Ответы - Відповіді на білети з економічної теорії (укр.) - файл n1.doc

Ответы - Відповіді на білети з економічної теорії (укр.)
Скачать все файлы (1012 kb.)

Доступные файлы (1):
n1.doc1012kb.03.02.2014 19:06скачать

n1.doc

  1   2   3   4   5   6   7

Білет 1


1. Національна економіка – це економіка, за якою держава здійснює хоча б мінімальний контроль, хоча б (і в першу чергу) статистичний. Феномен національної економіки з’явився саме тоді, коли загальний нагляд за економікою став прямим завданням держави. Історично: початок XX століття (перехід капіталізму в стадію імперіалізму передбачав зв’язок економіки з державою; пізніше, внаслідок депресії 1929 – 1933, з’явилася необхідність державними важелями регулювати окремі сторони економічного життя). Однією з причин світової кризи 1929 – 1933 вважають відсутність контролю за динамікою змін основних макроекономічних показників, тобто державна статистика економічної діяльності не велася.

Отже:

  1. Національна економіка з’явилася тоді, коли держава почала вести статистику економічного життя (підрахування і порівняння з попередніми роками ВВП).

  2. Держава веде нагляд за національною економікою на основі системи національних рахунків (основним показником є ВВП).


Історичний розвиток національної економіки:

  1. Економіка існує “неконтрольовано” (не обчислюється статистично) – до кінця 19 століття.

  2. Економіка зливається з державою шляхом появи олігархії при владі, хоча й існує за класичними законами саморегульованості – кінець 19 століття (імперіалізм).

  3. “Неконтрольована” економіка терпить крах (1929 – 19330, доводячи хибність неконтрольованості. Наслідок: початок активного втручання держави в економічне життя + поява системи національних рахунків (баланс народного господарства – в країнах соціалізму) = оформлення поняття національної економіки.


Можливі проблеми національної економіки:

  1. Втрата суверенітету (як українська національна економіка в часи СРСР входила до складу “єдиного народно-господарського комплексу” СРСР).

  2. Тінізація економіки. Наслідок: неможливість об’єктивного обчислення і контролю.

  3. Структурна невідповідність економіки національним інтересам (як Україна в часи СРСР).

2. Загальнодержавні податки у податковій системі


Переважну частину доходів державного бюджету ста­новлять податки, які являють собою обов'язкові платежі юридичних і фізичних осіб. За економічним змістом подат­ки виражають фінансові відносини між державою й плат­никами з метою створення централізованого фонду грошо­вих коштів, необхідних для виконання державою своїх функцій. Податки означають відрахування частини вало­вого національного продукту (ВНП) на загальнодержавні потреби, без задоволення яких сучасне суспільство існува­ти не може.

Кожна система оподаткування призначена вирішувати певні взаємозв'язані завдання. Тому розмір податків має бути достатнім, по-перше, для успішного виконання покла­дених на державу функцій, по-друге, для сприяння роз­витку, розширенню й структурній перебудові виробництва; по-третє, для задоволення відповідних соціально-економіч­них інтересів виробників та населення. У податковій системі визначені конкретні елементи по­датків. До них належать:

суб'єкт податку — особа, на яку законом покладено обо­в'язок сплачувати податок;

об'єкт податку — доход або майно, з якого нарахову­ється податок: прибуток, заробітна плата, цінні папери, нерухоме майно тощо;

джерело податку — доход, за рахунок якого сплачу­ється податок;

ставка податку — розмір податкових нарахувань на одиницю оподаткування: грошова одиниця доходів, одини­ця земельної площі, одиниця виміру товару та ін. Практика оподаткування громадян і юридичних осіб виробила різні форми й методи оподаткування. Кожному виду податків властиві свої специфічні риси та функціо­нальне призначення. Тому роль того чи іншого податку ха­рактеризується його належністю до певної групи відповід­но до існуючої класифікації податків, яка здійснюється за такими ознаками: за формою оподаткування, економічним змістом об'єкта оподаткування, залежно від рівня держав­них структур, що їх установлюють, та способом стягнення.

За формою оподаткування всі податки поділяються на прямі й непрямі. Прямі податки сплачуються суб'єктами податку безпо­середньо (прибутковий податок з юридичних і фізичних осіб, податок на нерухоме майно, податок на операції з цін­ними паперами тощо) й прямо пропорційно платоспро­можності. Непрямі податки — це податки на певні товари й послуги, що стягуються через надбавку до ціни (наприк­лад, акцизи). У процесі історичного розвитку системи оподаткування відбулося поступове розмивання відмінностей між прями­ми й непрямими податками.

За економічним змістом об'єкта оподаткування податки поділяються на три групи:

податки на доходи — стягуються із доходів фізичних та юридичних осіб (об'єктами оподаткування є заробітна пла­та та інші доходи громадян);

податки на споживання — сплачуються не при отриман­ні доходів, а при їх використанні (вони стягуються у формі непрямих податків);

податки на майно — встановлюються щодо рухомого й нерухомого майна.

Залежно від рівня державних структур, які встановлю­ють податки, вони поділяються на загальнодержавні та місцеві. Місцеві податки встановлюються місцевими органами влади та управління.

Загальнодержавні податки встановлюють вищі органи влади (іноді вищі органи управління), їх стягнення є обо­в'язковим на всій території країни, незалежно від того, до якого бюджету (державного чи місцевого) вони зарахову­ються. Місцевим органам влади не дозволяється, якщо це не передбачено відповідними законодавчими актами, ска­совувати ці податки або змінювати їхні ставки.

В Україні після проголошення незалежності почався процес закладання підвалин власної податкової системи. За останні роки здійснено перехід до системи формування доходів бюджету на податковій основі, істотних змін за­знала й сама податкова система відповідно до потреб рин­кової економіки. Прийнято ряд законодавчих актів та уря­дових постанов, зокрема, закони України «Про оподатку­вання доходів підприємств і організацій», «Про податок на добавлену вартість», «Про акцизний збір», «Про охоро­ну навколишнього середовища», Декрет Кабінету Мініст­рів України «Про прибутковий податок з громадян» та ін. Однак зроблені тільки перші кроки, сьогоденна податкова система ще зберігає ознаки старої адміністративної систе­ми, заснованої на надмірній централізації, в тому числі й бюджетній. Головне в перебудові податкової системи полягає у наповненні нових форм оподаткування ринковим змістом.

Практика оподаткування в більшості країн з розвину­тою ринковою економікою показує, що існують такі основ­ні податки: прибутковий, податок на добавлену вартість (ПДВ) та внески на соціальне страхування. Перехід України до ринкової економіки гостро поста­вив вимогу перебудови системи оподаткування, з тим щоб податкові надходження могли забезпечити бездифіцитність державного бюджету, стабільність фінансово-кредитної й грошової системи, соціальний захист населення, виконання програм розвитку народного господарства, його структур­ної перебудови.

Білет 2

1. Головна особливість розвитку національної економіки України на сучасному етапі – перехідність. До 1991 року українська національна економіка була частиною так званого “єдиного народно-господарського комплексу” СРСР, тобто власне УКРАЇНСЬКА національна економіка не існувала. Тому зараз:

  1. Відбувається реструктуризація колишнього народно-господарського комплексу СРСР.

  2. Відбувається закладення основ української національної економіки.


В той же час задоволення національних інтересів потребує нормально функціонуючої ринкової економіки. Неможливість одномоментного вирішення цієї проблеми призвела до сучасного кризового стану економіки.
Інші особливості розвитку національної економіки України:

  1. Нестабільність і слабкість (інфляція, безробіття, зниження загального рівня ділової активності, падіння курсу національної валюти, погіршення життєвого рівня населення).

  2. Одночасне існування елементів кількох економічних систем (регулювання в різних сферах здійснюється як командно-адміністративними методами, так і ринковими, - причому невдало поєднуючись).

  3. Тінізація економіки (уся економіка є сумішшю офіційної і тіньової; в “тіні”, за різними даними, перебуває від 25% до 80% економічного життя), що перешкоджає об’єктивному веденню національних рахунків як одієї з детермінант національної економіки.

2. Місцеві податки у податковій системі

Переважну частину доходів державного бюджету ста­новлять податки, які являють собою обов'язкові платежі юридичних і фізичних осіб. За економічним змістом подат­ки виражають фінансові відносини між державою й плат­никами з метою створення централізованого фонду грошо­вих коштів, необхідних для виконання державою своїх функцій. Податки означають відрахування частини вало­вого національного продукту (ВНП) на загальнодержавні потреби, без задоволення яких сучасне суспільство існува­ти не може.

Кожна система оподаткування призначена вирішувати певні взаємозв'язані завдання. Тому розмір податків має бути достатнім, по-перше, для успішного виконання покла­дених на державу функцій, по-друге, для сприяння роз­витку, розширенню й структурній перебудові виробництва; по-третє, для задоволення відповідних соціально-економіч­них інтересів виробників та населення. У податковій системі визначені конкретні елементи по­датків. До них належать:

суб'єкт податку — особа, на яку законом покладено обо­в'язок сплачувати податок;

об'єкт податку — доход або майно, з якого нарахову­ється податок: прибуток, заробітна плата, цінні папери, нерухоме майно тощо;

джерело податку — доход, за рахунок якого сплачу­ється податок;

ставка податку — розмір податкових нарахувань на одиницю оподаткування: грошова одиниця доходів, одини­ця земельної площі, одиниця виміру товару та ін. Практика оподаткування громадян і юридичних осіб виробила різні форми й методи оподаткування. Кожному виду податків властиві свої специфічні риси та функціо­нальне призначення. Тому роль того чи іншого податку ха­рактеризується його належністю до певної групи відповід­но до існуючої класифікації податків, яка здійснюється за такими ознаками: за формою оподаткування, економічним змістом об'єкта оподаткування, залежно від рівня держав­них структур, що їх установлюють, та способом стягнення.

За формою оподаткування всі податки поділяються на прямі й непрямі. Прямі податки сплачуються суб'єктами податку безпо­середньо (прибутковий податок з юридичних і фізичних осіб, податок на нерухоме майно, податок на операції з цін­ними паперами тощо) й прямо пропорційно платоспро­можності. Непрямі податки — це податки на певні товари й послуги, що стягуються через надбавку до ціни (наприк­лад, акцизи). У процесі історичного розвитку системи оподаткування відбулося поступове розмивання відмінностей між прями­ми й непрямими податками.

За економічним змістом об'єкта оподаткування податки поділяються на три групи:

податки на доходи — стягуються із доходів фізичних та юридичних осіб (об'єктами оподаткування є заробітна пла­та та інші доходи громадян);

податки на споживання — сплачуються не при отриман­ні доходів, а при їх використанні (вони стягуються у формі непрямих податків);

податки на майно — встановлюються щодо рухомого й нерухомого майна.

Залежно від рівня державних структур, які встановлю­ють податки, вони поділяються на загальнодержавні та місцеві.

Загальнодержавні податки встановлюють вищі органи влади (іноді вищі органи управління), їх стягнення є обо­в'язковим на всій території країни, незалежно від того, до якого бюджету (державного чи місцевого) вони зарахову­ються. Місцевим органам влади не дозволяється, якщо це не передбачено відповідними законодавчими актами, ска­совувати ці податки або змінювати їхні ставки.

Місцеві податки встановлюються місцевими органами влади та управління. Можливі різні їх варіанти:

перший — у вигляді надбавок до загальнодержавних податків (рівень надбавки визначають місцеві органи від­повідно до встановлених обмежень);

другий — введення місцевих податків за переліком, що встановлюються вищими органами влади (вибір податків здійснюється місцевими органами);

третій — можливе введення місцевих податків на розсуд місцевих органів без будь-яких обмежень вищими органа­ми влади.

В Україні після проголошення незалежності почався процес закладання підвалин власної податкової системи. За останні роки здійснено перехід до системи формування доходів бюджету на податковій основі, істотних змін за­знала й сама податкова система відповідно до потреб рин­кової економіки. Прийнято ряд законодавчих актів та уря­дових постанов, зокрема, закони України «Про оподатку­вання доходів підприємств і організацій», «Про податок на добавлену вартість», «Про акцизний збір», «Про охоро­ну навколишнього середовища», Декрет Кабінету Мініст­рів України «Про прибутковий податок з громадян» та ін. Однак зроблені тільки перші кроки, сьогоденна податкова система ще зберігає ознаки старої адміністративної систе­ми, заснованої на надмірній централізації, в тому числі й бюджетній. Головне в перебудові податкової системи полягає у наповненні нових форм оподаткування ринковим змістом.

Практика оподаткування в більшості країн з розвину­тою ринковою економікою показує, що існують такі основ­ні податки: прибутковий, податок на добавлену вартість (ПДВ) та внески на соціальне страхування. Перехід України до ринкової економіки гостро поста­вив вимогу перебудови системи оподаткування, з тим щоб податкові надходження могли забезпечити бездифіцитність державного бюджету, стабільність фінансово-кредитної й грошової системи, соціальний захист населення, виконання програм розвитку народного господарства, його структур­ної перебудови.

Білет 3.2

2) Основні напрямки реформування податкової системи в Україні

Податкова політика як засіб макроекономічного регулювання, властивий економіці ринкового типу, в Україні лише починає формуватися. Цей процес ускладнюється насамперед відсутністю вива­женої, реалістичної концепції виходу України з економічної кризи, розробленої на основі певної економічної теорії. Справа в тому, що якщо основним шляхом виходу економіки з кризового стану вва­жати стимулювання пропозиції, слід застосовувати одну податкову політику, якщо ж орієнтуватись на досягнення фінансової стабілі­зації, передусім підтримку низького рівня дефіциту державного бюджету, — іншу.

Невирішеність проблеми на концептуальному рівні, по-перше, призводить до нестабільності податкової політики, що дестабілізує економіку, по-друге, зумовлює використання податків не як засобу регулювання економічних процесів, а як засобу мобілізації доходів до державного бюджету, тобто у їх фіскальній функції. Саме збереження попереднього обсягу доходів бюджету або зростання їх було досі головним критерієм при визначенні ставок оподаткування. Наприклад, в Україні в 1991 р. справлявся податок з прибутку, в 1992 р. — з валового доходу, в 1993 р. — спочатку з прибутку, а потім (з II кварталу) знову з доходу. В 1994 р. об'єктом оподатку­вання залишився доход, а в 1995 р. знову було здійснено перехід до оподаткування прибутку. Коли в 1993 р. перейшли до оподаткуван­ня прибутку, ставку було встановлено в розмірі ЗО відсотків. Проте оподаткування за цією ставкою зменшило надходження до бюдже­ту. В результаті знову було здійснено перехід до оподаткування валового доходу за ставкою 18 відсотків. Однак і ця ставка не забез­печила надходження до бюджету на необхідному рівні, і в 1994 р. її було збільшено до 22 відсотків.

Не набуло суттєвого значення і використання такого регулюю­чого засобу, як податкові пільги. Згідно з чинним законодавством про оподаткування прибутку підприємств можуть застосовуватися мінімальні податкові пільги. Вони передбачають зменшення суми податку на прибуток:

до 20 відсотків — на відшкодування витрат підприємств на ре­конструкцію і модернізацію активної частини основних фондів;

до 50 відсотків — на відшкодування витрат підприємства на за­купівлю спеціального обладнання для забезпечення роботи інвалі­дів І та II груп;

до 100 відсотків — на відшкодування витрат підприємств громад­ських організацій інвалідів, де інваліди становлять більш як 50 від­сотків загальної чисельності працюючих.

Отже, розробка і використання в Україні податкової політики як засобу макроекономічного регулювання є одним з найактуаль­ніших сучасних завдань. Вирішення його потребує вивчення світо­вого досвіду впливу різних засобів податкової політики на еконо­мічні процеси. Однак слід ураховувати, що в специфічних еконо­мічних умовах України ці засоби можуть дати зовсім інші наслідки, ніж в країнах з розвиненою ринковою економікою, і ніж ті, на які розраховували, впроваджуючи їх.

Наприклад, кейнсіанська податкова політика спрямована на сти­мулювання ефективного сукупного попиту, який, в свою чергу, впли­ває на виробництво. Проте в Україні в умовах значного рівня моно­полізації, економічної та політичної нестабільності на зростання су­купного попиту під впливом стимулюючої податкової політики вироб­ники інвестиційних і споживчих товарів можуть відреагувати не збіль­шенням обсягів виробництва, а скороченням їх і підвищенням цін.

Для того щоб стимулююча податкова політика сприяла суттєво­му зростанню попиту підприємств на інвестиційні товари і на цій основі — розширенню їх виробництва, вона має поєднуватися з такими заходами:

комплексом заходів, в тому числі податкових, які забезпечили б активізацію інвестиційної діяльності комерційних банків, через те що власних коштів підприємств недостатньо для проведення серйоз­ної інвестиційної політики в умовах спрацьованості більшості ос­новних фондів підприємств;

активізацією приватизаційних процесів, а також чітким визна­ченням і гарантуванням прав власності, що дасть можливість влас­никам і менеджерам отримувати прибутки від виробництва та інвес­тування і зацікавить їх в інвестуванні коштів;

демонополізацією економіки, яка змусить підприємства реагу­вати на зростання сукупного попиту не підвищенням цін, а розши­ренням виробництва;

стабілізацією інфляційних процесів, що посилить привабливість інвестицій;

політичною і правовою стабілізацією, які сприятимуть зростан­ню впевненості підприємців в майбутньому і стимулюватимуть їх до інвестування в економіку.

Щодо зростання попиту на споживчі товари, а отже, створення умов для розширення їхнього виробництва, то сприятлива податкова політика у сфері особистого прибуткового оподаткування має поєд­нуватися з суттєвим зростанням особистих доходів на базі глибокого реформування системи оплати праці на державних підприємствах і в бюджетній сфері. Це, в свою чергу, змінить співвідношення між скла­довими частинами валового доходу країни на користь заробітної пла­ти, дасть можливість реформувати податкову систему в напрямі під­вищення в ній ролі особистого прибуткового податку і зменшення ролі податку на прибуток підприємств. Зменшення частки податку на прибуток у податкових надходженнях до державного бюджету розширить можливості використання цього податку з метою регулю­вання економічних процесів.

Невипадково податкова система України знаходиться в центрі уваги вищих державних органів країни. Наробляється система за­конодавчо-нормативних актів з цього питання.

Основне в податковій політиці на сучасному етапі в Україні є реформування податкової системи в напрямах:

зниження загального рівня податкового тягаря;

забезпечення інвестиційної спрямованості податкової системи шляхом запровадження інвестиційних податкових пільг;

реалізації соціальної спрямованості податкової системи;

удосконалення механізмів обчислення і стягнення податків;

удосконалення для виконання вищезазначеного правової бази оподаткування, закріплення податкової системи України в Подат­ковому кодексі.

Білет 17

1. Циклічний характер розвитку економіки. Теорії промислових циклів

Всяке суспільство прагне забезпечити швидке економічне зростання, повну зайнятість та стабільний рівень цін. Але досвід показує, що це все не досягається автома­тично. Загальна тенденція до економічного зростання пере­ривається й ускладнюється періодами економічної неста­більності, надвиробництва, еподами, депресією, безробіт­тям, інфляцією.

За своїм змістом поняття "економічна рівновага" досить просте. Під ним розуміють такий стан економіки, при якому досягається стале урівноваження та взаємне збалансування структур, що про­тистоять одна одній (виробництво і споживання, попит і пропози­ція тощо). В ринкових системах урівноваження досягається завдяки ринковому механізму через встановлення відповідних пропор­цій. Рівновага відбиває внутрішній стан ринкової системи, яка самоупорядковується.

Стан економічної рівноваги не статичний. Структурні зв'язки динамічні, завдяки чому здійснюється вдосконалення їх. За своїм характером ринкова рівновага завжди відносна. Тому економічний розвиток може бути зображений як циклічний рух від рівноваги, яка склалася, до порушення її і далі до формування на більш висо­кому рівні нової рівноваги більш складного порядку. Коливання економічної активності, рух виробництв від початку попереднього до початку чергового кризового спаду характеризують в цілому економічний або промисловий цикл. Окремі цикли суттєво відрізняються один від одного за тривалістю та інтенсивністю. Але у них є певні спільні риси передусім, досить послідовна зміна фаз циклу: кризи, депресії, пожвавлення й піднесення.

Циклічність як об'єктивна закономірність економічного розвит­ку за своїм змістом багатоструктурна. Якщо в основу критерію класифікації покласти довготривалість, то вона буде мати: малі цикли (короткострокові коливання ділової активності, які продовжуються .3—4 роки); середні цикли (строком 7—11 років); великі цикли (пе­ріодичність яких становить 40—60 років); вікові циклічні коливан­ня, наприклад вікові цикли лідерства. Проте критерій довготривалості лише один з можливих. Типи циклів розрізняються неоднозначністю матеріальної основи розвит­ку, характером впливу на економічні процеси. Здавалося, що в ос­нову класифікації циклів можна покласти саме їх, та ця специфіка підносна: причинно-наслідкові зв'язки, що викликають до життя ті, чи інші цикли, функції, які вони виконують, багато в чому переплітаються. Крім того, різні цикли накладаються один на одний, що ускладнює їхню диференціацію. Отже, і в цьому випадку штучна уніфікація їх неприпустима.

Щодо України, то тут глибока економічна криза не є ні циклічною, ні довгохвильовою. Вона є частиною всеохоплюючої кризи, яка витікає з: по-перше, структурної трансформації народногоспо­дарських пропорцій у зв'язку з розпадом колишнього єдиного вироб­ничого простору в рамках СРСР і порушенням колишніх виробни­чих зв'язків та нестворенням відповідних економічних; по-друге, трансформації економічної системи в цілому та, по-третє, з прак­тичної некерованості цими трансформаційними процесами на макрорівні в умовах, коли національна держава тільки формується.

2. Роль фіскальної політики в державному регулюванні.

Державне регулювання, що являє собою комплекс основних форм і методів цілеспрямованого впливу державних установ і організацій на розвиток суспільного способу виробництва (в тому числі продуктивних сил, техніко-економічних, організаційно-економічних та соціально-економічних відносин) для його стабілізації та пристосування до умов, що змінюються. Таке регулювання найповніше здійснюється через державні замовлення, закупівлю значної частини продукції, що означає гарантований попит на неї. Державне регулювання також здійснюється через проведення антициклічної, регіональної, інвестиційної, амортизаційної, структурної, грошово-кредитної, фінансово-бюджетної, антиінфляційної, валютної, митної, цінової, соціальної, екологічної та інших форм політики. Найважливіші напрями державного економічного регулювання народного господарства, а отже й встановлення рівноваги національного ринку, такі: 1) регулювання системи продуктивних сил загалом, у тому числі кожного з її елементів (засобів праці, науки та ін.); 2) регулювання відносин економічної власності, її тому числі окремих форм акціонерної, державної та ін.; 3) регулювання техніко-економічних відносин, у тому числі процесу концентрації виробництва, його спеціалізації тощо; 4) регулювання організаційно-економічних відносин і передусім маркетингу. Основними формами державного регулювання є планування (довготермінове, середньотермінове і короткотермінове), програмування (насамперед за допомогою складання цільових комплексних програм) та прогнозування на національному і наднаціональному рівнях. Таким чином, державне регулювання економіки — комплекс форм та засобів централізованого впливу на розвиток економічних об'єктів і процесів для стабілізації економічної системи та її пристосування до умов, що змінюються, передусім до потреб та інтересів розвитку головної продуктивної сили — людини.

Як засвідчує аналіз фінансової системи, фі­нансова політика держави може базуватись на двох взаємопов'яза­них напрямках діяльності держави: а) у сфері оподаткуван­ня та регулювання структури державних витрат з метою впливу на економіку — фіскальна (податкова) політика; б) у сфері регулювання бюджету — бюджетна політика.

Фіскальна політика передба­чає використання можливостей уряду стягувати податки та витрачати кошти державного бю­джету для регулювання рівня ділової активності й розв'я­зання різних соціальних завдань. Основним змістом фіс­кальної політики держави є зміна податкових ставок та витрат бюджетних коштів у відповідності з цілями уряду.

В багатьох країнах світу добре відомі так звані кейнсіанські та неокласичні способи стимулювання економічного розвитку за допомогою податків і державних витрат. Кейнсіанці орієнтуються на попит, вважаючи, що саме він створює свою власну пропозицію. Тому вони традиційно переконані, що скорочення податків приведе до зростання сукупного попиту, одночасно з яким зростатиме реальний обсяг ВНП і рівень цін, що в певній мірі буде заохочувати підприємців до розширення виробництва. Неокласики орієнтуються на сукупну пропозицію, вважаючи, що пропозиція створює спій власний попит. Вони пере­конані, що скорочення податків викличе у перспективі при­ріст національного виробництва й доходу, що, в свою чергу не тільки не зменшить надходження у бюджет, а й забезпе­чить (при більш низьких ставках податку) приріст податкових надходжень у бюджет завдяки розширенню податкової бази.

У практиці розвитку економічного регулювання більш широко використовується саме традиційний, кейнсіанський підхід. Але й він поділяється на так звану дискреційну й автоматичну фіскальну політику.

Під дискреційною фіскальною політикою розумієть­ся свідоме регулювання державою оподаткування та держав­них витрат з метою впливу на реальний обсяг національного виробництва, зайнятість, інфляцію та економічне зростання.

Під автоматичним, або вбудованим стабілізато­ром розуміється економічний механізм, який автоматично реагує на зміну економічної ситуації без необхідності здій­снення тих чи інших кроків з боку уряду. До основних вбудованих стабілізаторів відноситься, по-перше, зміна податкових надходжень. Сума податків зале­жить від величини доходів. Тому в період активного зрос­тання ВНП (в період процвітання) податкові надходження автоматично зростають (при прогресивній системі оподатку­вання). Це забезпечує зниження купівельної спроможності та стримує економічне зростання. І навпаки, в період еко­номічного спаду податкові надходження (при прогресивно­му оподаткуванні) автоматично скорочуються. Сума вилуче­них доходів зменшується, тобто відбувається відносне збільшення купівельної спроможності в економіці, що стри­мує економічний спад. До вбудованих стабілізаторів також відносяться система допомоги по безробіттю, різні соціальні виплати, програ­ми з підтримки бідних верств населення тощо, які запобіга­ють різкому скороченню сукупного попиту навіть у період економічного спаду.

Отже, фіскальна політика, яка оперує податками і держав­ними затратами, у поєднанні зі стабілізуючою грошовою політикою має на меті створити економіку високої зайнятості, — але при цьому без інфляції цін. Влада, яка здійснює фіскальну політику, "протистоїть переважа­ючим економічним вітрам" і тим самим допомагає забезпечити сприятливу економічну ситуацію, при якій динамічні сили при­ватної ініціативи мають найширші можливості для своїх дій.

Білет 18
  1   2   3   4   5   6   7
Учебный текст
© perviydoc.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации