Склейка по вопросам к экзамену по литераторуведению в КНЛУ для магистров, 2011 г - файл n1.doc

Склейка по вопросам к экзамену по литераторуведению в КНЛУ для магистров, 2011 г
Скачать все файлы (1082.5 kb.)

Доступные файлы (1):
n1.doc1083kb.16.02.2014 05:14скачать

n1.doc

  1   2   3   4   5   6   7
1. Зародження літературознавства як поетики та риторики в античності.

Поетика - трактат Арістотеля, присвячений теорії драми. Відповідно до античних каталогів, складався з двох частин, з яких до нас дійшла лише перша. Друга частина ймовірно була присвячена розбору комедії.
У першій частині цього твору дається загальна характеристика терміна поетика і присвячена жанру трагедія.
У першій частині Арістотель стверджує, що будь-яке мистецтво, зокрема, музика (авлетіка і кіфаристики) і поетика грунтується на наслідування (Музика заснована на наслідуванні ритму життя. Точне визначення поезії не дається). Поезія, за його твердженням, існує з двох причин:
1. Людині з дитинства властиво наслідування.
2. Наслідування приносить людині задоволення.
Аристотель доводить це, стверджуючи, що будь-якій людині властиво цікавість. Зокрема, цікавість спостереження різного роду неприємних речей, наприклад, зображення вбитих тварин, і отримання від цього задоволення.
Потім, він дає чітке визначення комедії і трагедії. Комедія, за Арістотелем, - твір, де зображені людські вади. Але тут маються на увазі не пороки, а, як висловлюється сам філософ, «помилки і неподобство». Іншими словами-різного роду дурні й безглузді ситуації, в які потрапляє людина. Трагедія, за Арістотелем, - будь-яке певну дію, що завершилося на справжній момент. Причому, ця дія повинна бути «страшного чи серйозним». У трагедії всі діючі особи повинні володіти певною характеристикою та певними характерами. За Аристотелем, у характеру кожної дійової особи повинні бути чотири складові:
1. Благородство.
2. Характери повинні один одному підходити.
3. Правдоподібність.
4. Послідовність.
Риторика - спочатку наука про ораторське мистецтво, згодом іноді розумілася ширше, як теорія прози чи теорія аргументації.
Риторика Аристотеля
Аристотель у своїй «Риториці» значно розширив область риторики, порівняно з точкою зору, поширеної на неї в той час. Так як дар мови, на його думку, має характер загальності і знаходить застосування при найрізноманітніших випадках і так як дія при подачі ради, при всякого роду роз'яснень і переконаннях, що приводяться для однієї особи або для цілих зборів (з якими має справу оратор), по суті однаково, то риторика так само мало, як і діалектика, має справу з якою-небудь однієї певної областю: вона обіймає всі сфери людського життя. Риторикою, яка розуміється в такому сенсі, користуються все на кожному кроці: вона однаково необхідна як у справах, що стосуються життєвих потреб окремої людини, так і у справах державної важливості: раз людина починає схиляти до чого-небудь іншої людини або відмовляти його від чого-небудь , він необхідно вдається до допомоги риторики, свідомо чи несвідомо. Розуміючи риторику таким чином, Аристотель визначає її як здатність знаходити можливі способи переконання щодо кожного даного предмета [Джерело? 534 дні].
З визначення риторики стає зрозуміла мета, яку переслідував Арістотель у своєму трактаті: він хотів, на підставі спостереження, дати загальні форми ораторського мистецтва, вказати, чим повинен керуватися оратор або взагалі кожен, бажаючий переконати кого-небудь у чому-небудь. Погодившись з цим, він розділив свій трактат на три частини. Перша частина присвячена аналізу тих принципів, на підставі яких оратор (тобто кожен говорить про що-небудь) може спонукати до чого-небудь своїх слухачів або відхиляти їх від чого-небудь, може хвалити чи гудити що-небудь. Друга частина говорить про тих особистих властивостей та особливостей оратора, за допомогою яких він може вселити довіру своїм слухачам і таким чином вірніше досягти своєї мети, тобто вмовити або відмовити їх. Третя частина стосується спеціальної (технічної) сторони риторики: Аристотель говорить тут про ті способи вираження, якими має користуватися у мові (про стиль), і про побудову ораторської промови.
Багато тонких психологічних зауважень з питання про взаємодію оратора та аудиторії (наприклад, про значення гумору, пафосу, про вплив на молодих людей і на людей похилого віку) і аналіз сили використовуються у мові доказів надають роботі Аристотеля універсальне значення. Вона не тільки вплинула на весь наступний розвиток європейської риторики, але залишається корисною і в наш час: деякі з поставлених Аристотелем питань є предметом наукового дослідження і тепер. Прийнявши багато положень Арістотеля як догматичні істини, риторика в Древній Греції, і, пізніше, в Західній Європі, однак ухилилася від емпіричного методу дослідження, повернувшись на той шлях практичних настанов, по якому йшли софісти.
2. Основні ідеї «Поетики» Арістотеля.

«Поетика» Арістотеля є першим в історії твором, що узагальнив естетичні знання античного світу, обґрунтував цілий ряд теоретико-літературних категорій, звівши їх у певну завершену й цілісну систему. Він обґрунтував поділ поезії на три роди — епос, лірику і драму.

На самому початку «Поетики» Арістотель пише про те, що усі роди поезії є по суті ні чим іншим як наслідуванням (мімесис). Торкаючись питання про виникнення драми, Аристотель пише, що трагедія і комедія виникли з імпровізації. Безпосередньо трагедія розвинулася з фалічних пісень. Есхіл перший збільшив кількість акторів від одного до двох, зменшив хорові партії та на перший план вивів діалог. Софокл ввів трьох акторів та декорації. Пізніше за трагедіями закріпився усталений розмір, природний для усної мови — ямб.

Епічна поезія подібна до трагедії тим, що зображує серйозні характери, а відмінна — тривалістю дії. Епічна поезія не обмежена часовими рамками, а трагедія намагається триматися у рамках одного дня.

Арістотель дає трагедії наступне визначення: «Трагедія є відтворення дії серйозної і закінченої, що має певний об'єм, прикрашена мовою, різними її видами окремо в різних частинах, — відтворення дією, а не розповіддю, що здійснюється через співчуття і страх очищення подібних відчуттів».

«Прикрашеною» називається мова, що має ритм, гармонію і віршовий розмір, «різними її видами» — це виконання декількох частин трагедії тільки розмірами, чи розмірами і співом. Текст у драмі — це пояснення дії через слова. Оскільки дія виконується певними особами, то для оцінки якості виконання використовуються «думка» і «характер».

Відтворення дії — це фабула, тобто, послідовність подій. Характер — це те, на основі чого глядачі визначають якості діючих осіб. Думка — те, застосовуючи що актори доводять щось чи просто пояснюють про свої погляди.

Отже, кожна трагедія має складатися з шести частин, а саме: фабула, характер, думка, сценічна обстановка, текст та музична композиція. Ці частини характерні для кожної трагедії.

Найважливіша з цих частин — склад подій, оскільки трагедія є зображенням не людей, а дій і нещасливої долі. Щастя і нещастя виявляються у дії, і мета трагедії зобразити якусь дію, а не якість. Люди за своїм характером бувають різними, а якщо оцінювати їх за вчинками то, то вони бувають щасливими чи, навпаки, нещасливими. Зважаючи на це поети піклуються не про те, щоб зображувати характери, а про те, щоб зображувати дії. Таким чином, дія і фабула є метою трагедії, а мета важливіша понад усе.

Аналізуючи елементи, необхідні гарній фабулі, Аристотель називає три таких елементи — це перипетія, пізнавання та страждання. Під перипетією Аристотель розуміє неочікувану зміну у ході подій, коли хід подій стає протилежним. Пізнавання — це один з видів перипетій, коли в результаті різкої зміни ходу подій, герої дізнаються щось важливе про свою долю чи долю інших героїв. Аристотель наголошує на тому, що перипетії та пізнавання мають обов'язково бути присутніми в фабулі трагедії оскільки тільки вони можуть викликати у глядачів страх чи співчуття, зображення яких власне і займається трагедія.

Третя частина трагедії страждання — це частина дії, коли на сцені герой помирає, страждає від болю тощо.

Даючи рекомендації, Аристотель пише як правильно потрібно зображувати страждання і страх на сцені. Для зображення страждання потрібно уникати двох крайнощів. Не слід обирати негідників чи благородних людей. Потрібно обирати щось середнє, щоб герой, який страждає на сцені був подібний чимось до глядачів. А глядачів саме це і має лякати і викликати співчуття, глядачі повинні бачити у страждаючому герою самих себе. Страх і співчуття можуть бути викликані театральною обстановкою чи поєднанням подій. Останнє цінується набагато вище і досягається тільки кращими поетами.

Фабула повинна бути складена так, щоб глядач дивлячись на події на сцені страждав і відчував співчуття. Метою трагедії є викликати у глядачів специфічне задоволення (катарсис), яке виникає тоді, коли глядач споглядаючи дію трагедії переживає страх і співчуття. Саме тому дія трагедії має бути сповнена цих почуттів.

Видів трагедії чотири:

  1. трагедія заплутана, яка цілком складається з перипетії і пізнавання;

  2. трагедія патетична, наприклад, «Еанти» і «Іксиони»;

  3. трагедія характерів, наприклад, «Фтіотіди» і «Пелей»;

  4. трагедія фантастична, наприклад, «Форкиди», «Прометей» і всі ті, де дія відбувається у пеклі.

Аристотель радить поетам наскільки дозволяє фабула суміщати усі ці чотири види у кожній трагедії.

В кінці свого трактату Аристотель порівнює трагедію і епос. Аристотель стверджує, що трагедія стоїть вище за епос. Головні його аргументи полягають у тому, що трагедія має усі ті засоби виразності, що й епопея, наприклад поетичний розмір. Крім того, в трагедії можна користуватися музикою, сценічною обстановкою, завдяки якій приємні враження стають особливо живими. Далі, трагедія має наочність, яка властива тільки дії. Трагедія менша за протяжністю в часі, що полегшує її сприйняття. Але найголовніша перевага трагедії це те, що вона викликає особливий конкретний вид задоволення, коли глядач боїться і співчуває.

Отже, Аристотель у своєму трактаті «Поетика» приділив значну увагу розробці теорії трагедії. Він назвав визначив формальні ознаки трагедії, виділивши шість головних частин: фабула, характер, думки, сценічна обстановка, текст та музична композиція. Він також класифікував трагедії за змістом: заплутана, фантастична, патетична, трагедія характерів; виділив головні елементи кульмінації: перипетія, пізнавання, страждання. Крім того, Аристотель визначив головну мету трагедії. Мета трагедії полягає у створенні у глядачів особливого виду задоволення, яке виникає, коли глядачі відчувають страх чи співчуття, а також пояснив, що необхідно для того, щоб викликати у глядачів ці відчуття.

«Поетика» Аристотеля протягом тривалого часу була взірцем для наукових праць з теорії літератури.

3. Унормованість поетичної творчості Горацієм у «Посланні до Пісонів».

Окреме місце займає знамените «Послання до Пісонів» («Epistola ad Pisones»), назване пізніше «Ars poлtica». Послання відноситься до типу «нормативних» поетик, які містять «догматичні приписи» з позицій певного літературного напряму.

"Останні роки життя і творчості Горація зв'язані з його посланням до Пісонів, відомим під назвою «Поетичне мистецтво», де викладено спостереження й настанови, що їх передає автор молодому поколінню шанувальників поезії.

В центрі уваги поета - слово. Треба добре подумати, перш ніж послати його в світ, бо воно, як і пущена тятивою стріла, назад не вертається. «Тільки відчиниш уста - й не повернеш летючого слова»,- застерігає Горацій ще в першій книзі послань, перебуваючи під впливом гомерівського образу «крилатого» слова. Та якщо Гомер наче справді окрилює слово, надає йому епічного розмаху, то Горацій вперше відкриває його глибинні виміри. Палкий прихильник «малих форм», він домагається смислової та емоційної насиченості твору не за рахунок розширення його рамок, а шляхом розкриття внутрішніх можливостей слова. А вони розкриваються, як це помітив поет, лише тоді, коли слово майстерно вписується в контекст. Неповторність поетичного почерку Горація - саме в цьому справді блискучому поєднанні слів. Лише тоді, коли «саме тут буде сказано те, що саме тут мусить бути сказано», художній твір, за словами автора «Поетичного мистецтва», зблисне своїм «світлим порядком»/

Горацій любить слово - джерело свого безсмертя, тому й мова для нього - не просто матеріал, з якого він ліпить свої твори, мова - це розлоге, шумливе дерево, яке час від часу оновлює своє листя. На одній із гілок того дерева «прищеплює» і він, Горацій, своє слово, радіючи його свіжій, лискучій красі.

Є в «Поетичному мистецтві» думка, на якій поет особливо наполягає:

Тільки в знанні - джерело й запорука справжнього вірша.
4. Н. Буало як теоретик класицизму.
Своєрідним маніфестом французького класицизму стає дидактична поема Н. Буало "Поетичне мистецтво". Застосувавши філософський метод Декарта до літератури, який полягав в узагальненні досвіду класицистів, Н.Буало встановив суворі рамки для кожного жанру, узаконив жанрову специфіку. Для класицизму був характерний раціоналізм, представники якого вважали, що краса та істина досягаються через розум, шляхом природи, яка мислилася як відкрита розумом сутність речей. З раціоналізмом пов'язана нормативність класицизму, яка регламентувала мистецтво та літературу, встановлювала вічні та непорушні правила й закони. Для драматургії — це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця).

У галузі мови класицизм становив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів. Для класицизму характерний аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої суспільної верстви. Героями класицистичних творів були переважно люди аристократичного походження. Важливим складником теорії та практики класицизму була встановлена ієрархія жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні: епопея, трагедія, дидактична поема, ода, байка, сатира.

Практиками класицизму були насамперед французькі письменники: поет Ф.де Малерб, драматурги П'єр Корнель, Жан Расін, Жан-Батист Мольєр, романістка М. де Лафайєт, письменники-афористи Ф. де Ларошфуко, Ж. де Лабрюйєр, байкар Ж. Де Лафонтен, пізніше — просвітителі Вольтер, Ж.-Ж. Руссо та інші.

5. Розвиток нормативної поетики в Європі та Україні.

Розвиток нормативної поетики в Західній Європі продовжувався до кінця 17ст., а в Східній – до початку 19.

Спочатку поетика писалася латиною у віршованій формі, потім народною мовою.

Нормативна поетика та її основні завдання: встановлення правил побудови зразкових творів. Її основні риси: універсально-рецептурний характер, орієнтація на канон, аісторізм. Історико-хронологічні межі побутування і панування нормативної поетики: період "рефлективного традиціоналізму" (класична античність - кінець XVIII ст).
Найвідоміша поетика – Ніколя Буало.
Найвідоміший твір Буало - поема-трактат в чотирьох піснях «Поетичне мистецтво» («L'art poйtique») - являє собою підведення підсумків естетики класицизму. Буало виходить з переконання, що в поезії, як і в інших сферах життя, вище за все повинен бути поставлений bon sens, розум, якому повинні підкоритися фантазія і почуття. Як за формою, так і за змістом поезія повинна бути загальнозрозумілою, але легкість і доступність не повинні переходити у вульгарність і вульгарність, стиль повинен бути витончений, високий, але, в той же час, простий і вільний від пафосу й тріскучих виразів.
6. Початок-філософсько-естетичних рефлексій щодо літератури.

Паралельно із розвитком класицизму зароджується просвітництво, як самостійна дисципліна естетика.

Найбільше досягнення Європейської естетики – творчість Гегеля(написав естетику в 4-х томах, виклав основні засади естетики), зробив це до Ніцше.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) - представник німецької класичної філософії, творець теорії діалектики на основі об'єктивного ідеалізму. Його теоретична спадщина - своєрідний підсумок розвитку німецької класичної естетики. Інтерес до неї він проявив вже в молоді роки. У 1796 р. він стверджував, що найвищий акт розуму, що охоплює всі ідеї, є акт естетичний і що «істина і добро з'єднуються родинними узами лише в красі».
Пізніше ієрархія форм суспільної свідомості у Гегеля виглядає так: мистецтво, релігія, філософія.
Естетика постає як філософія мистецтва, що займає підпорядковану щабель у розвитку абсолютного духу.
Новизна естетики зрілого Гегеля полягала в акцентуванні зв'язку мистецтва і краси з діяльністю і працею людини (розуміється ідеалістично): змінюючи предмети, людина запам'ятовує в них свої визначення, на цій підставі виникає переживання краси. Краса - це чуттєва форма ідеї.
У своїй «Естетиці» Гегель будує грандіозну систему естетичних категорій, починаючи з прекрасного, хоча предметом естетики він вважає мистецтво, точніше, витончені мистецтва. Тим не менш, центральною категорією залишається прекрасне як чуттєве буття абсолютної ідеї. Подальший свій саморозвиток прекрасне здійснює в двох напрямках: у природі і в мистецтві.
Прекрасне в природі - це інобуття духу, тобто воно є нижча форма краси, яка заважає його саморозвитку. Тому прекрасне потребує в мистецтві як форма буття і саморозвитку абсолютної ідеї, і воно існує в мистецтві як ідеал.
Краса в мистецтві стоїть вище краси в природі. Бо краса в мистецтві є красою, породженою і знову породжуваної духом, і наскільки дух і його твори стоять вище природи та її явищ, настільки також і краса в мистецтві стоїть вище краси в природі. У цьому сенсі прекрасне у природі є лише відображенням краси, що належить духу, є недосконалим, неповним видом краси.
Таким чином, справді прекрасним для Гегеля може бути тільки мистецтво, існуюче як ідеал, яке створюється суб'єктом творчості - художником.
У естетиці Гегеля лежить історичний принцип розгляду матеріалу (причому саме історичний розвиток виступає в нього як прогрес у сфері духу).
Світ представляє собою втілення божественного начала, названого їм абсолютною ідеєю. У результаті виявлення абсолютної ідеї (прекрасного) у формі ідеалу і художньої оригінальності художника (генія або таланту) виникають історичні форми буття мистецтва:
? символічна (домінує на Сході). Ідейний зміст ще не має тут особливою індивідуальністю. Символізм здатний тільки створити «зовнішнє середовище» для ідеї. Найбільше цим принципом мистецтва відповідає, на думку Гегеля, архітектура.
У Зв'язки з символічною формою мистецтва Гегель розглядає категорію піднесеного, так як воно не може бути виражене в кінцевих, чуттєвих формах, йому відповідає символ. З розвитком чуттєвих форм образного втілення абсолютної ідеї височина зникає;
? класична (характерна для античності). Ідея, що отримала в образах класичного мистецтва риси індивідуальності, виступає як ідеал. Найбільш повне вираження отримала у скульптурі (пластику). Класичне мистецтво, за Гегелем, є вершиною розвитку мистецтва взагалі. У ньому втілений ідеал як досконале і гармонійне єдність змісту (ідеї) і форми (матерії). Саме їх взаємопроникнення і рівновагу і породжує високе мистецтво класики;
? романтична (переважає в християнській Європі). Стверджує пріоритет духовного змісту над чуттєвою формою. Їй відповідають живопис, музика, поезія.
У романтичному мистецтві гармонія і досконалість, а, отже, і ідеал поступово починають руйнуватися, на зміну їм приходить певна дисгармонія (панування ідеї над формою).
Мистецтво сприяє духовному розвитку людини і особливо моральному вихованню особистості. Мистецтво існує не для невеликого замкнутого кола небагатьох освічених людей, а для всієї нації в цілому. Гегель вважав найважливішим якістю мистецтва його безпосередню зрозумілість. Він часто повторював, що мистецтво існує не для знавців, а для публіки.
Заслугою Гегеля є обгрунтування їм провідної ролі свідомих зусиль у творчому процесі. Творчість - створення нового, але такого нового, яке не забуває, не знищує старе, а пам'ятає про нього, зберігає його в собі як момент своєї власної історії, як свою передумову.
Індивідуальне підпорядковане загальному. Для індивіда ж є тільки один спосіб прилучення до світової культури: виконати для себе в найкоротший термін той шлях, який духовно вже пройдено людством.
Незважаючи на відмінність систем і методологічних підходів представників німецької класичної естетики, в їх теоріях мистецтва і естетичних поглядах багато спільного. Ключові поняття, що визначають природу мистецтва, різноманіття естетичних категорій висловлюють загальний для тієї епохи вдивися на мистецтво як на сферу унікального осередку і рівноваги протилежних начал. Сенс німецької класичної естетики - в трактуванні мистецтва і краси як певної цілісності, здатної в силу своєї інтегративної природи дозволяти всілякі протиріччя, бути відображенням всієї повноти універсуму
  1   2   3   4   5   6   7
Учебный текст
© perviydoc.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации