Збірник наукових праць Бердянського державного педагогічного університету. Педагогічні науки 2009 №04 - файл n1.doc

Збірник наукових праць Бердянського державного педагогічного університету. Педагогічні науки 2009 №04
Скачать все файлы (4841 kb.)

Доступные файлы (1):
n1.doc4841kb.03.02.2014 07:23скачать

n1.doc

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Бердянський державний педагогічний університет
ЗБІРНИК

наукових праць

4

(Педагогічні науки)

Бердянськ

2009
УДК 37.01(06)

ББК 74я5


З 41

Збірник наукових праць Бердянського державного педагогічного університету (Педагогічні науки). – №4. – Бердянськ: БДПУ, 2009. – 308 с.


Друкується за рішенням вченої ради Бердянського державного педагогічного університету. Протокол № 4 від 04.12.2009 р.
РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ:

Крижко Василь Васильович – к.пед.н., проф., член-кор. АПСН, ректор Бердянського державного педагогічного університету; Баханов Костянтин Олексійович – д.пед.н., проф., член-кор. АПСН, проректор з наукової роботи Бердянського державного педагогічного університету (головний редактор); Гусєв Віктор Іванович – д.пед.н., проф., зав. каф. професійної педагогіки та методики трудового навчання Бердянського державного педагогічного університету; Зарва Вікторія Анатоліївна – д.філол.н., проф., директор Інституту філології Бердянського державного педагогічного університету; Сосницька Наталя Леонідівна – д.пед.н., доц. каф. фізики та методики викладання фізики Бердянського державного педагогічного університету; Котляр Володимир Пилипович – к.пед.н., проф., зав. каф. соціальної педагогіки Бердянського державного педагогічного університету; Павлютенков Євген Михайлович – д.пед.н., проф., академік РАН, зав. каф. управління Запорізького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, проф. кафедри педагогіки Бердянського державного педагогічного університету; Золотухіна Світлана Трохимівна – д.пед.н., проф. Харківського державного педагогічного університету; Сущенко Тетяна Іванівна – д.пед.н., проф., зав. каф. педагогіки Запорізького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, професор каф. педагогіки Бердянського державного педагогічного університету.


РЕЦЕНЗЕНТИ:

Аносов Іван Павлович – д.пед.н., проф.;

Приходько Микола Ілліч – д.пед.н., проф.


Збірник включено до переліку наукових видань за дозволом ВАК України

(Бюлетень ВАКу. – 1999. – №5. – С. 30).
У збірнику друкуються результати педагогічних досліджень науковців Бердянського державного педагогічного університету та викладачів інших вищих навчальних закладів України. У публікаціях подано нові погляди на актуальні проблеми теорії педагогіки.
© Бердянський державний

педагогічний університет



ЗМІСТ


Горіна Ж. Д. Методологічні орієнтири дослідження процесів міжкультурного спілкування


6


Халабузар О. А. Варіативна технологія формування культури логічного мислення


13


Кучерук О. А. Технологічний підхід до методів навчання мови

19


Дороз В. Ф. Психолінгвістична характеристика мовленнєвої діяльності учнів національних спільнот в умовах білінгвізму, трилінгвізму


25


Мельник Т. В. Особливості соціально-мовної взаємодії як об’єктивної реалії.


31


Горошкіна О. М. Особливості використання інтерактивних методів навчання української мови в старших класах


39


Мордовцева Н. В. Лінгвістичні мініатюри як засіб мовленнєвого розвитку учнів


43


Олейнікова О. Г. Розвиток комунікативної компетентності учнів на уроках іноземної мови (на матеріалі автентичних казок)


51


Андрієць О. М. Система вправ з формування дискурсивного мовлення учнів основної школи


53


Дідук-Ступ’як Г. І. Компетентнісно-лінгвоконцептологічне вивчення української мови та технологія інтеракції різновекторного опрацювання мовного матеріалу



60


Губрієнко С. Ю. Вплив міжмовної інтерференції на формування комунікативної компетентності російськомовних учнів


65


Шепетко Ю. М. Сучасний електронний підручник з української мови: реалії і перспективи


70


Ясак Т. М. Методичні рекомендації щодо застосування технології SMART Bоаrd на уроках вивчення синтаксису української мови


73


Володіна Н. В., Власенко І. В. Креативність писемного мовлення як чинник компетентнісного підходу до навчання іноземних мов


80


Мішеніна Т. М. Концепція виховного ідеалу в літературному і мистецтвознавчому краєзнавстві Криворіжжя.


84


Нищета В. А. Життєтворчий проект “Я і медіапростір”…

92


Мирошниченко В. О. Проектна технологія навчання історії як дидактична категорія


98


Федчиняк А. О. Досвід викладання історії повсякденності в сучасній школі.

104

Баханов К. О. Специфіка методики навчання історії у вищій школі.

112


Осадчий В. В. Сучасні вимоги до професійної підготовки майбутніх учителів.

118


Омеляненко А. В. Емоційно-інтелектуальний аспект у педагогічному дискурсі


127


Борисенко В. М. Емоційний компонент у структурі освіти вищого навчального закладу на сучасному етапі



132


Морська Л. І. Тестування комунікативної компетенції в усному мовленні та ознаки його ефективності


136


Дроздова І. П. Специфіка методики навчання професійного мовлення студентів ВНЗ нефілологічного профілю


143


Чулкова Л О. Ситуативний метод формування іншомовленнєвої компетенції студентів як засіб розвитку критичного мислення


148


Гуренко О. І. Проблема професійної підготовки майбутнього соціального педагога в сучасних соціокультурних умовах: полікультурний аспект


153


Корнієнко С. І. Сутність і основні характеристики лінгвістичної компетентності майбутніх учителів болгарської мови


161


Пентилюк М. І. Психологічне підґрунтя професійного становлення майбутніх учителів-словесників


166


Цепкало О. В. Роль стратегічної компетенції у формуванні іншомовного професійного спілкування студентів технічного ВНЗ


173


Романова Л. Я. Роль інформаційних технологій у професійній підготовці учителів-словесників у педагогічній вищій школі України..


179


Удовиченко Г. А. Імітаційні технології у професійній підготовці майбутніх учителів іноземної мови початкової школи


183


Саприкіна Н. В. Креативний потенціал студентів-філологів як педагогічна категорія


189


Климова К. Я. Дидактичні принципи навчання української мови на нефілологічних факультетах педагогічних університетів


193


Голуб Н. Б. Риторична освіта сучасного вчителя

197


Бондаренко Г. П. Методи й методичні прийоми формування фахової термінологічної компетенції студентів-нефілологів у процесі вивчення курсу “Українська мова (за професійним спрямуванням)”.



203


Кузьменко Г. М. Психолого-педагогічні умови формування пізнавального інтересу на заняттях з фізики


209


Шевченко О. П. Навчальний потенціал кейс-методу

214







Коновал О. А. Організація та результати педагогічного експерименту з упровадження методики вивчення електродинаміки на засадах теорії відносності



219


Литвин О. М., Нечуйвітер О. П. Деякі аспекти методики викладання курсу “Аналіз Фур’є” для магістрів


223


Литвин О. М., Першина Ю. І. Введення елементів 4D математичного моделювання до курсу “ПК в математичних розрахунках”


230


Коновальська Л. О. Визначення поняття методичної компетентностї майбутніх учителів фізичної культури


236



Самсутіна Н. М. Моніторинг сучасного стану формування предметної компетентності майбутніх учителів фізичної культури у процесі фахової підготовки



242


Ваврів І. Я. Компетентнісно-діяльнісний підхід до професійної іншомовної комунікативної підготовки фахівців сфери туризму


247


Лебідь О. В. Магістерська підготовка як умова формування професійної культури майбутнього керівника загальноосвітнього навчального закладу



254


Немченко С. Г. Методологічні проблеми пошуку нової управлінської парадигми


258


Твердохліб І. А. Філософські аспекти проблеми штучного інтелекту

262


Обрізан Л. І. Психолого-педагогічні умови створення комфортного середовища в загальноосвітніх закладах у педагогічній спадщині В. Сухомлинського



269


Панова С. О. Теоретичні аспекти застосування математичних методів у науково-педагогічних дослідженнях


274


Кудінов М. В. Аналіз методик навчання дисципліни “Основи автоматизованого проектування складних об'єктів і систем (CASE)”


279


РЕЗЮМЕ……………………………………………………………………..

285


РЕЗЮМЕ……………………………………………………………………..

292


SUMMARY……………………………………………………………………

301


УДК 371.046.16

Ж. Д. Горіна,

кандидат педагогічних наук, доцент

(Південноукраїнський національний

педагогічний університет ім. К. Д. Ушинського)
МЕТОДОЛОГІЧНІ ОРІЄНТИРИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОЦЕСІВ МІЖКУЛЬТУРНОГО СПІЛКУВАННЯ
Постановка проблеми. Як відомо, сучасна методологія поділяється вченими на загальну (філософську), загальнонаукову (методологію науки) і спеціальну (або часткову), які діють на всьому полі наукового пізнання і перетворення дійсності. У філософському енциклопедичному словнику термін “методологія” потрактовано, як “сукупність підходів, способів, методів, прийомів та процедур, що застосовуються в процесі наукового пізнання та практичної діяльності для досягнення наперед визначеної мети. Однією з найбільш розвинених методологічних теорій в наш час є методологія науки. Сучасна методологія науки являє собою достатньо розгалужену систему наукового пізнання, що містить у собі як філософські, так і спеціальнонаукові аспекти [9, с. 374-375]”. Таким чином, головним завданням лінгводидактики, як загальної теорії навчання мови, є розробка методології навчання мови, аналіз застосовуваних дослідницьких підходів, прийомів, принципів і концепцій. Водночас наукова цінність будь-якої теорії, як найвищої форми організації наукового знання, вимірюється зазвичай тим, наскільки багато емпіричних фактів, які складають предмет її вивчення, вона дозволяє охопити (систематизація, класифікування) й інтерпретувати (ґенеза, прогнозування подальшого розвитку), а також тим, яким чином практичне застосування одержаних теоретичних висновків здатне поліпшити умови життя суспільства загалом і освітню галузь зокрема.

Аналіз досліджень і публікацій. Культурологічна орієнтація мовно-літературної освіти в наш час дедалі чіткіше оформлюється як окрема філософсько-філологічна парадигма, відображена у працях зарубіжних (В. Біблер, Є. Верещагін, В. Костомаров, Д. Лихачов, В. Маслова, С. Тер-Мінасова, Е. Холл) і вітчизняних учених (Ф. Бацевич, П. Донець, С. Єрмоленко, В. Жайворонок, Т. Космеда, Л. Мацько, Л. Скуратівський). Ідеї культуроцентристської концепції філологічної освіти набувають все більшої підтримки і в науково-педагогічному середовищі, адже, на думку багатьох дослідників, вони слугують методологічним підґрунтям, що формують мовну полікультурну особистість сучасного студента як цілісного суб’єкта культури (Г. Єлізарова, В. Кононенко, Г. Онкович, І. Плужник, В. Сафонова, Л. Саяхова, О. Семеног, В. Фурманова), сприяючи зокрема і формуванню української культуромовної особистості [8]. Не випадково в лінгводидактичних розвідках А. Буднік, Н. Голуб, О. Горошкіної, В. Дороз, Т. Левченко, О. Потапенка, Л. Прокопенко, О. Семеног, В. Тихоші, Г. Шелехової науково обґрунтовано потребу врахування національно-культурного компонента семантики мовних одиниць (передовсім лексики, фразеології і текстів художньої літератури) не лише як одиниць мови / мовлення, але й як концептів етнокультури.

Мета запропонованої статті, що спрямована на пошук оптимальних шляхів аналізу проблематики міжкультурного спілкування в Україні, цілком об’єктивує актуальність започаткованого дослідження. Відповідно до мети сформульовано завдання: розгляд феноменів “міжкультурний”, “спілкування”, “комунікація”, “компетенція” у колі суміжних понять; обґрунтування лінгводидактичного потенціалу “міжкультурно-комунікативна компетентність” як категорії методики навчання рідної мови.

У зв’язку із широким використанням терміна “культура”, залежно від змісту поняття і розрізнення сфер макро- і мікрокультур (субкультур), дослідницькі уявлення про те, що слід розуміти під визначенням “міжкультурний” істотно різняться не лише від того, в якій галузі наукового знання використовується це поняття (антропологія, етнолінгвістика, філософія, теорія комунікації), але й від того, чи вживається воно у суто термінологічному значенні або в повсякденному вжитку. Цілком очевидно, що саме дефініція “міжкультурна комунікація” викликає безліч наукових сперечань і різнотлумачень у теоретичній думці і серед фахівців-практиків, оскільки поняття виформовувалося внаслідок компромісу багатьох наук. На сьогодні досить поширеними і фактично синонімічними до нього є назви “крос-культурна комунікація”, “міжетнічна комунікація”, “міжкультурна інтеракція”, “полікультурномовне спілкування”, а також “крос-культурний / міжкультурний / лінгвокультурологічний підхід”, “міжкультурна компетенція / компетентність” (теорія і методика навчання мови). Водночас аж ніяк не безпідставним є слова автора першого в Україні словника з найуживаніших термінів теорії та практики міжкультурної комунікації Ф. Бацевича: “Попри значне збільшення кількості публікацій, присвячених різноманітним проблемам міжкультурної комунікації, якісного переосмислення проблематики цього напрямку досліджень не спостерігається. Сутність МК або “вислизає” або сприймається як сама собою зрозуміла… до цього часу презентативна одиниця теорії МК не визначена, і найголовніше – цей динамічний і актуальний напрям досліджень фактично не має власної термінології, а та невелика кількість термінів і термінологічних виразів, що сформувалися у його межах, тяжіють до суміжних сфер гуманітарного знання [1, с. 4-5]”. Надлишковість термінів, так само як і їх недостатність, запозичення дефініцій і окремих категорій із суміжних галузей, як соціо- і психолінгвістика, лінгвокультурологія, етнолінгвістика, етнологія і етнопсихологія, лінгвопрагматика, когнітологія і комунікативна лінгвістика, – закономірний процес і показник того, що теорія міжкультурної комунікації є синкретичною наукою і як нова онтологія аналізу мовної свідомості і сучасної мовної освіти лише перебуває у стані свого становлення.

Цілком природно, що система вищої гуманітарної, зокрема філологічної, освіти не змогла залишитися осторонь від цих перетворень. Теорія міжкультурної комунікації почала активно утверджуватися на теренах колишнього СРСР і як самостійний науковий напрям, і як навчальна дисципліна. Спершу ця дисципліна увійшла до навчальних планів факультетів іноземних мов або спеціалізації “Російська мова як іноземна”, згодом закріпилася і в Україні, в межах професійної підготовки студентів ВЗО філологічного профілю, які вивчають іноземні мови. Зміст означеної дисципліни охопив як загальнотеоретичні основи теорії і практики міжкультурної комунікації, так і суто прагматичні питання, пов’язані із особливостями культури виучуваної мови. І це цілком виправдано. Однак пріоритетність навчання діалогу культур, яка призвела до значного зростання інтересу до іноземних мов як західних, так і східних, що супроводжується зіставленням звичаїв, традицій, побуту різних народів, об’єктивно збільшила зацікавленість і власною етнокультурою у всіх її різноманітних проявах і спричинила попит на дослідження національної культурної спадщини. Таким чином, якщо спершу в російській, а пізніше в українській лінгводидактиці міцно укорінилося розуміння міжкультурної комунікації як такої, при якій мінімум один зі співрозмовників користується іноземною мовою, а отже, комунікативні партнери, належачи до різних мов і культур, усвідомлюють факт чужинності один одного, то пізніше дедалі більше вчених схильні вважати, що ця наукова парадигма перестає бути приналежністю лише сфери навчання іноземних мов, розповсюджуючись на широке проблемне поле гуманітарного, міждисциплінарного знання. У розгляді проблеми щодо змісту і структури міжкультурної комунікації частина зарубіжних і вітчизняних фахівців з означеної галузі підтримують погляд, згідно з яким говорити про міжкультурну взаємодію (інтеракцію) доречно лише в тому випадку, коли її учасники репрезентують різні національні культури й усвідомлюють лінгвокультурні феномени, що не належать їхній етнокультурі, як чужі, адже мовці “спираються на різні (часом діаметрально протилежні) мовні картини світу, оперують різними комунікативними навичками, лінгвокультурними стереотипами, перебувають під впливом різних упереджень тощо [1, с. 7]”. Таке бачення пропонує Ф. Бацевич у передмові до Словника, порівняймо: “Міжкультурна комунікація характеризується тим, що її учасники у випадках прямого контакту використовують засоби мовного коду з культурно-специфічними смислами, а також стратегії і тактики спілкування, які відрізняються від тих, котрими вони користуються у випадках інтеракції всередині культури [1, с. 9]”, а також далі у словниковій статті: “Комунікація міжкультурна (у вузькому значенні слова) – 1. Процес спілкування (вербального і невербального) людей (груп людей), які належать до різних національних лінгвокультурних спільнот, як правило, послуговуються різними ідіоетнічними мовами, мають різну комунікативну компетенцію, яка може стати причиною комунікативних невдач або культурного шоку в спілкуванні … Одним із найважливіших чинників К. м. є усвідомлення взаємної “культурної чужинності” її учасників. 2. Особливий тип культури, який характеризується взаємодією національних (етнічних) культур, етнокультурною компетенцією особистостей, толерантністю, прагненням до міжнаціональної згоди у всіх сферах спілкування [1, с. 83]”.

Разом із тим в окремих дослідженнях справедливо зазначено, що міжкультурна комунікація передбачає спілкування людей, які не обов’язково повинні належати до різних національних лінгвокультурних спільнот, адже і всередині однієї культури виокремлюють мікро- або субкультури, де також мають місце культурно специфічні смисли, а представники цих мовленнєвих субкультур (наприклад, регіональної, вікової, статевої, релігійної тощо) так само можуть усвідомлювати взаємну “чужинність” партнера. Зокрема в термінологічній енциклопедії О. Селіванової зазначено, що це “різновид комунікації, протиставлений монокультурній комунікації, який характеризується приналежністю співрозмовників до різних культур. Зокрема від розрізнення сфер макро- і мікрокультур (субкультур) М. к. може мати різні типи: комунікація між макрокультурами (наприклад, європейською й латиноамериканською); міжетнічна – спілкування між представниками різних етносів і субкультур; контркультурна – між представниками материнської культури й дочірньої субкультури; і комунікація між соціально, релігійно, територіально, статево, класово однорідними групами в межах одного соціуму (наприклад, спілкування між католиками і православними, жінками і чоловіками, представниками однієї області й іншої тощо.) 2. Маргінальна галузь мовознавства, спрямована на аналіз параметрів, особливостей міжкультурного спілкування, соціокультурних чинників його оптимізації; на формування практичних навичок і вмінь спілкування із представниками інших культур [5, с. 348-349]”. Співзвучною до цього є позиція П. Донця, який докладно описуючи особливості міжсубкультурної комунікації, вважає, що теорія міжкультурної комунікації є напрямком контрастивної культурології, головною метою якої є вивчення й оптимізація спілкування, а також інші форми взаємодії між носіями різних культур і мов [3]. Таке розуміння знаходимо і в тексті словника Ф. Бацевича, який, посилаючись на праці американських лінгвокультурологів Р. Сколлон і С. Сколлон, пропонує і широке розуміння значення терміна: “… увесь спектр можливих типів спілкування, який відбувається понад межами можливих соціальних груп (дискурсивних систем), починаючи від груп, представники яких є носіями різних культур, до комунікації між чоловіками і жінками або колегами різного віку тощо [1, с. 82-83]”. За нашими спостереженнями, згадувані автори терміни “міжкультурна комунікація”, “інтер- або крос-культурна комунікація” доволі часто використовують і як синонімічні поняття до визначення “міжкультурне спілкування”.

На нашу думку, ці терміни коректно розглядати як такі, що перетинаються, але не є абсолютно тотожними, оскільки, крім загальних, вони мають і відмінні риси. Так, загальними є їх співвіднесеність із процесами обміну і передавання інформації та зв'язок із мовою як засобом передавання інформації. Диференційні ж ознаки зумовлені відмінностями в обсязі змісту цих понять (вузькому і широкому), що часто пов’язано з їх використанням у різних науках. Розглянемо цю проблему більш докладно. Поняття “комунікація” входить до категорій філософії, де воно “означає спілкування, за допомогою якого “я” виявляє себе в іншому (…), термін використовується також і в широкому розумінні, як спілкування [10, с. 207]”. “Спілкування – специфічний для суб’єктів спосіб взаємних відношень (…), спосіб буття людини у взаємозв’язках з іншими людьми … У філософському сенсі спілкування не зводиться до навмисно виконуваних актів спілкування, до обміну інформацією і соціально-психологічним контактів [10, с. 330]”. У словнику лінгвістичних термінів означені поняття “комунікація” і “спілкування” розглянуто як абсолютні синоніми, що позначають “обмін думками, повідомленнями, ідеями – специфічна форма взаємодії людей у процесі їх пізнавально-трудової діяльності [11, с. 233]”. У термінологічній енциклопедії О. Селіванової “комунікація” означає “процес інформаційного обміну між двома і більше сутностями за допомогою певної семіотичної системи (…), іноді ототожнюється зі спілкуванням, однак, вони не є синонімічними. Спілкування є соціально зумовленим процесом обміну інформацією між людьми в різних сферах їхньої пізнавально-трудової та творчої діяльності, який реалізується переважно за допомогою вербальних засобів (…), хоча при розширенні сфери комунікативної лінгвістики, можливе їхнє дальше ототожнення за умови акцентування аспекту соціальної взаємодії у комунікації, а не лише інформаційного обміну [5, с. 243-344]”. До того ж учена, посилаючись на засадничі положення соціології і психології, де, як правило, ці поняття не є тотожними, оскільки спілкування реально виявляється на 3-х рівнях (комунікативному, інтерактивному, перцептивному), доходить висновку, що комунікація є ширшою за спілкування, а отже, міжкультурна комунікація – це “інформаційний обмін співрозмовників, належних до різних культур [6, с. 303]”. Поняття “комунікація” використовує і теорія інформації, зокрема в дослідженнях, які розробляють проблему “штучного інтелекту” (кібернетика), але при цьому воно фактично потлумачено і як синонім до слова “спілкування”. З наведених визначень, як бачимо, за спілкуванням здебільшого закріпилися характеристики міжособистісної взаємодії, а за комунікацією ще додаткове значення – інформаційний обмін у суспільстві. Саме на цій підставі Т. Грушевицька, В. Попов і О. Садохін тлумачать спілкування (мовленнєве – уточнення наше) як “соціально зумовлений процес обміну думками, почуттями між людьми в різних сферах пізнавально-трудової і творчої діяльності, що реалізується головним чином за допомогою вербальних засобів комунікації. На відміну від нього комунікація – соціально зумовлений процес передавання і сприймання інформації як у міжособистісному, так і в масовому спілкуванні на різних каналах з допомогою різних вербальних і невербальних комунікативних засобів [2, с. 100]”. Отже, у тлумаченні розглядуваних термінів так чи інакше дослідники оперують поняттям “інформація”, розуміючи під останньою повідомлення про факти, події, процеси, звично оформлювані і передані мовними засобами. Однак у зв’язку із розвитком когнітивної лінгвістики загальновизнаним стає трактування інформації як знання, репрезентованого і переданого мовними формами у комунікації. Не випадково у лінгвометодиці і лінгводидактиці останнім часом особливу увагу приділено процесам вербальної обробки інформації, а отже, фундаментального значення набуває той факт, що знання, аби бути переданими іншій людині, концептуалізуються у мовній формі. Таким чином, розуміючи спілкування як діалог, взаємодію мовних свідомостей, ми вбачаємо в ньому не тільки і не стільки можливість передавання інформації, а “в першу чергу … спосіб унесення тієї чи іншої корекції в образ світу співрозмовника [4, с. 272]”. На це звертає увагу і Є. Тарасов, говорячи про те, що “є підстави вважати, що головна причина непорозумінь у міжкультурному спілкуванні – не відмінність мов – сформувати навички говоріння (письмо) і слухання (читання) порівняно нескладно, а йдеться про відмінність національних свідомостей комунікантів [7, с. 22]”.

У межах запропонованої статті слід провести і термінологічне розмежування понять “міжкультурна комунікація (спілкування)” і “міжкультурна компетенція (компетентність)”, оскільки цілком погоджуємося із О. Селівановою, що “одним із найголовніших завдань міжкультурної комунікації є формування міжкультурної комунікативної компетенції на засадах культурного релятивізму й толерантності до чужої культури і мови, до їхніх культурних стандартів [5, с. 349]”. Якщо термін “компетенція міжкультурна” – це “знання чужих культурних стандартів [5, с. 349]”, що забезпечує “формування вторинної мовної особистості, яка може себе реалізувати в межах діалогу культур [1, с. 78]” є цілком придатним дотично практики викладання іноземної мови, то визначення “міжкультурна компетентність” як “позитивне ставлення до наявності в суспільстві різних етнокультурних груп, (…) наявна як у індивіда, так і в державі на підставі політики добровільної адаптації соціальних і політичних інститутів суспільства до потреб різних культурних груп [2, с. 277]” безпосередньо стосується проблем рідномовної освіти. Це уможливлює дослідження процесів міжкультурного спілкування між представниками різних мовленнєвих субкультур усередині однієї і тієї ж національної культури титульного етносу.

На нашу думку, слід пам’ятати, що культура неодмінно впливає на комунікацію через соціальну стратифікацію суспільства і створення складної системи групових і міжособистісних стосунків. Відтак, етнічна стратифікація суспільства і національна культура можуть бути описаними з урахуванням або територіального, правового, соціально-економічного, або власне культурного чинника. Останній, як відомо, включає мову, релігію, звичаї, обряди, норми і стереотипи поведінки, національний характер, етнічну самосвідомість, уявлення про спільність походження тощо. На комунікативному рівні стратифікаційне членування суспільства виявляється через наявність різних мов, їх регіональних варіантів, діалектів, що також може призводити до функціонального і культурного непорозуміння. Навіть усередині одного етносу і однієї національної культури глибока прірва може віддаляти людей, адже зазвичай характер міжкультурних і мовних контактів визначений ступенем близькості і спорідненості мов і локальних культур, які взаємодіють.

В умовах полікультурного мовного середовища України йдеться про так званий природний білінгвізм у використанні другої мови, якою мовець володіє або гірше, ніж рідною, або нечасто користується. Спілкуючись однією мовою, партнери по комунікації не лише обмінюються інформацією, але й оцінюють комунікативну (вербальну / невербальну) поведінку один одного. Водночас думки й уявлення комунікантів можуть не збігатися, адже соціальний досвід, ціннісні орієнтації, рівень когнітивного, інтелектуального, зрештою, загального культурного розвитку може бути різним. Натомість таких комунікантів об’єднує дещо спільне – вони пройшли процес соціалізації в одній етнокультурі, їх пов’язує спільне культурне тло, реальними носіями якого вони виступають. У процесі соціалізації засвоюються культурні стереотипи з того моменту, коли людина починає ідентифікувати себе з певним етносом (або групою усередині нього) і вповні усвідомлює себе його членом. До того ж етнічна культура українського народу існує або у вигляді безлічі культур різних епох (наприклад, утілених у художній літературі, пам’ятках архітектури, образотворчому мистецтві тощо), або у вигляді територіально-регіональних, локальних культур, наявність яких є закономірною формою існування національної культури титульного етносу. Тому безвідносно до того, що соціалізація, з одного боку, досить унікальний процес, з іншого – настільки всеохоплювальний, що люди, які пройшли через нього, складно уявляють собі, що можливе й існування інших реальностей, утілених в інших національних культурах. З цього випливає важливий методологічний висновок: аналіз феномену мови як утілення етнокультури української нації неодмінно враховуватиме і вплив різноманітних локальних мов і культур України, які характеризуються відносно стабільними особливостями саме завдяки генетичній спорідненості і спільності умов виникнення.

Висновки. Сумуючи викладене, слід зазначити, що нова міжкультурна лінгводидактична парадигма, в основу якої покладено концепт мовної особистості, у структурі якої виокремлено національну інваріантну частину, що зумовлює належність індивіда до певної лінгвокультурної спільноти, відкриває широкі можливості пошуку нових оптимальних шляхів удосконалення мовно-літературної освіти студентів. Дійсно, кожна мовна особистість характеризується власним “унікальним” знанням мови й особливостями її використання. Водночас вона завжди є національною, адже відтворює культурно зумовлену картину світу і систему цінностей через національну мову, саме завдяки якій людина одержує уявлення про світ і про суспільство, членом якого вона безпосередньо виступає. Таким чином, українська культурно-мовна особистість студента становить єдність колективного й індивідуального, що виявляється у невідривному зв’язку між собою. Розглядаючи поняття “міжкультурна компетенція”, як ресурсна якість, і “міжкультурна компетентність”, як особистісне утворення, вважаємо необхідним увести в науковий обіг лінгводидактики вищої школи термін “міжкультурно-комунікативна компетентність” – інтегративна якість особистості, що характеризується сукупністю спеціальних міжкультурних знань і вмінь і системою ціннісних орієнтацій, необхідних для розв’язання фахових завдань в умовах міжкультурної мовної взаємодії у стилі співпраці і толерантності.

Перспективи подальших пошуків у напрямку дослідження. Реалії сучасної соціолінгвістичної ситуації в Україні, посилення міграції населення, наявність у ВНЗ поліетнічних груп, одночасне навчання україномовних студентів, і тих, для кого вона не є рідною, у перспективі доконче потребують перегляду дидактичних положень лінгводидактики, що є перспективою подальших наших пошуків.
ЛІТЕРАТУРА

1. Бацевич Ф. С. Словник термінів міжкультурної комунікації / Ф. С. Бацевич. – К. : Довіра, 2007. – 205 с.

2. Грушевицкая Т. Г., Попков В. Д., Садохин А. П. Основы межкультурной коммуникации : учебник для вузов / Т. Г. Грушевицкая, В. Д. Попов, А. П. Садовин ; Под ред. А. П. Садохина. – М. : Юнити-Дана, 2003. – 352 с.

3. Донец П. Н. Основы общей теории межкультурной коммуникации: научный статус, понятийный аппарат, языковой и неязыковой аспекты, вопросы этики и дидактики / П. Н. Донец. – Харьков : Штрих, 2001. – 386 с.

4. Леонтьев А. А. Основы психолингвистики / А. А. Леонтьев. – М. : Смысл, 1999. – 287 с.

5. Селіванова О. О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія / О. О. Селіванова. – Полтава : Довкілля-К, 2006. – 716 с.

6. Селіванова О. О. Сучасна лінгвістика: напрями та проблеми : підручник / О. О. Селіванова. – Полтава : Довкілля-К, 2008. – 712 с.

7. Тарасов Е. Ф. Межкультурное общение – новая онтология анализа языкового сознания / Е. Ф. Тарасов // Этнокультурная специфика языкового сознания. – М., 1996. – С. 20-30.

8. Українська культуромовна особистість учителя: теорія і практика : монографія / За ред. Л. І. Мацько, О. М. Семеног. – Глухів : РВВ ГДПУ, 2008. – 298 с.

9. Філософський енциклопедичний словник / За ред. В. Шинкарука. – К. : Абрис, 2002. – 743 с.

10. Философский словарь / Под ред. И. Т. Фролова. – М. : Политиздат, 1987. – 590 с.

11. Языкознание. Большой энциклопедический словарь / Гл. ред. В. Н. Ярцева. – М. : Большая Российская энциклопедия, 1998. – 685 с.

Дата надходження статті: 07.09.2009 року.

Дата прийняття статті до друку: 04.12.2009 року.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29
Учебный текст
© perviydoc.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации