Контрольна робота з Основи економічної теорії - файл n1.doc
Контрольна робота з Основи економічної теоріїДоступные файлы (1):
n1.doc
Полтавський університет економіки і права.
ВНЗ ВІДКРИТИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ “УКРАЇНА”
Контрольна робота З дисципліни Основи економічної теорії.
Студентки дистанційної форми навчання
Полтава 2005
Етапи розвитку економічної теорії. Предмет економічної теорії можна зрозуміти краще, якщо розглянути її становлення як науки в історичному аспекті. Сучасна економічна наука є результатом тривалого процесу накопичення знань про закономірності господарської діяльності, послідовної зміни різноманітних концепцій та шкіл.
Перші думки та зауваження щодо процесів господарювання, можна відшукати у найдавніших письмових документах Стародавнього Єгипту, Вавилону, Індії, Китаю та інших давніх цивілізацій. Це свідчить про те, що свідомий процес виробництва навіть примітивних матеріальних благ потребує певних знань для його правильної організації. Але навряд чи в даному випадку можна говорити про виникнення чи існування тут економічної теорії як науки. Це, поки що, несистематизовані знання, що мають суто практичне значення та набуті емпіричним шляхом. Вміння скип'ятити воду ще не свідчить про пізнання фізичних законів теплообміну. Так само й правильний розрахунок кількості рабів, що необхідні для обробки поля певної площини, чи застосовування худоби як розрахункової одиниці при обміні, ще не означає наявності теоретичних знань у галузі економіки.
Перші, по справжньому, теоретичні економічні розробки з'являються лише у ІV-V ст. до н. є. у Давній Греції. Філософ Ксенофонт пише трактат "Економія", що дає життя новому терміну — "економія", який застосовується, відтепер, для окреслення окремої галузі знань, що стосується суто господарської діяльності. Вчений-енциклопедист Аристотель закладає основи теорії вартості товару, розмірковуючи про його дві основні властивості та пропорції, в яких одні товари обмінюються на інші. Свій подальший розвиток ідеї давньогрецьких філософів отримують у працях мислителів Давнього Риму. Але після розпаду Римської Імперії для економічної теорії, як і для багатьох інших наук, настають важкі часи. Раннє середньовіччя не було сприятливим часом для наукових досліджень і поповнення економічних знань майже не відбувалось.
Відновлення інтересу до теоретичних економічних досліджень відбувається у ХV-ХVІІ ст., коли виникла та панувала перша школа економічної теорії — школа меркантилістів. Назва даної школи походить від італійського слова "мерканте" (торговець, купець), хоча найбільш видатними її представниками є не італійські, а англійські та французькі економісти. Саме представник французьких меркантилістів А.Монкретьєн у 1615 р. дав нову назву економічній теорії — "політична економія" ("політикос" — державний, суспільний і "ойкономія"), яка одноособово зберігалася за нею до кінця XIX ст. і використовується ще й сьогодні поруч з "економікс". Що стосується теоретичних поглядів меркантилістів, то вони цілком визначалися історичними умовами свого часу. Це епоха утворення та зміцнення централізованих держав Західної Європи, відкриття і колонізації нових континентів, налагодження з ними активних торгових зв'язків. Тож головну увагу меркантилісти приділяли дослідженню проблем забезпечення державних інтересів у зовнішньоторговельній діяльності. Сучасна протекціоністська політика (політика захисту інтересів власного виробника), що запроваджується окремими державами, має свої коріння в теорії меркантилізму. Незважаючи на успішне, для свого часу, дослідження проблем зовнішньої торгівлі, меркантилісти забували проте, що для того щоб торгувати, треба спочатку виробляти придатні для обміну продукти. Слабиною цієї школи вважається впевненість ЇЇ представників у тому, що багатство держави визначається лише правильно організованою торгівлею при практично повному нехтуванні дослідження проблем, пов'язаних з виробництвом продукції.
Об'єктивні зміни, що відбулись у економіках провідних західноєвропейських держав у ХVІІІ ст., змусили змістити акцент в економічних дослідженнях і привели до появи нової школи, що отримала, пізніше, назву — класичної. Стрімкий розвиток мануфактурного виробництва, утворення і зміцнення перших підприємств капіталістичного типу та зростання значення промислового виробництва із цілому, висувало потребу у переосмисленні теоретичних побудов меркантилізму. Класична економічна теорія виникла як відповідь на недосконалість попередньої школи і найбільш відома у двох своїх варіантах — французькому та англійському.
Школа класичної французької політичної економії більше відома як школа фізіократів. Термін "фізіократія" походить від грецьких слів: "фізіо" — природа, та "кратос" — влада, панування, сила. Така назва даної школи ("влада природи") відбиває головну її особливість — визнання єдиною продуктивною галуззю землеробства. Стверджуючи, на відміну від меркантилістів, що багатство держави створюється не в обігу, а у виробництві, фізіократи вважали за останнє тільки виробництво сільськогосподарської продукції, називаючи робітників мануфактур, ремісників, промисловців та купців — "безплідним" класом. Цю обмеженість фізіократів, що проявила себе у небаченні значення промислового виробництва, трохи пізніше було подолано у класичній англійській політекономії, і це можна пояснити відносною відсталістю промисловості Франції XVIII ст. у порівнянні із промисловістю Англії цього періоду. Основоположником та найбільш яскравим представником фізіократів був Ф.Кене, який видав у 1758 р. свої знамениті "Економічні таблиці", що часто розглядаються в сучасній літературі як перша спроба макроекономічного дослідження.
Незважаючи на заслуги фізіократів у боротьбі з поглядами меркантилістів та закладанні основ нової теорії, все ж класичною теорією у її завершеному вигляді вважається англійська класична політекономія: головний представник даної школи є автор "Дослідження про природу та причини багатства народів" (1776 р.) — А.Сміт. А.Сміт розглядається сьогодні не просто як представник певної школи, а як один з найвидатніших вчених-економістів усіх часів. Багато хто вважає, що саме завдяки йому економічна теорія перетворюється свого часу у самостійну науку, а його "Багатства народів" — називають "економічною біблією". Дійсно, його можна визнати за автора першого закінченого, цілісного дослідження процесів функціонування економіки в цілому. Він привів у систему накопичені до нього економічні знання, доповнив невистачаючі ланки і зумів пояснити, як, насправді, працює ринкова економіка епохи вільної конкуренції. Ідеї його головної праці лягли в основу багатьох наступних теорій і не втратили своєї актуальності й сьогодні. Пояснюючи роботу сучасних економік, що використовують ринковий механізм, звергаємося до теорії А.Сміта, а в усіх сучасних теоріях вартості ми можемо знайти відгуки висловлених ним ідей. Англійська класична політекономія — справжній фундамент практично усіх сучасних економічних шкіл.
У XIX ст. розвиток економічної теорії набуває бурхливого характеру. Інтерес, розбуджений до цієї галузі знань класичною теорією, породжує виникнення десятків різноманітних концепцій та шкіл. Але визначальною для цього періоду можна вважати боротьбу двохосновних теорій, що сформувались і зміцніли, відстоюючи свої позиції від критичних атак однієї на одну. Мова йде про боротьбу марксистського та маржиналістського напрямків у економічній теорії.
Поява у 1867 р. першого тому "Капіталу" К.Маркса була визначною подією не тільки для свого часу. Один з найвидатніших теоретиків в історії економічної думки — К.Маркс, із суто німецьким сумлінням, логічно та педантично обґрунтовував на сторінках своєї книги власну модель капіталістичної економіки, що базувалась на доведеній ним до досконалості теорії трудової вартості А.Сміта і Д.Рікардо (ще одного представника класичної англійської політекономії). Виходячи з того, що величина вартості будь-якого товару визначається кількістю суспільно необхідної праці витраченої на його виробництво, автор "Капіталу" доводив наявність експлуатації у капіталістичній системі, розкривав її антагоністичні протиріччя та передрікав її крах у недалекому майбутньому. Марксистська теорія мала значення не тільки для подальшого розвитку економічної думки. Як політичний рух, марксизм проявив свою потужність, практично, визначивши всю історію наступного XX ст.
Найбільш впливовим напрямком, що протистояв марксизму в економічній теорії у XIX ст., був маржиналізм (від французького "маржинал" граничний). Доданого напрямку можна віднести велику кількість шкіл та окремих економістів з різних країн: К.Менгер, Ф.Візер та Є.Бем-Баверк (Австрійська школа), У.С.Джевонс (Англія), Д.Р.Кларк (США)та ін. При усіх розбіжностях між собою у поглядах на ті чи інші проблеми політекономії, маржиналістів поєднувало однакове заперечення марксистської теорії трудової вартості та використання, натомість, теорії граничної корисності. Згідно зданою теорією величина вартості будь-якого товару визначається його граничною корисністю для людей, а не витратами праці на його виробництво. Твердження, що витрати праці не відіграють вирішального значення у визначенні вартості товару, руйнувало тезу К.Маркса про наявність капіталістичної експлуатації та всі його подальші висновки щодо функціонування і майбутнього капіталістичної системи в цілому. Безкомпромісне протистояння марксизму і маржиналізму в економічній теорії тривало до кінця XIX ст.
У 1890 р., видатний англійський економіст А.Маршалл милив свої "Принципи економіки (економікс)". Ця книга не тільки дала ще одну назву економічній теорії — економікс, а й запропонувала принципово новий підхід до вирішення питання про утворення вартості товару. А. Маршалл поєднав в одній теорії дві протилежні: теорію трудової вартості та теорію граничної корисності. Запропонована ним теорія ціноутворення, практично без змін, відтворюється в сучасних підручниках "Економікс".
Найбільш помітною подією XX ст. в економічній теорії стала поява ще однієї школи — кейнсіанської. Свою назву вона отримала за ім'ям її засновника Дж.М.Кейнса (Англія). Економічна концепція Дж.М.Кейнса була викладена у його відомій праці — "Загальна теорія зайнятості, проценту та грошей" (1936 р.) та явилася відповіддю на необхідність осмислення "Великої депресії" (світової економічної кризи 1929-1933 рр.). До першої третини XX ст. в економічній теорії Заходу панувала думка про саморегульованість капіталістичної економіки за рахунок дії механізмів вільного ринку. Потужна, а головне, затяжна криза 1929-1933 рр, спростувала ці уявлення. Кризу було подолано, кінець кінцем, тільки завдяки енергійним зусиллям урядів країн, що були охоплені нею. Тож головним у кейнсіанській теорії сталообгрунтування ідеї про необхідність постійного державного регулювання ринкової економіки та розробка інструментарія такого регулювання. Слід відзначити, що кейнсіанські рецепти широко використовувались багатьма країнами Західної Європи після Другої світової війни і дали неабиякі результати з точки зору темпів економічного зростання та подолання циклічних криз перевиробництва.
Серед найбільш сучасних теорій, що виникли в останні два-три десятиріччя, можна назвати: монетаризм (М.Фрідмен), теорію раціональних очікувань (Р.Лукас), теорію економіки пропозиції (А.Лаффер). Суть них теорій буде розглянуто пізніше, коли мова піде про сучасні методи державного регулювання економіки.
Що таке метод економічної теорії її зміст та структура.
Термін «метод» походить від грецького слова «metodas», яке означає шлях до чогось, шлях пізнання (або дослідження), вчення, теорія. У найбільш загальному, філософському значенні метод означає засіб пізнання як певну сукупність або систему прийомів і операцій з метою мисленого відтворення предмета, що вивчається.
Метод економічної теорії — шлях пізнання системи економічних відносин у їх взаємодії з розвитком продуктивних сил, мисленого відтворення цієї взаємодії в теорії діалектики.
Система таких прийомів і операцій не може бути довільною, вона повинна узгоджуватися з об'єктивними законами розвитку дійсності. Тому цю систему прийомів, способів пізнання і перетворення світу вивчає наука методологія (від грецьких слів «metodos» і «logos» — «слово»,
« поняття
», «вчення»).
Головними елементами методу економічної теорії є: 1) філософські та загальнонаукові принципи (розвитку, суперечності, взаємодії, об'єктивності, аналізу й синтезу, системності тощо); 2) закони діалектики (закон єдності та боротьби протилежностей, закон кількісно-якісних змін і закон заперечення); 3) категорії діалектики (кількість і якість, сутність і явище, зміст і форма та ін.); 4) закони і категорії економічної теорії (закони вартості, грошового обігу тощо; категорії «вартість», «гроші», «прибуток» та ін.). Три перші структурні елементи діалектичного методу дослідження не механічно накладаються на економічні явища і процеси, що вивчаються, а відображаються через предмет і метод економічної теорії як науки. При цьому вони набувають специфічних форм застосування. Так, принцип суперечності є формою боротьби між речовим змістом суспільного способу виробництва (або продуктивними силами) та його суспільною формою (або відносинами економічної власності).
Метод абстракції — найпростіший елемент діалектичного методу пізнання економічних явищ і процесів. Він, по-перше, означає відмову від поверхових, несуттєвих сторін явища з метою розкриття його внутрішніх, суттєвих, сталих і загальних зв'язків, справжньої тенденції руху. По-друге, цей метод передбачає необхідність розгляду певних економічних явищ і процесів під певним кутом зору.
Метод абстракції тісно пов'язаний з поняттям конкретного. Конкретним є цілісний об'єкт в єдності його різноманітних сторін, властивостей, рис. Кожна з цих сторін за допомогою методу аналізу (тобто розчленування цілого на окремі складові частини, елементи), з'ясування їх сутності через принцип суперечності може бути розкрита у певному окремому визначенні. Тому важливим елементом діалектичного методу пізнання економічних явищ і процесів є метод сходження від абстрактного (простого, що є однією зі сторін, клітинок цілого) до конкретного (складного, цілого). Конкретне може бути розкрите в багатьох визначеннях, у синтезі (узагальненні) одержаних за допомогою абстракції окремих визначень.
Принцип суперечності є ядром, найважливішим елементом діалектичного методу дослідження економічних явищ і процесів. Так, товар — це єдність двох протилежних сторін: споживчої вартості й вартості, суспільний спосіб виробництва — єдність продуктивних сил і відносин економічної власності (або виробничих відносин). У процесі взаємодії таких суперечностей (їх взаємовпливу, взаємозв'язку, взаємної боротьби тощо) відбувається розвиток економічних явищ і процесів, а єдність і боротьба таких суперечливих сторін є джерелом їх еволюції.
Щоб дослідити певне економічне явище, всю економічну систему на різних етапах їх еволюції, необхідно застосувати принцип історизму та інші елементи діалектики. Західні економісти для з'ясування сутності різноманітних економічних явищ і процесів також використовують метод абстракції, аналізу і синтезу, індукції та дедукції тощо. Водночас вони більшою мірою вдаються до моделювання майбутніх вчинків людей, до діаграм, графіків, математичних формул, застосовують принцип граничності (використання граничних величин) і теорію оптимуму.
Раціональні засоби й методи економічного аналізу в працях західних науковців. До таких методів належить створення моделей майбутніх вчинків людей. При цьому не враховуються деякі деталі реального стану справ, а увагу концентрують на головному. Цінність моделі залежить від того, якою мірою використані у ній найважливіші дані, що, у свою чергу, дає змогу перевірити її правильність. Економічні дані слід використовувати у вигляді таблиць, графіків і рисунків (діаграм). Важлива роль в економічному аналізі належить структурним даним. Так, при вивченні проблем безробітних враховують такі дані, як вік безробітних, регіон, галузь промисловості тощо. Широко використовують індекси (які відображають дані щодо базисного показника), номінальні та дійсні змінні (наприклад, дані про номінальну та реальну заробітну плату), реальні та відносні ціни, провадять емпіричні дослідження (вивчають дані, зібрані за різні періоди). В економікс є окремий розділ — економетрика, мета якої — визначення взаємозв'язків на основі економічних даних.
Самуельсон вважав, що в економічному аналізі необхідно абстрагуватися від нескінченної кількості деталей, створювати прості гіпотези та схеми і з їх допомогою узагальнювати безліч фактів. Критерієм обґрунтованості.
теорії, на його думку, є її корисність для пізнання дійсності, що вивчається. Важливо при цьому, щоб теорія і спостереження, індукція і дедукція не суперечили одне одному, щоб аналіз був підпорядкований певній системі. В економіко важливою ланкою методології для аналізу економічних відносин є їх персоналізація, суб'єктивна оцінка індивідом явищ та процесів. Така оцінка набула завершеності при визначенні вартості товару чи послуги в теорії граничної корисності. Звідси й назва методу — принцип граничності. У цьому разі економічна наука виходить з більш загального методологічного підходу — використання граничних величин і теорії оптимуму. При цьому на перше місце висувається не належність до певного соціального прошарку, класу, а продуктивність діяльності кожної окремої людини.
Близьким до суб'єктивної оцінки людиною тих чи інших явищ і процесів є використання в економікс психологічних оцінок. Так, відомий англійський економіст Дж. Кейнс сформулював основний психологічний закон, згідно з яким люди «схильні, як правило, збільшувати споживання зі зростанням доходів, але не такою мірою, якою зростає дохід».
Якщо політична економія найбільше уваги приділяє з'ясуванню сутності економічних законів і категорій, то в економікс, не відкидаючи необхідності вивчення законів (при цьому закони розглядаються як такі, що діють лише в середньому, зі значними коливаннями навколо цього середнього), головним предметом економічного аналізу вважають відхилення від середнього, з'ясування закономірностей цих відхилень. У західній економічній науці відкидають моністичний принцип, підхід (наприклад, єдиним джерелом вартості в політичній економії є праця, звідси й назва трудової теорії вартості), дотримуються плюралістичного, тобто багатофакторного підходу. Так, згідно з функціональною теорією ринку теорія витрат виробництва, з одного боку, і теорія граничної корисності — з іншого, є лише окремими ланками загальної теорії вартості. Англійський економіст А. Маршалл з цього приводу навів відоме порівняння витрат виробництва і корисності з двома лезами ножиць: «Ми могли б з однаковим правом сперечатися про те, регулюється вартість корисністю чи витратами виробництва, як і про те, розрізає аркуш паперу верхнє чи нижнє лезо ножиць». Щоб визначити вартість, необхідно використати метод взаємного й одночасного визначення обох цінностей, тобто в процесі взаємодії розглянути корисність і витрати як рівноправні сили.
У функціональній теорії економічні явища аналізуються не шляхом переходу від розкриття сутності до форм її вияву, до поверхових явищ, а шляхом взаємозалежності та взаємного визначення. Вона справедливо визнає, що жодна категорія не є абсолютною, тобто не має незмінного характеру. В цьому функціональна теорія цілком збігається з вимогами діалектичного методу. Ця теорія передбачає заперечення абсолютних (тобто незмінних) категорій, зокрема перехід від категорії абсолютної, кардинальної корисності до відносної (ординарної) корисності, що відкриває шлях до кількісного аналізу споживчих вартостей. У ширшому аспекті наголошується на кількісних зв'язках в економіці при використанні методу міжгалузевих балансів, або методу «витрати-випуск», розробленого відомим американським економістом В. Леонтьєвим.
Сучасна західна економічна наука значною мірою використовує аналіз законів, які відображають статичну рівновагу економічної системи (своєрідну миттєву фотографію потреб, ресурсів, технологій тощо), і законів, що відображають явища в динаміці, в процесі еволюції. Так, закон спадної продуктивності має сенс лише у статичній моделі економічного розвитку. її використання називають ще нерівноважним методом, на відміну від статичного, або рівноважного. Найповніше цей метод розроблено у працях американського економіста Й. Шумпетера.
У політичній економії має місце також поділ економічних законів відповідно на закони функціонування і закони розвитку, але цей поділ використовується недостатньо.
Що є предметом дослідження економічної теорії. Кожна наука спирається на сукупність методів дослідження, тобто має свою методологію. Для того щоб одержати нові знання, треба свідомо застосовувати науково обгрунтовані методи. Це важлива умова розвитку всіх наук, утому числі економічної теорії.
За часів існування Радянського Союзу всезагальним методом наукового пізнання для всіх наук — природничих і суспільних — визнавався метод матеріалістичної діалектики, сутність якого полягає в пізнанні економічних явищ і процесів у їх загальному зв'язку і взаємозалежною в стані безперервного розвитку, коли накопичення кількісних змін приводить до зміни якісного стану. Джерелом розвитку тут виступає єдність і боротьба протилежностей. Необхідність використання діалектичного методу не втрачає сили і сьогодні. Проте слід враховувати, що вказаний метод не вичерпує змісту методології економічної теорії. Виникає необхідність використання й інших загальнонаукових методів дослідження.
У економічній теорії надзвичайно важливе значення має метод наукової абстракції. Суть цього методу полягає у звільненні уявлень про предмет дослідження від всього випадкового, тимчасового, одиничного та виявленні у ньому суттєвого, постійного, типового. Результатами застосування методу наукової абстракції, його продуктом, є теоретичні абстракції, наукові поняття, категорії, економічні закони. Так, наприклад, досліджуючи процеси товарно-грошового обігу ми широко користуємось такими категоріями як товар і гроші, незважаючи на те, що у реальному житті ані товару, ані грошей у "чистому" вигляді, без конкретної форми — не існує. На практиці товар це реальна річ: кілограм м'яса, двоповерховий будинок, тисяча тонн вугілля іт. ін. Так само як і гроші паперові десять гривень, п'ятиграмова золота монета, дані у пам'яті банківського комп'ютера про грошовий рахунок підприємства тощо. Розгляд мільйонів конкретних актів обміну не тільки не допоміг би нам встановити загальні закономірності процесу товарно-грошового обігу, а, навпаки, завади в би це зробити. Тільки на основі узагальнень, що є результатами абстрагування від несуттєвого, ми можемо виявити певні пропорції між товарною та грошовою масою в обігу, зрозуміти до чого приведуть їх зміни, з'ясувати економічні закони, що діють у цій сфері.
У економічних дослідженнях широко використовують метод аналізу і синтезу. Аналіз являє собою процес розкладання цілого на складові частини, а синтез— поєднання різних елементів, сторін предмета в єдине ціле.
Аналіз дає можливість вивчити окремі боки об'єкта, зробити ряд наукових абстракцій, виявити певні поняття. Подальше поєднання їх у процесі синтезу приводить до виявлення більш глибокої сутності цілого.
Аналіз і синтез — взаємодоповнюючі процеси, що складають разом один з найрозпоширеніших методів дослідження економічної дійсності.
Вивчення економічних явищ може здійснюватись як шляхом просування від фактів до теорії, такі від теорії до фактів. Це означає застосування індуктивного та дедуктивного методів дослідження.
Під індукцією розуміють виведення принципів з фактів. Тут все починається з нагромадження фактів, які потім систематизуються і аналізуються таким чином, щоб можна було вивести узагальнення, принципи або закони. Тобто індукція йде від фактів до теорії, від часткового загального.
Іноді економісти розв'язують свої завдання, починаючи з рівня теорії, а потім підтверджують або спростовують дану теорію, перевіряючи її зверненням до фактів. Цей підхід називається дедуктивним методом. Таким чином економісти можуть опиратися на випадкові спостереження, умоглядні висновки, логіку або інтуїцію, щоб сформулювати попередній, неперевірений принцип, що називається гіпотезою. Достовірність цієї гіпотези потім буде перевірена систематичним і багаторазовим вивченням відповідних фактів .Тобто дедуктивний метод іде від загального до часткового, від теорії до фактів.
Індукція і дедукція не протистоять одна одній, а є взаємодоповнюючими методами дослідження. Сформульовані дедуктивним методом гіпотези правлять економістові за орієнтир при доборі і систематизації емпіричних даних. У свою чергу, відомі уявлення про факти, про реальний світ є передумовою для формулювання досить змістовних гіпотез.
У економічних дослідженнях широко використовують метод поєднання логічного та історичного підходів. Таке поєднання є цілком виправданим через те, що історичний процес розвитку людського суспільства взагалі та його економічного розвитку зокрема — мають власну логіку. Історія свідчить, то незважаючи на національні особливості, географічне розташування та різні природно-кліматичні умови, усі країни проходять у своєму розвитку одні й ті самі етапи і стадії. Країни, що відстали у економічному розвитку від країн з найбільш розвинутою економікою, намагаючись досягти їх рівня, змушені проходити той самий шлях, яким
іїжє проходили їх попередники. Щоправда схожість розвитку окремих країн найкраще проявляє себе тільки при розгляді значних проміжків часу, Історія кожної країни індивідуальна і обов'язково містить у собі неповторні події, що відрізняють її від усіх інших. Тож суворе дотримання історичного підходу вуалює загальні закономірності розвитку, підкреслюючи особливості країн та демонструючи можливості не тільки їх руху вперед, а й тимчасової деградації, повернення до вже пройдених у минулому стадій. Саме тому у допомогу історичному підходу додається логічний підхід, що дозволяє відрізнити закономірне від випадкового, прогрес від регресу — ясно побачити загальний напрямок розвитку людської цивілізації. Логічний підхід дозволяє звільнити оцінку історичного розвитку людства від притаманних йому випадковостей та зигзагів, розкрити загальні закони розвитку та зміни суспільно-економічних формацій, вишикувати пройдені етапи у їх необхідній послідовності.
В сучасних умовах в економічних дослідженнях все більше уваги приділяється статистичним та математичним методам, побудові економічних моделей. Це пояснюється значним збільшенням кількісних показників, економічних параметрів, що повинні бути враховані при дослідженні процесів, що відбуваються у зростаючій економіці. Для систематизації та підпорядкування величезної кількості даних, що використовуються як фактична база для подальших теоретичних побудов, економістам стають у нагоді статистичні методи обробки інформації.
Широке застосування математичних методів в економічних дослідженнях розпочалося у XIX ст. Тоді виникла, так звана, математична школа в політекономії, засновником якої вважається Л. Вальрас (Швейцарія), а найбільш відомими представниками: У.Джевонс (Англія) та В.Парето (Італія). Використання математичних методів значно розширило можливості економічної теорії з точки зору обробки та систематичного фактичного матеріалу, відстеження взаємозв'язків між різними економічними процесами; встановлення певної взаємозалежності між ними. Одночасно виникло питання і про межі застосування математики у економічних дослідженнях. Багато хто з економістів справедливо вважає. що суспільні відносини, які виникають у процесі виробництва, неможливо пояснити лише за допомогою математичних формул. Тобто математичні методи можна розглядати тільки як допоміжні засоби у дослідженні економіки.
Особливе значення в сучасних умовах надається створенню, на основі використання статистичних та математичних методів, економічних моделей. Економічна модель — це спрощена картина реальності, абстрактне узагальнення економічної дійсності. Економічне моделювання дозволяє не тільки краще зрозуміти механізм функціонування сучасної економіки, але й передбачати стан економіки у майбутньому, прогнозувати можливі варіанти її подальшого розвитку. Проте, це дуже складна робота, що потребує врахування величезної кількості різноманітних чинників. Головна складність зумовлена тим, що економіка — багатомірна система, функціонування та розвиток якої має значною мірою стохастичний характер, тобто умови функціонування і характеристики стану представлені уній випадковими величинами та зв'язані нерегулярними залежностями. Домінуюче значення особистого чинника в економічних процесах часто робить їх непередбачуваними, такими, що не вкладаються у жодну математичну модель.
Особливе місце серед методів дослідження економічних процесів займає соціально-економічний експеримент. Особливість цього методу полягає втому, що теорія тут безпосередньо перевіряється практикою. В свою чергу, практичне здійснення експерименту дає новий матеріал для теоретичного осмислення і висування нових гіпотез. Будь-яка теорія може бути остаточно доведена чи спростована тільки практикою, реальною дійсністю. Саме це примушує людей постійно застосовувати цей метод, відшукуючи найбільш ефективні способи використання наявних продуктивних сил. Але слід пам'ятати, що соціально-економічні експерименти, що іноді ставляться над цілими країнами, можуть бути небезпечнішими для їх населення за експерименти по випробуванню зброї масового знищення. Про це яскраво свідчить досвід соціально-економічних експериментів Мао Цзе Дуна у Китаї, Пол Пота у Камбоджі та багато інших. Проте, ретельно продуманий та підготовлений експеримент часто залишається незамінним методом дослідження економічних явиш. На закінчення слід сказати про деякі логічні пастки, що підстерігають дослідників у галузі економічної теорії. Однією з таких пасток у економічних дослідженнях є припущення, згідно з яким «те, що вірно для окремої частини, обов'язково вірно і для цілого». Так, наприклад, отримавши позитивний результат вході економічного експерименту на окремо взятому підприємстві (в окремому ре-і іоні країни), економісти-дослідники можуть запропонувати розповсюдження певних нововведень на усіх підприємствах галузі (на всій території країни). Проте, зовсім не обов'язково, що ті заходи, що спрацювали на окремому підприємстві, дадуть позитивний результат, якщо їх розповсюдити на усі підприємства галузі (чи регіональний експеримент розповсюдити на усю економіку). Справа у тому, що поставлене в особливі умови, по відношенню до інших, підприємство. можливо саме через це покращило свої економічні показники, а при розповсюдженні його досвіду на усі підприємства галузі —жодне з них не отримає ніяких переваг над іншими і покрашення результатів в цілому не відбудеться.
Ще одна логічна помилка в економічних дослідженнях полягає у припущенні, що коли одна подія передує іншій, то перша обов'язково є причиною другої. Ця помилка трапляється при відшукуванні певних економічних закономірностей, виявленні причинно-наслідкових зв'язків між ними. Проте, не завжди дві, постійно слідуючі одна за іншою, події зв'язані між собою саме таким чином. Так, ранковий спів півня перед кожним сходом сонця не означає, що, якби він не заспівав — сонце б не зійшло.
Аналізуючи взаємозв'язані групи емпіричних даних особливо важливо не плутати причинність із кореляцією. Кореляція означає, що співвідношення двох (або більше) груп даних мас системний і взаємозалежний характер, але не означає, що зміни у одній групі є причиною змін у іншій групі (інших групах) даних. Прикладом до сказаного може бути позитивна кореляція між освітою та доходами. Звичайно люди з більш високою освітою отримують і більш високі доходи, але це ще не означає, що перше є причиною другого. Цілком можлива й зворотня залежність — більш високі доходи допомагають отримати кращу освіту. Можлива тут і дія неврахованого третього чинника — особистих здібностей людини. Більш здібні люди можуть і краще навчатись, і отримувати більш високооплачувану роботу.
Усе сказане дозволяє зробити висновок про те, що навіть оволодіння усім арсеналом методів економічних досліджень не гарантує вчених-економістів від прикрих помилок та непорозумінь, через надзвичайну складність об'єкта дослідження економічної теорії.
Що таке економічний інтерес. Нарощуючи виробничі можливості інтенсивним шляхом, людство відсуває межу, встановлювану рідкісністю ресурсів. Це спроба вирішити відоме протиріччя між обмеженістю ресурсів і потребами. Для практичної діяльності дуже важливо зрозуміти механізм розв'язання аналізованого протиріччя. Вихідним пунктом у цьому механізмі виступає потреба як внутрішній спонукальний мотив людської діяльності. Усвідомлення потреби породжує інтерес. Це суб'єктивне відображення об'єктивної потреби.
Однак лише усвідомлення економічного інтересу не спонукає суб'єкта господарювання до якихось дій. Для цього необхідна поява стимулу як усвідомлення шляхів реалізації економічного інтересу, задоволення відповідної потреби. Таким чином, механізм вирішення і відродження протиріччя між виробництвом і споживанням можна уявити у вигляді замкнутого ланцюга (рис. 2.2).
Іншим протиріччям, що обумовлює економічний прогрес, є протиріччя між факторами виробництва. За умови стимулювання праці, робітники насамперед реалізують свої потенційні можливості збільшення обсягів виробництва. Однак при незмінній технічній озброєності ці можливості дуже обмежені рівнем фізичних сил, швидкістю управлінської реакції, непристосованістю працювати в екстремальних ситуаціях (висока чи низька температура, високий тиск, шкідливе середовище і т.п.). Тоді виникає потреба змінити посередника між працівником і предметом праці або сам предмет праці, щоб отримати більш вагомі результати. Це призводить до створення нових засобів виробництва.
інтерес
потреба стимул
діяльність
Механізм відродження протиріч між виробництвом і споживання.
Назвіть загальну форму руху капіталу Термін "капітал" (сарitаlе, від лат. саріt — голова) уперше з'явився в XII—ХНІ ст. і означав "засоби, склади товарів, сума грошей, гроші, позичені під процент". У своїй проповіді св. Бернандіно із Сієн (1386— 1444) говорив, що існує "породжуюча причина багатства, яку ми всі звемо капітал".
У XVII ст. термін став загальноприйнятим у значенні: "грошове багатство виробника або купця". В цей же час з'являється й Іменник "капіталіст", який позначає власників капіталу. Отже термін "капітал" первісно пов'язаний з грішми і специфічним способом організації виробництва.
Ще в середньовічній Західній Європі гроші виступали не тільки як загальний еквівалент, а і як найбільш абстрактна форма суспільного багатства та абсолютний ліквідний засіб. Саме ці характеристики сприяли перетворенню грошей у капітал. Гроші стають капіталом лише тоді, коли їх пускають в обіг для наживи, тобто для одержання грошової суми більшої, ніж первісно вкладена..
Якщо продаж одного товару здійснюється задля купівлі іншого, то форма товарного обігу має такий вигляд: Т—Г—Т. Тут гроші обслуговують обмін товарів у функції засобу обігу. Безумовно, що і за такої форми товарного обігу в руках окремих осіб можуть сконцентруватися значні суми грошей. Виникне майнове розшарування, але воно не розкриває сутності категорії "капітал".
Загальна формула руху капіталу така:
Г—Т— Г,
де Г = Г + ДГ, а ДГ — це приріст грошей над первісною сумою.
Таким чином, первісне авансована вартість Г не тільки зберігається в обігу, але й змінює свою величину, долучає до себе додаткову суму грошової вартості ДГ, тобто зростає. І саме цей рух перетворює гроші в капітал.