено 99,99 % ознак складу злочину. Криміналь­но-правовій кваліфікації можуть бути піддані певні дії ли­ше тоді, коли в них встановлено 100 % ознак складу злочи­ну. Помилки в кваліфікації злочинів - це найпоширеніший вид помилок у слідчо-прокурорській та судовій практиці. Аналіз цих помилок показує, що це помилки в якійсь одній, здавалося б, не дуже істотній ознаці складу злочину — її або знехтували, або не врахували (про неї забули). Навколо са­ме таких ознак точаться дискусії, суперечки. Деякі з них тривають роками, десятиріччями. Це правильне, нормальне явище науки кримінального права, бо лише так вона може розвиватися і дати підґрунтя для новел законодавства, для створення правового законодавства, правової держави.

Правові наукові та практичні суперечки і дискусії корис­ні ще й тим, що право взагалі, а кримінальне зокрема,- це насамперед і головним чином визначення конкретних меж (обмежень). Кожна правова норма, кожен правовий інсти­тут має певні, конкретні межі (обмеження). Злочин, вина, вік, співучасть, замах, покарання у вигляді позбавлення во­лі — все має чіткі визначені межі. Немає меж — немає права. Право - це межі, кордони, тини, встановлені законом. І то­му юристом-фахівцем можна назвати лише того, хто ці ме­жі знає.

Кримінальне право має значення базової дисципліни і для інших юридичних дисциплін - кримінального процесу, криміналістики та деяких інших. Для правильного і ефек­тивного розслідування справи треба чітко і певно знати, що і кого шукати, що чи кого треба викрити, які докази для цього треба знайти і т. ін. Всі ці завдання визначаються са­ме ознаками складу злочину, встановленого кримшальним законом.

Наведемо приклад, коли було притягнуто до криміналь­ної відповідальності громадянина, у якого на залізничному вокзалі у чемодані знайдено фінський ніж, що належав до холодної зброї. Між слідчим та прокурором виникла супереч­ка про наявність у діях цього громадянина складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 263 КК. Суперечка виникла тому, що

ч. 2 ст. 263 КК України передбачає відповідальність за ви­готовлення, збут та носіння холодної зброї, а відповідаль­ності за зберігання холодної зброї законом не встановлено. Отже, треба визначити - зберігав чи носив у чемодані гро­мадянин фінський ніж. Тобто треба доказати - для збері­гання чи для носіння речей використовувався чемодан. Безперечно, що чемодан як господарська річ викори­стовується і для носіння, і для зберігання речей. Але все ж таки головне призначення чемодана не для щоденного, по­стійного носіння речей. Він використовується, головним чином, для зберігання речей. Навіть тоді, коли речі в чемо­дані переносять чи перевозять, то використовують його не для носіння речей, а для зберігання. Відповідні речі можна перенести чи перевезти і без чемодана. А зберігати речі все-таки краще, зручніше та безпечніше в чемодані. Якраз для цього чемодан завжди має замок. Отже, речі в чемодані зберігають, а збереження холодної зброї складу злочину не містить і тому підстав для притягнення до кримінальної відповідальності немає. Таким чином, доказ у кримінальній справі - це доказ наявності чи відсутності певних ознак складу злочину і нічого більше.

Мабуть, найскладнішим в реалізації кримінальної відпо­відальності є питання про встановлення вини, винуватості особи у вчиненні злочину, у заподіянні певної шкоди.

Винен чи не винен? Це є центральне і найголовніше пи­тання правосуддя. У кримінальному судочинстві його ви­рішують слідчий, прокурор, суд. Лише це питання у демок­ратичному кримінальному судочинстві вирішують присяж­ні засідателі.

Критерії вини і межі винуватості, а також юридичні особ­ливості та ознаки невинно заподіяної шкоди встановлює кри­мінальний закон (ст. 23; 24 і 25 КК України). Закон встанов­лює і міру вини (види). Практично важливо встановити не тільки вину, але й її вид, оскільки деякі злочини можуть бути вчинені лише за певним її видом. Наприклад, доведення до самогубства (ст. 120 КК України) може бути вчинено необ­ережно і навмисно. Навмисність доведення до самогубства може мати лише побічний (евентуальний) умисел. Але з пря­мим умислом цей злочин вчинений бути не може, бо це вже буде не доведення до самогубства, а вбивство (ст. 115 КК). Багато злочинів можуть бути лише навмисними і не можуть бути необережними, наприклад, викрадення (ст. 185-191 КК). Майже всі злочини проти особи можуть бути навмисними і необережними. Встановити правильно форму (умисел чи необережність) і різновид (умисел - прямий чи побічний, не­обережність - злочинна самонадійність чи злочинна недба-

лість) вини під час посягання на особу - найважливіше в кри­мінальній відповідальності за ці злочини. Хоча деякі злочини проти особи вчинюються лише навмисно, наприклад, зґва­лтування, проведення аборту, наклеп, образа. Але більшість таких злочинів можуть бути вчинені як навмисно, так і не­обережно (вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень). Не­правильне встановлення вини в цих злочинах призводить до дуже значних збочень у реалізації кримінального законо­давства, у самій сутності правосуддя. Адже навмисне вбив­ство карається позбавленням волі на строк до 15-ти років, або довічним позбавленням волі (ст. 115 КК України), а необережне - лише позбавленням волі на строк до 5-ти ро­ків (ст. 119 ЮС); заподіяння тяжких тілесних ушкоджень карається позбавленням волі на строк до 8-ми років (ч. 1 ст. 121 КК), а необережних - до 2 років обмеження волі (ст. 128 КК).

Оціночні критерії встановлення вини (усвідомлював чи не усвідомлював винний при вчиненні злочину його суспі­льну сутність, передбачав чи не передбачав він настання злочинних наслідків своїх дій, бажав чи не бажав їх на­стання - все залежить від суб'єктивної оцінки слідчого, прокурора, судді, бо ці психологічні ознаки інтелекту та волі злочинця не можна ні доказати, ні спростувати: що для одного юриста - злочинцем, безсумнівно, усвідомлювалось, передбачалось та бажалось, те ж саме для іншого не усві­домлювалось злочинцем, і не передбачалось, і не бажа­лось), а також слабка освітня підготовка юристів-фахівців призводять до дуже значних помилок під час вирішення конкретних кримінальних справ. Наприклад, у справі Т., який у стані сп'яніння заподіяв ножем потерпілій К. сімнад­цять поранень (17!) у життєво важливі органи, судова коле­гія Верховного Суду України не визнала, що Т. бажав на­стання смерті потерпілої К., і засудила його не за посягання на її життя, а за заподіяння тілесних ушкоджень.1

Особливо багато помилок трапляється під час встанов­лення вини при заподіянні тілесних ушкоджень, від яких настала смерть потерпілого. При цьому не враховується, що смерть взагалі і завжди спричиняється через заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень. Ніяк інакше смерть за­подіяна бути не може. Тобто будь-який злочин проти життя вчинюється через злочин проти здоров'я. Це значить, що

1 Див.: Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 5 грудня 1989 р. у справі Т.- Практика судів України в кримінальних справах.- К., 1993.-С. 99-100.

8

кожне вбивство містить у собі і злочин проти здоров'я, бо немає вбивства без тілесних ушкоджень. Відрізняються ці злочини тільки виною. Там, де і коли злочинець передбачає настання смерті, то незалежно від його вини стосовно тілес­них ушкоджень, він чинить навмисне вбивство.

Тут я не можу викладати весь зміст теми про суб'єктив­ну сторону злочину. Хочу лише наголосити на те важливе значення, яке має правильне встановлення вини при вчи­ненні злочину та необхідність ретельного й наполегливого вивчення відповідної теми цього курсу.

Важливі й формальні завдання кримінального права. На першому місці тут є законодавче визначення поняття зло­чину. Що таке злочин і чим він відрізняється від інших по­рушень закону? Адже лише за вчинення злочину особа під­лягає кримінальній відповідальності і кримінальному пока­ранню - найсуворішому державному примусові. На це запитання намагались відповісти юристи всіх часів і епох, починаючи з юристів Стародавнього Риму, але задовільної відповіді на нього немає й сьогодні.1

Найпоширенішим є визначення злочину як діяння (по­рушення закону), яке заборонено під погрозою покарання. Найістотніший недолік такого визначення поняття злочину полягає в тому, що воно не вказує - чому саме це діяння заборонено законом. Головне в злочині - зло, що чинить він особі та суспільству, про що добре видно з його україн­ської назви. Цю головну ознаку злочину відзначали майже всі видатні юристи (Ч. Беккарія, В. Блекстон, М. С. Таган-цев, М. І. Ковальов), але у законодавчому визначенні зло­чину вона чомусь не вказана.

У радянській кримінально-правовій літературі подана дуже поширена і така ж безпідставна критика визначення поняття злочину в іноземних законодавствах («буржуаз­них»). Але радянське законодавче визначення поняття зло­чину ще гірше, бо воно зовсім не наукове і не юридичне. У ст. 7 Кримінального кодексу України 1960 р. злочин ви­значався як «передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), що посягає на су­спільний лад України, його політичну та економічну сис­теми, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а також інше посягання на пра­вопорядок - суспільне небезпечне діяння, передбачене кри­мінальним законом».

1 Див.: Кенни К. Основи уголовного права.- М., 1949- С. 3-25. Ко-валев М. Й, Понятие преступления.- Свердловск, 1987.-С. 12-15.

Подвійна вказівка на суспільну небезпечність діяння у цьому визначенні не могла зробити його науковим, бо го­ловний його зміст - це ідеологічний штамп - «посягання на суспільний лад», на «політичну та економічну системи», оскільки ніякий окремий злочин не може посягати ні на суспільний лад, ні на політичну чи економічну систему держави.

Отже, законодавче визначення злочину не має певних ознак, не вказує на його суттєві відмінності від інших пра­вопорушень, що занадто ускладнює вивчення поняття зло­чину. К. Кенні радить початківцям перейти до вивчення поняття злочину після вивчення інших інститутів кримі­нального права.

У новому Кримінальному кодексі України поняття зло­чину визначається краще, ніж у Кримінальному кодексі України 1960 року, але і воно має істотні вади та недоліки. У ст. 11 КК злочином визнається суспільне небезпечне вин­не діяння (дія або бездіяльність).

По-перше, таке визначення поняття злочину не дає від­повіді на запитання - чому саме це діяння заборонено зако­ном? За якими ознаками кримінальний закон відносить його до злочинів?

По-друге, це визначення не дає можливості відрізнити злочин від адміністративного вчинку чи від цивільного де­лікту, які також бувають суспільне небезпечними.

Кримінальний закон визначає також види, систему, міру і мету покарання.

Види, система і міра покарання - це законодавче обме­ження покарання. Суд (і тільки суд) може призначити лише таке покарання за вчинений злочин і в тій мірі, які безпосе­редньо визначені законом. Вийти за ці межі суд або не мо­же зовсім (не може призначити покарання більш суворе), або може лише у випадках, передбачених законом, призна­чити покарання більш м'яке, ніж передбачено певною санк­цією норми.

Одне із найскладніших і суперечливих питань науки кри­мінального права і кримінального законодавства - це питання про мету кримінального покарання. Вважається, що головне завдання кримінального законодавства і мета застосування кримінального покарання в тому, щоб запобігти вчиненню нових злочинів (Ч. Беккаріа, В. Блекстон, А. Фейєрбах, М. Таганцев, М. Ковальов та багато інших криміналістів). Але ці автори розуміли, що кожне нове призначення покарання

1 Кенни К. Основи уголовного права.- С. 2. 10

доказує його неспроможність. Взагалі ж, покарання призна­чається для досягнення практичних наслідків:

  1. Позбавити покарану особу можливості на певний час
    або назавжди вчинити новий злочин (особиста (приватна)
    превенція).

  2. Покаранням злочинця вплинути на інших громадян і
    таким чином відвернути їх від наміру вчинити злочин (за­
    гальна превенція).

В обох випадках метою покарання є запобігання злочи­нам. Виникає запитання: наскільки ця мета реальна, і взага­лі, чи вона може бути досягнутою?

Якщо кримінальне покарання обмежити лише цією метою, то у справі невиправного злочинця покарання немає сенсу.

У старовину покарання призначалось, головним чином, для задоволення почуття потерпшого чи його близьких. У Стародавньому Римі злочинців вішали на задоволення рід­них убитого. В Англії ще в 1741 р. був виданий королівський указ про повішення вбивці за проханням рідних убитого.1

Багато філософів і юристів вважали і вважають, що пока­рання призначається для задоволення суспільного-почуття справедливості. Сократ і Платон, навпаки, вважали, що за­подіяння людині зла ніколи не може бути справедливим, на­віть і тоді, коли ця людина заподіяла зло нам. Але все ж таки більшість наших сучасників метою покарання вважають від­повідність страждання (покарання) і гріха (злочину).

Таким чином, кримінальне покарання призначається для досягнення не однієї мети, а цілої низки суспільних наслід­ків - запобігання злочинам, задоволення суспільного по­чуття справедливості, забезпечення суспільної та особистої безпеки, впевненості.

Викладене переконує в тому, які важливі та складні пи­тання вирішує кримінальне законодавство і вивчає навча­льна дисципліна «кримінальне право». Курс лекцій, який автор пропонує студентам вищих юридичних навчальних закладів, є його 40-річним досвідом викладання цього курсу у Свердловському юридичному інституті (1965-1969рр.), у Вищій слідчій школі МВС Росії (1969-1993 рр.) та у Націо­нальній академії внутрішніх справ України.

Для глибокого, належного або хоча б задовільного ви­вчення курсу «Кримінальне право і законодавство України. Частина загальна» моїх лекцій зовсім недостатньо. Ці лек­ції можуть бути лише провідною аріадниною ниткою у ба­гатому й широкому матеріалі, який треба вивчити.

1 Кенни К. Основи уголовного права.- С. 32.

11

Загальнообов'язковими для цього є такі видання:

  1. Конституція України.

  2. Кримінальний кодекс України.

  3. Збірник постанов пленуму Верховного Суду України
    (1963-1997 роки).- Сімферополь, 1998.- 712 с.

  4. Практика судів України в кримінальних справах.- К.,
    1993.- 352 с.

  5. Практика судів України у кримінальних справах.-К.,
    1996.-330с.




  1. Уголовное право буржуазних стран. Общая часть.
    Сборник законодательньїх актов.- М., 1990.- 312с,

  2. Законодательство Древней Руси.- Российское законо-
    дательство Х-ХХ веков-Т. І-М., 1984-432 с.

  3. Бажанов М. Й. Уголовное право Украйни. Общая часть.
    Конспект лекций.-Днепропетровск, 1992.- 168 с.

  4. Беккариа Ч. О преступлениях й наказаниях.- М., 1939.-
    463с.




  1. БрайнинЯ. М. Уголовньїй закон й его применение.—
    М., 1967.-240с.

  2. Бурчак Ф. Г. Учение о соучастии по советскому уго-
    ловному праву.- К., 1969.- 2Д6 с.

  3. Демидов Ю. А. Соціальная ценность й оценка в уго-
    ловном праве.-М., 1975.- 182 с.

  4. Дурманов Н. Д. Советский й уголовньїй закон.- М.,
    Изд-во МГУ, 1967.- 319 с.

  5. Жеребкт В. Е. Логическая структура состава пре-
    ступления.- Харьков, 1974.- 28 с.

  6. Злобин Г. А., Никифоров Б. С. Умьісел й его формьі.-
    М., 1972.-264с.




  1. Карпец Й. Й. Наказание. Сопиальньїе, правовьіе й
    криминологические проблеми.- М., 1973.- 286 с.

  2. Кенни К. Основи уголовного права.- М., 1949.-
    600с.

  3. Кистякввскш А. Ф. Права, по которим судится ма-
    лороссийский народ-К., 1879.- 1027 с.

  4. Ковалев М. Й. Понятие преступления в советском уго-
    ловном праве.- Свердловск, 1987.- 208 с.

  5. Козак В. Н. Право граждан на необходимую оборо­
    ну-Саратов, 1972.- 162 с.




  1. Коржанский Н. Й. Очерки теории уголовного пра­
    ва- Волгоград, 1992-92 с.

  2. Коржанский Н. Й. Обьект й предмет уголовно-право-
    вой охраньї.-М., 1980.-248 с.

  3. КоржанськшМ. Й. Кваліфікація злочинів-Київ, 1998.-
    436с.

12

  1. Коржанський М, Й. Нариси кримінального права.-
    Київ, 1999.- 208с.

  2. Коржанський М. Й. Науковий коментар криміналь­
    ного кодексу України.- Київ, 2001.- 656 с.

  3. Коржанський М. Й. Уголовне право України. Части­
    на Загальна. Курс лекцій.-Київ, 1996- 336 с.

  4. Коржанський М. Й. Словник кримінально-правових
    термінів.- Київ, 2000.- 200 с.

  5. Кримінальне право України. Загальна частина. Під­
    ручник.-Київ, 1997.

  6. Кудрявцев В. Н. Общая теория квалификации пре-
    ступлений.- М., 1972.— 352 с.

  7. Кузнецова Н. Ф. Уголовное право й мораль.- М., Изд-
    воМГУ, 1967.-104с.

  8. Кузнецова Н. Ф. Преступление й преступность.- Изд-
    воМГУ, 1969.-232с.

  9. Малиновский Й. Учение о преступлении по Литов-
    скому Статуту.- К. 1894.- 412с.

  10. Малков В. П. Множественность преступлении по со-
    ветскому уголовному праву- Изд-во Казанского универси-
    тета, 1982-174с.

  11. Пионтковский А. А. Учение о преступлении-М., 1960.-
    666с.




  1. Смирнов В. Г. Функции советского уголовного пра­
    ва.-Л.: Изд-во ЛГУ, 1965.- 188 с.

  2. Таганцев Н. С. Учение о преступлении.- Часть Об­
    щая. Книга 1- С.-П., 1874- 290 с.; Книга 2- С.-П., 1878.-
    324с.

  3. Таганцев Н. С. Уголовное уложение 22 марта 1903.-
    С.-П., 1904.-1104с.

  4. Таганцев Н. С. Русское уголовное право. Лекции. Часть
    Общая.-Т. 1. С.-П., 1902.- 815 с.

  5. Тишкевич Й. С. Условия й предельї необходимой обо-
    роньІ.-М., 1969-189с.




  1. Трайнин А. Н. Общее учение о составе преступле-
    ния.-М., 1957.-364с.

  2. Шишов О. Ф. Административньш проступок й пре-
    ступление.- М., 1967.- 67 с.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29
Учебный текст
© perviydoc.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации