Лекція - Соціологія спорту та фізичної культури як окремий напрям соціологічного знання - файл n1.docx

Лекція - Соціологія спорту та фізичної культури як окремий напрям соціологічного знання
Скачать все файлы (56.2 kb.)

Доступные файлы (1):
n1.docx57kb.09.01.2014 14:27скачать

n1.docx

  1   2
Лекція №4.

Соціологія спорту та фізичної культури як окремий напрям соціологічного знання.

  1. Теоретико-методологічні основи розвитку соціології спорту.

  2. Соціокультурна історія спорту.

  3. Соціальна структура та функції сучасного спорту.

  4. Спортивні субкультури сучасності.


В ряду наук про людину і суспільство провідне місце відводиться соціології - науці про соціальний світ, соціальні відносини і взаємодії особистості. Які б складні і високі завдання не стояли перед людиною і групою, всі вони спираються на характер людських відносин, в умінні і здатності людей жити разом, розділяти загальні цінності, норми поведінки, знаходити компроміси при вирішенні складних конфліктних ситуацій, якими наповнений соціальний світ. Чим складніші проблеми, що стоять перед нами, тим більш важливу роль у їх вирішенні грає особистість і її знання про людину і суспільство .


  1. Теоретико-методологічні основи розвитку соціології спорту.

Сучасна соціологічна думка має широке різноманіття поглядів на кількість та напрями окремих соціологічних теорій. Відомі дослідники в галузі соціології виокремлюють досить широке коло підходів. Так, зокрема М.П. Лукашевич та М.В. Тулєнков виокремлюють такі види соціологічних теорій: соціологія особистості, соціологія сім’ї, соціологія молоді, етносоціологія, соціологія девіантної поведінки, соціологія конфлікту, соціологія кар’єри, соціологія організацій, соціологія громадської думки, соціологія масових комунікацій.

Крім теорій, що вивчають загальні закономірності функціонування та розвитку суспільства, соціологія містить у собі цілу низку спеціальних, галузевих дисциплін. До них належить і соціологія спорту. Соціологічні теоретико-методологічні підходи є досить ефективними при аналізі спорту як складного й соціально значущого феномену сучасного

суспільства. Соціологія вивчає такі прояви спорту, які в повсякденному житті зазвичай є простими й очевидними, хоча насправді такими не є.

Отже, соціологія спорту окремий напрям соціологічного знання, який вивчає структуру, механізми і характер суспільних відносин і взаємодій у спортивній діяльності, розглядає і вивчає роль і місце фізичної культури і спорту в способі життя людей, а також соціальні взаємини людей у ​​зв’язку їх участі в спортивній діяльності.

Для розуміння можливості розгляду соціології спорту та фізичної культури як окремого напрямку соціологічного знання, необхідно звернути увагу на розуміння об’єкта та предмета соціологічного дослідження.

Розглядаючи можливий предмет дослідження соціології спорту та фізичної культури, можна констатувати, що в суспільстві існує значна частка людей, що мають різний рівень фізичної активності та, відповідно, по-різному відносяться до неї. При цьому спорт – діяльність спрямована на виявлення та порівняння досягнень людей у фізичній, інтелектуальній та іншій підготовленості в процесі змагань, можна констатувати, що його існування неможливе без існування суб’єкта, що проявляє фізичну активність та суб’єкта оцінювання. Водночас фізична культура спрямована на забезпечення фізичної активності суб’єктів з метою їх гармонійного розвитку (ведення здорового способу життя), що, відповідно, зумовлює появу суб’єкта фізичної активності та суб’єкта, що її скеровує. Відповідно, наявність двох груп суб’єктів у фізичній культурі та спорті говорить про існування соціальних відносин як у середовищі людей, що виявляють фізичну активність, так і між такими особами і зовнішнім світом. Відповідні процеси формують певну відносно відокремлену соціальну реальність, учасниками якої є вищезазначені суб’єкти. Відтак, існування такої реальності дає змогу констатувати, що вона може бути об’єктом соціологічного дослідження.

Слід виділити деякі категорії соціології фізичної культури та спорту, які є основними об'єктами вивчення:

1) соматична (фізична) культура – природне тіло людини, залучене в процес соціалізації і «окультурення»;

2) фізкультурна діяльність – певні форми рухової активності людини, які часто називають також «фізичними вправами»;

3) спорт – особливий різновид змагань, підготовку до них , а також пов'язані з ними соціальні відносини, інститути, норми поведінки і т.д.

Питання про виникнення і розвиток фізичної культури на першому етапі людства – один з основних в історії фізичної культури. Не випадково до нього зверталися багато вчених.

Існує декілька позицій при обговоренні проблеми виникнення фізичної культури:

1. В кінці XIX – початку XX в. німецький філософ Шиллер висунув теорію гри. Прихильниками його теорії були філософи Бюхер і Гросс (Німеччина), Спенсер (Англія), Летурно (Франція). Відповідно до цієї теорії, людина розвивалася фізично і розумово завдяки праці, а трудовий процес виник з гри. Таким чином, на думку вчених, в житті суспільства «гра старша за працю», а «праця є дитиною гри».

2. Теорія магії вперше викладена англійським вченим Рейнак. Прихильники цієї теорії – К. Дим і В. Кербі (ФРН). Б.Жіллет (Франція) висуває, сучаснішу теорію походження фізичної культури – «фізичні вправи і ігри мають культове і твариноподібне походження".

3. Теорія зайвої біологічної енергії висунута вченим Спенсером (США). Основне положення його теорії в тому, що фізична культура – це інстинкт, але, на думку інших вчених, якщо це інстинкт, то суспільство не несе відповідальності за ті пороки, які воно породжує.

4. Матеріалістична, марксистсько-ленінська теорія, викладена в роботах Г.В. Плеханова, Н.І. Пономарьова. Згідно їх теорії, в основі виникнення фізичної культури лежать два фактори – об'єктивний і суб'єктивний. До об'єктивного фактору відноситься те, що в процесі трудової діяльності (полювання, рибальство, збиральництво) людина постійно вимушена була розвивати свої навички. Вправляючись, вона удосконалювала свої фізичні якості (спритність, витривалість, швидкість, силу). До суб'єктивному чиннику відноситься власне свідомість людини, яка вигадує вправи для підготовки до трудової діяльності, встановлює зв'язок між попередньою підготовкою і результатами полювання, а також організовує передачу досвіду отриманих навичок.

Можна виділити декілька основних напрямів соціологічних досліджень спорту. Перший напрям пов’язаний з дослідженнями впливу спорту на основні види життєдіяльності людини: економічну, освітню, культурну; другий – з вивченням інтеграції спорту до соціальних структур суспільства; третій – з аналізом інтенсивного розвитку спорту як самостійного соціального інституту; четвертий – з дослідженням впливу спорту на соціалізацію і виховання особистості, формування стилю життя.

Розвиток і концептуалізація соціології спорту, що мала місце в 1960-х роках, – процес, який триває і зараз, коріння ж його можна віднайти у XIX і навіть XVIII століттях, коли у Великобританії та Північній Америці були опубліковані праці Пітера Бекфорда «Роздуми про полювання на зайців і лисиць» (1796); що більш важливо, праці, присвячені вивченню історії розвитку футболу, регбі та атлетики, Монтегю Шермана. Потім, на рубежі XIX століття Т. Веблен описав американський коледжський спорт у своїй «Теорії дозвіллєвого класу» (1899), Макс Вебер розглядав протидію англійських пуритан спорту у своїй відомій праці «Протестантська етика і дух капіталізму» (1904, 1905). Вільям Грехем Самнер присвятив частину розділу в роботі «Народні звичаї» (1906) «популярному спорту», а трохи пізніше Віллард Воллер написав в «Соціології навчання» (1932) про об’єднуючу функцію спорту в системі вищої освіти в США. Однак, незважаючи на історичний інтерес, який викликають ці роботи, жодна з них не була присвячена вивченню спорту як такого.

Т. Веблен приділяє особливу увагу спорту як важливому елементу дозвілля і характеристиці «дозвіллєвого класу». Він звертається до проблем спорту в контексті соціальних завдань освіти і виховання особистості та соціальних відносин у цілому. Виділяючи в спорті такі риси, як «грабіжницький темперамент», жорстокість і схожість із «подвигом» аристократів у боротьбі зі своїми супротивниками, Т. Веблен розглядає його як «тінь ворожої боротьби» («грабіжницьку змагальність») з використанням майстерності, хитрості, софістики, фантазії та уяви. Кінцевою метою цієї «боротьби» є «руйнування» суперника, що знаходить висвітлення в популярній спортивній лексиці та спортивній етиці.

Значний вплив на формування наукових уявлень про гру та спорт спричинили погляди М. Вебера. Дослідник звертався до соціально-політичних функцій різних інститутів і вказував на соціальну роль гри в підтримці політичного порядку і влади феодалів. Особливе значення у фізичній і психічній готовності особистості М. Вебер надає інституту змагання, який «повністю визначає поведінку життя». Згідно з М. Вебером, змагання походить із лицарської концепції честі та військової підготовки молоді на спортивних майданчиках. Він вважає, що спортивне змагання, турнір і гра є перевагою привілейованого класу.

Отже, процес становлення соціології спорту має 5 етапів:

А) Спочатку в середовищі викладачів фізичної культури і спорту у вищих навчальних закладах почала поширюватися думка про те, що спорт і фізична культура – культурно та історично пов’язані соціальні практики, а тому увагу вчителів з фізичної культури, тренерів з різних видів спорту не повинна зосереджуватися тільки на біомеханіці та фізіології рухів.

Б) Наступним кроком було поширення серед невеликої групи університетських учених, найбільш відомими з яких були Теодор Адорно, Норберт Еліас, Чарльз Пейдж і Грегорі Стоун думки про те, що роль спорту як соціального явища значно виросла і стала досить важливою.

В) Третім моментом розвитку соціології спорту став загальний процес збільшення кількості університетів, що мав місце в 1960-х роках, та спричинив збільшення інтенсивності конкуренції як у межах різних дисциплін, так і між ними. У зв’язку з цим, збільшився тиск на університетських викладачів у сенсі необхідності збільшення кількості публікацій і виникла необхідність у нових виданнях, що сприяло появі «Міжнародного журналу соціології спорту».

Г) Четвертим аспектом, що лежить в основі розвитку соціології спорту, був прихід революції вседозволеності (permission revolution). Це можна назвати, за Н. Еліасом, процесом «неформалізації», яка сприяла розвитку і поширенню соціології та соціологічного способу мислення в сферах, які займаються вивченням науки, релігії, мистецтва, законів, освіти і, звичайно ж, спорту.

Д) П’ятою відправною точкою розвитку цієї галузі було протистояння Схід – Захід або так звана «холодна війна», яке тривало з кінця 1940-х до кінця 1980-х років та супроводжувалося глобальною поляризацією між капіталістичним і соціалістичним світами. Як наслідок, збільшилася і роль спорту в цьому глобальному протистоянні.
2) Соціокультурна історія спорту.

Фізична культура та спорт в історичній ретроспективі.

В історичному розвитку фізичної культури і спорту дослідники виділяють чотири великомасштабних етапи.

1.Сімейно-родове фізичне виховання на основі індивідуальної фізичної підготовки з урахуванням емпіричного досвіду взаємодії із зовнішнім середовищем.

2.Общинні місцеві системи фізичного виховання. Вони складалися на базі суспільного досвіду і традицій і були орієнтовані на набуття людьми загальної готовності до виконання основних соціальних функцій - трудових, військових, побутових, продовження роду.

3.Національні системи фізичного виховання, детерміновані потребами розвиваються державних і виробничо-економічних систем і структур.

4.Глобальна інтеграція фізичної культури та спорту.

Виникнення фізичної культури історична наука відносить до початкового періоду розвитку первісної общини. Самою ранньою формою фізичного виховання були колективні ігри, що носили натуралістичний, наслідувальний характер. Вони майже повністю повторювали трудовий процес. Граючи, первісні люди вчилися полювати, наслідуючи діям мисливців. У цих іграх використовувалися предмети мисливського інвентаря і живі цілі.

Пізніше, у зв'язку з почався поділом праці за віковими і статевими ознаками, відбувалася подальша еволюція ігор. Вони поступово втрачали наслідувальний характер, ставали імітаційними, символічними. Ігри як і раніше імітували трудовий процес, але живі цілі замінювалися рухомими мішенями - опудалами, м'ячами зробленими з шкури тварини і набитими вовною, а мисливський інвентар замінювався спеціальним, ігровим. Наприклад, з'явилося спис з тупим наконечником, замість палиці почали використовуватися ключки і т.п.

На останньому щаблі розвитку первісного суспільства виникли ігри, які майже повністю абстрагувалися від праці. Грали стали ділитися на команди, з'явилися спеціальні майданчики для ігор, удосконалювався ігровий інвентар. Ігри стали регламентуватися найпростішими правилами, з'явилися спортивні судді та глядачі.

Процес розвитку фізичної культури поступово привів до виділення з ігор і відособлення в якості самостійних фізичних вправ - біг, метання, стрибки, плавання та інші види рухів. Всі вони так чи інакше були пов'язані з підготовкою членів общини до праці. Виникли спеціальні прийоми навчання фізичним вправам підлітків і молоді, тобто з'явилося фізичне виховання.

У родовому суспільстві фізичне виховання носило високий рівень розвитку. Етнографічні дослідження показують, що кожній народності були властиві свої форми і види вправ. У австралійців - ігри, метання бумеранга і палиці, ігри в м'яч, боротьба, танці "корробі". У індіанців Америки - вправи: ходьба, біг, плавання, гонки на човнах, метання і метальні ігри, ігри з м'ячем і т.д. Ігор з м'ячем налічувалося більше десяти, проводилися вони протягом декількох днів і брало участь в них більше 100 чоловік. Також відомі індіанські танці, що носили багатофункціональний характер. В африканських племенах проходило метання в ціль, фехтування палицями, біг, стрибки, метання списа на відстань і висоту, військові ігри, танці. Чоловіки грали з м'ячем. У тунгусо (евенків) можна виділити дві стадії підготовки: 1-я стадія - все чоловіче населення займалося стріляниною, бігом, вивертанням від стріл, управлінням човном; 2-я - тільки для тих чоловіків, які добре були навчені військовій справі.

Однією з форм фізичного виховання були ініціації - перевірки фізичної готовності членів громади. Наприклад, таким обрядом в африканських племенах було видалення хлопця в джунглі на декілька місяців.

Зі стародавнього періоду до нас дійшли наступні методичні прийоми навчання: наприклад, в індіанців враховувалися статеві особливості, у чукчів - жінки брали участь у бігу на більш короткі, ніж у чоловіків, дистанції, ескімоси поступово збільшували вагу каменя і відстань при навчанні метанню, міняли розмір лука , лиж, човнів.

У період розкладу родового ладу відбувається воєнізація фізичних вправ. Наприклад, кулачний бій, тренування зі зброєю, змагання колісниць, стрибки через меч, списи. У цей період з'являються початкові форми установ суспільного виховання - таємні союзи і удома молоді, які існували тільки для фізичного виховання юнаків.

Перші відомі нам сліди фізичної культури Стародавнього світу були виявлені в районі, що прилягає зі сходу до Середземного моря, а також в Месопотамії в IV тис. до н.е.

Олімпійські ігри, які мали велике суспільне і культурне значення, зародилися в Греції. Вони виступали, передусім, як гуманістичний чинник миру, злагоди і єднання населення різних регіонів країни.

У середньовічному суспільстві важливу, формуючу спосіб життя людей роль грала католицька церква, яка проповідувала аскетизм і гріховність турботи про тіло.

Розглядаючи історію фізичної культури країн Західної Європи, слід враховувати фізичну культуру періоду становлення феодалізму (V-X ст.), розквіту феодалізму (XI-XV ст.) та заходу феодалізму (XV-XVII ст.). На першому етапі величезну негативну роль на подальший розвиток фізичної культури в Західній Європі відіграло теологічне вчення середньовічної християнської церкви, тому що деякі її напрями проповідували ідеал фізичного тіла відповідно до тіла розп'ятого Христа. Це був не символ фізичної сили і гармонійно розвиненого тіла (як у Стародавній Греції). Ідеалом людини раннього Середньовіччя став святий образ аскетичного ченця, що ніс на своєму чолі відображення страждань і поневірянь в ім'я порятунку душі. Тому проповідувалося презирство фізичних потягів. Внаслідок чого у ряді європейських навчальних закладів були скасовані заняття фізичною культурою, відтиснуто на задній план гігієнічне виховання, віддані забуттю античні принципи фізичного і духовного розвитку. Рухливі ігри, що проводяться з дітьми молодшого віку, вважалися джерелом гріха. Посилаючись на церковника Тертуліана, теологічне вчення оголосило фізичні вправи та ігри дією диявола.

З перетворенням християнства в державну релігію почалася боротьба церкви з язичництвом, а, значить, з усіма формами фізичної культури, пов'язаних з ритуальними змаганнями, іграми, танцями, видами вправ, виконуваних на честь язичницьких богів. З іншого боку, повністю надати табу фізичним вправам було неможливо, тому що для зміцнення влади феодалів були необхідні сильні, витривалі воїни.

Яскравим прикладом фізичного виховання правлячої еліти служить система підготовки лицарів, початком якої стало створення в IX столітті французом Прованса Годфруа де Прей першого лицарського ордену. Відповідно до вимог до членів ордену, юнакам з аристократичних сімей слід було навчитися: їздити верхи, плавати, полювати, стріляти з лука, битися. Ці 5 умінь лягли в основу фізичного виховання лицарів. Серед селян середньовічної Європи використовувалися вправи, що виховують силу, швидкість, гнучкість, сміливість - біг на ковзанах, ігри з бітою, скачки, танці, боротьба з палицями, метання каменів і т.д. Велика частина елементів цих вправ лягла в основу майбутніх видів спорту в наступних століттях. Проводилися фізичні вправи під час перерви в сільськогосподарських роботах і приурочувалися до релігійних християнським і язичницьким святам. Основні форми селянської фізичної культури - змагання на ярмарках і весіллях. У середньовічний період була сформована плебейська (народна) фізична культура.

У міського населення система фізичної підготовки була пов'язана з боротьбою за незалежність від феодалів. Фізичними вправами займалися в цехових загонах, школах, товариствах, об'єднаннях. Заняття носили специфіку галузевої і військової підготовки. На чолі стояли капітани, які проводять заняття. Проводилися міські змагання, результати яких оцінювали «арбітри». У залежності від галузі популярними були фехтування, кулачні бої, веслування, плавання, ігри з м'ячем. Великий резонанс мали масові міські свята з використанням вправ фізичної культури. Досвід у їх організації ляже в основу спортивно-масових заходів сучасної цивілізації.

У міру розвитку суспільства, появи нових знарядь праці, зброї, формування багатолюдних армій лицарська система фізичного виховання виявилася неспроможною і пішла в історію. Система фізичного виховання в той період складалася стихійно і ґрунтувалася на іграх, змаганнях, що традиційно передаються з покоління в покоління.

Культура цінностей, яка виникла в епоху Відродження, проникла і в систему виховання, в якій важливе місце приділялося фізичному вихованню. У цей час у системі фізичного виховання переважно переважали військові, лікувальні та атлетичні вправи.

Епоха Відродження дала фізичної культури Західної Європи і світу перші теоретичні трактати з організації фізичного виховання. Виразниками прогресивних ідей стали лікарі (Ієронім Меркуріас), гуманісти (Томас Мор), соціалісти-утопісти (Томмазо Кампанелла).

Їх принципи і цілі мали професійне відмінність і загальні подібності:

- вони відкидали ставлення до тіла як в'язниці;

- поряд з окремими фізичними вправами (біг, ходьба, фехтування тощо) значна роль відводилася ними рухливим іграм;

- вони воскресили і розповсюдили передові методики фізичного виховання старовини;

- завдяки їм восторжествував ідеал гармонійно розвиненої людини;

- прийшли до розуміння використання у фізичному вихованні засобів вільної природи;

- визнали взаємозв'язок між фізичними та духовними зусиллями;

- звернули увагу на вікові особливості занять фізичними вправами.

Завдяки цим трактатів в кінці XVII століття з'явилися перші реформати, завдяки діяльності яких були зроблені спроби введення фізичного виховання в навчальні заклади. Серед них особливої ​​уваги заслуговують директор лондонської торговельної школи Річард Малкастер (1530-1611 р.) і чеський мислитель-гуманіст Ян Амос Коменський (1592-1670 р.).

Р. Малкастер у своїй книзі «Дослідження всіх обставин, обов'язкових у справі навчання дітей, чи йде мова про виховання духу або тіла» аналізує близько 45 різних ситуацій, пов'язаних з вихованням, причому 2 / 3 - під кутом моралі та фізичного виховання. Новаторський характер його роздумів обумовлений тим, що фізичні вправи та ігри трактуються як продукт участі у споживанні культурних благ, за допомогою яких можна вести (нічим іншим не заменимую) підготовку підростаючого покоління. Малкастер також відзначає, що виконуючи завдання фізичного виховання, одночасно вирішується цілий ряд інших педагогічних проблем. Автором також відводиться провідної ролі викладача. На жаль, перемогла буржуазія змогла використати тільки окремі елементи новаторського навчання Річарда Малкастера.

У роботі чеського мислителя-гуманіста Яна Амоса Коменського «Велика дидактика» були розглянуті питання:

1) виховання дітей дошкільного віку та підготовки підростаючого покоління;

2) правильності обрання та дозування фізичних вправ для збереження здоров'я і перенесення втоми, пов'язаної зі шкільними заняттями;

3) про включення до планову програму навчання фізичної підготовки;

4) на правильність формування фізичних вправ (тобто корисні);

5) на значимість рухливих ігор у фізичному вихованні;

6) на важливу духовну й естетичну роль фізичних вправ, а не тільки фізично готувати.

Процес формування національних систем фізичного виховання проходив на початку XIX століття на основі розвитку капіталістичних суспільно-економічних відносин, політики, ідеології та культури буржуазії. Зростання промисловості, науки і техніки, військової справи привів до необхідності поліпшення всієї справи виховання та освіти молоді. Це стало однією з головних причин виникнення гімнастичних і спортивно-ігрових систем фізичного виховання. Вплив на цей процес зробили дослідження лікарів, анатомів, гімнастів, фізіологів і педагогів, які закликали використовувати фізичні вправи й загартовування організму з метою поліпшення фізичного розвитку молоді.

Гімнастичні системи переважно створювалися в країнах континентальної Європи (Німеччина, Швеція, Франція). Це було обумовлено особливостями їх політичного і військового розвитку. Наполеонівські війни початку ХIХ століття, із застосуванням масових армій вимагали великої кількості фізично підготовлених резервів. Заняття гімнастикою давали можливість навчати конкретним руховим навичкам, відповідним тактиці ведення бою того часу, а також чіткого виконання стройових команд.

Шведська система передбачала активний тілесний розвиток та ігри з використанням гімнастичних вправ. У німецькій системі фізичні вправи мали яскраво виражений військово-прикладний характер. Чеська система, або як її ще називали сокільська, поєднувала в собі фізичне і моральне виховання.

У середині XIX в. в Німеччині, а до початку XX в. у багатьох промислово розвинених країнах зароджуються самостійні робочі спортивні та гімнастичні організацій.

Напередодні Першої світової війни була зроблена спроба створити міжнародний робочий спортивний союз. У 1913 р. в Генті (Бельгія) представники робітників спортивних організацій Німеччини, Франції, Бельгії, Австрії організували міжнародний робочий спортивний центр. Але у зв'язку з початком світовою війною він не встиг розгорнути свою діяльність.

Почали проводитися міжнародні змагання з кінних кросів і стрільби. Молодь Європи була захоплена гарячкою велосипедних шосейних і трекових змагань. Австралія обігнала Англію в області плавання. У США організовуються суспільства з крикету, бейсболу, регбі, веслування, боксу, Індії та Пакистані - хокей на траві. У Пакистані в 1877 р. створюють правила гри в бадмінтон і т.д., і т.п.

Однією з найбільш знаменних віх "світової революції кінця XIX в." В спортивному житті став розквіт легкої атлетики в США. Нью-Йоркський атлетичний клуб в США був організатором перших чемпіонатів з легкої атлетики. У 1868 р. він пройшов в закритих приміщеннях, а в 1878 р. - під відкритим небом.

Інтерес до спорту сприяв проведенню міжнародних змагань. Але в ході проведення перших великих змагань було виявлено, що господарі чинять свавілля, як в суддівстві, так і в організації. Учасниками змагань був зроблений висновок, що спортивну цінність можуть мати тільки ті світові змагання, правила та умови проведення яких, заздалегідь узгоджуються на міжнародних форумах. Все це призвело в кінцевому підсумку до зародження міжнародного спортивного руху.

Новітня історія в зарубіжних країнах поділяється на два періоди - між першою і другою світовими війнами (перший період) і після другої світової війни (другий період).

На розвиток спортивного руху в цей період справили великий вплив підсумки Першої світової війни. Відразу після її закінчення правлячі кола переможених країн стали готуватися до військового реваншу, переможці - до закріплення своїх завоювань. І ті й інші широко використовували в цих цілях фізичну культуру.

Тенденція до мілітаризації фізичного виховання особливо яскраво проявилася в Німеччині. Їй, за умовами Версальського мирного договору, дозволялося містити лише обмежену армію. Прагнучи до відродження військової потужності, реваншисти вирішили готувати майбутніх солдатів в гімнастичних і спортивних організаціях, у зв'язку з чим всіляко заохочували зростання їх чисельності. Коли встановився фашистський режим, почалася відкрита мілітаризація і фашизація фізичного виховання і спорту. Всіх школярів спочатку брали в нацистську організацію "Юнгфольк", а потім юнаків - в "Гітлерюгенд" та дівчат - в "Союз німецьких дівчат". Провідна роль у фашизації фізичного виховання відводилася "Гелендешпорту" - воєнізованому спорту на місцевості. У спеціально призначений день всі школярі зобов'язані були брати участь у змаганнях. Спортивні споруди Німеччини відрізнялися від спортивних баз інших країн доступністю для молоді та трудящих і порівняльною дешевизною.

У Японії мілітаризація фізичної культури і спорту поєднувалася із застосуванням в якості додаткових коштів національних видів фізичних вправ - дзюдо, кен-до, карате.

Країни-переможниці (США, Англія, Франція та ін.) теж проводили воєнізацію фізичного виховання і спорту, але робили це не настільки відкрито. З цією метою почалася перебудова спортивних організацій, посилився державний контроль за їх діяльністю, приймалися закони про обов'язкове фізичне виховання, спрямовані на підвищення військово-фізичної підготовки молоді. Застарілі методи фізичного виховання замінялися більш відповідними новим історичним умовам. У шкільному фізичному вихованні все більшу перевагу віддавали не гімнастичним, а спортивно-ігровим вправам.

Розвиток фізичної культури в країнах соціалізму пережило кілька етапів. В кінці 40-х - початку 50-х рр.. в цих державах були створені комітети по фізичній культурі та спорту. Вони відповідали за стан і подальший розвиток фізичної культури і спорту, вдосконалення систем фізичного виховання, зміцнення здоров'я громадян.

У 60 - 70-х рр.. у фізкультурному русі були проведені перетворення, які сприяли демократизації управління, підвищенню значимості фізичної культури. Право громадян на фізичне виховання було закріплено в конституціях і законодавчих актах. Зміцнювалася і розширювалася матеріальна база фізкультурного руху, почалося будівництво великих спортивних споруд. Були відкриті спеціальні фізкультурні навчальні заклади, спортивні школи та інтернати; розгорнулася науково-дослідна робота. Все це сприяло перетворенню фізкультурного руху в масове явище і росту майстерності спортсменів, серед яких з'явилося багато переможців крупних міжнародних змагань та Олімпійських ігор. У великій мірі успішний розвиток фізичної культури в цих країнах забезпечувалося за рахунок міжнародної інтеграції діяльності спортивних організацій, укладалися міждержавні договори про співробітництво та обмін досвідом, проводились спільні наукові конференції, семінари тренерів, великі спортивні заходи. У результаті до того часу, коли співдружність розпалося, в країнах, що входили в нього і обрали нині інші шляхи розвитку, фізкультурний рух досягло високого рівня.

В останні 30 років однією з тіньових сторін спорту і його важливою проблемою є його професіоналізація. Професійний спорт зародився у США і поступово поширюється в індустріально розвинутих країнах світу. Основна його відмінність від масового аматорського спорту - це комерційний інтерес. Його головна мета - організувати видовище, шоу. Цей спортивний бізнес передбачає постійну конкуренцію. Прагнення до максимального прибутку часто призводить до експлуатації спортсменів, їхнього каліцтва, передчасного фізичного і психологічного виснаження. Прояви насильства, грубості, недозволених прийомів, випадки вживання допінгу, нічого спільного не мають із справжнім спортом, його основними цілями. Частина спортсменів-аматорів, встановивши світові або олімпійські рекорди, часто-густо переходять у професійний спорт, який забезпечує їм кращий матеріальний добробут.

  1   2
Учебный текст
© perviydoc.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации