Курсова робота (Логопедія) - Система корекційно-логопедичної роботи з дітьми, які заїкаються - файл n1.doc

Курсова робота (Логопедія) - Система корекційно-логопедичної роботи з дітьми, які заїкаються
Скачать все файлы (323 kb.)

Доступные файлы (1):
n1.doc323kb.12.01.2014 11:35скачать

n1.doc

  1   2   3   4


Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Сумський державний педагогічний університет ім. А.С. Макаренка

Інститут педагогіки та психології

Кафедра корекційної та інклюзивної освіти

П І Б

СИСТЕМА КОРЕКЦІЙНО-ЛОГОПЕДИЧНОЇ РОБОТИ З ДІТЬМИ, ЯКІ ЗАЇКАЮТЬСЯ
Курсова робота

Спеціальність 7.01010501 Корекційна освіта

Науковий керівник:

канд.. пед. наук, доцент

П І Б

Суми - 2013

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………..3

Розділ 1 ЗАГАЛЬНІ УЯВЛЕННЯ ПРО ЗАІКАННЯ……………….………..7

    1. З історії вивчення проблеми заїкання……………………………..7

    2. Клініко – фізіологічна характеристика заїкання ……………...…14

    3. Класифікація заїкання……………………………………………...17

1.4. Психолого-педагогічна характеристика дітей дошкільного віку, які заїкаються……………………………………………………………..21

Висновки до першого розділу………………………………………………….26

Розділ 2 СИСТЕМА І ТЕХНОЛОГІЇ КОРЕКЦІЙНОЇ РОБОТИ З ДІТЬМИ, ЯКІ ЗАЇКАЮТЬСЯ….………………………………….....................................27

2.1. Основні напрямки корекційно – педагогічної роботи.…...….......27

2.2. Зміст логопедичних занять. Різноманітні засоби і прийоми

корекційно-педагогічної роботи…………………………………………40

2.3. Методики логопедичних занять із заїкуватими дітьми………….44

Висновки до другого розділу ………..………………………...........................52

висновки……………………………………………………………………...53

Список використаних джерел……………………………………….55

Додатки………………………………………………………………………..57


ВСТУП
Актуальність теми зумовлена невпинним процесом оновлення змісту корекційної педагогіки та впровадженням нових педагогічних технологій, які допоможуть дітям з тяжкими порушеннями мовлення, до яких відноситься заїкання.

У процесі модернізації освіти в Україні, впровадження 12-річного терміну навчання, реалізації Концепції мовної освіти, Державних стандартів початкової школи в Україні значна увага приділяється формуванню мовленнєвої компетенції дитини, вихованню мовної особистості, яка "володіє виражальними засобами рідної мови, всіма її видами і типами, спроможна вільно, в неповторній мовленнєвій формі виражати власну позицію патріота і громадянина щодо певних життєвих явищ", міркувати, логічно й послідовно висловлювати свої думки, пояснювати, доводити власні судження й переконання [2, с.45].

Нова модель освіти в Україні покликана переорієнтувати навчально-виховний процес на становлення духовно-здорової творчої особистості, здатної продуктивно мислити, вирішувати проблеми сьогодення й майбутнього. Згідно з Національною доктриною розвитку освіти у XXI столітті, вдосконалення системи освіти й виховання у відповідності до принципів гуманізації та індивідуалізації передбачає максимальне врахування особистісних та психофізичних особливостей дітей й створення таких умов освіти, які б сприяли своєчасному й повноцінному розвитку всіх сторін особистості дитини та її успішному навчанню У цьому контексті актуальною проблемою української педагогічної теорії і практики є реалізація прав дітей з порушеннями у психофізичному розвитку, у тому числі й дітей з тяжкими порушеннями мовлення.

Категорія дітей з тяжкими порушеннями мовлення (ТПМ) достатньо різноманітна, це діти з алалією, дизартрією, ринолалією, афазією, вираженим заїкуванням. Загальною їхньою особливістю є стійке комплексне порушення мовлення, яке зазвичай поєднується з неврологічною та психопатологічною симптоматикою, з різними відхиленнями психічної діяльності. Їхнє навчання і виховання має здійснюватися у спеціальних освітньо-виховних закладах, куди вони направляються на підставі висновку про ступінь вираженості того чи іншого мовного дефекту. Порушення таких дітей виражені такою мірою, що навчання, відповідно до Державних стандартів освіти, для них утруднене і можливості освіти ускладнюються.

Вирішення практичних питань мовленнєвого розвитку дітей з тяжкими порушеннями мовлення, до яких відноситься заїкання, ґрунтується на Конституції України (254к/96-ВР), законі України "Про державні соціальні стандарти і державні соціальні гарантії" (2017-14) та інших нормативно-правових актах, що регулюють правовідносини у цій сфері, та міжнародних договорах України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України [25, с.12].

Значення мовлення для людини настільки велике, що сміливо можна сказати – без мовлення немає людини. Заїкання відноситься до одного з самих розповсюджених розладів мовлення.

У світі заїкаються біля 1 % дорослих і 2-3% дітей. Таке співвідношення дало змогу російському психіатру І.А. Сікорському назвати заїкання дитячою хворобою. Спеціалісти вважають діапазон від 1,5-2 до 5-6 років критичним для виникнення заїкання.

Питанням про заїкання присвячено немало робіт, але проблема його подолання продовжує залишатися актуальною і в теперішній час.

Для дітей цей розлад мовлення, як правило, є джерелом постійних переживань, а частіше й причиною погіршення успішності. Складне порушення мовлення – заїкання, виникає частіше всього у дітей у віці від 2 до 5 років, у період формування мовлення.

На сучасному етапі розвитку логопедії велика увага приділяється проблемі лікування та корекції мовлення при заїканні. Оскільки заїкання є однією з найпоширеніших мовленнєвих вад, цією проблемою займаються не лише логопеди, а вона є актуальною для науковців, працівників-практиків медицини, дефектології та психології.

Корекція заїкання – це важкий і довготривалий процес, ефективність якого залежить від комплексної взаємодії спеціалістів, поєднання медичних та педагогічних підходів до подолання цієї патології.

Велику увагу вивченню цього питання приділяли такі відомі вчені: Г.А. Волкова, М.А. Власова, К.П. Беккер, В.І. Селіверстова, В.М. Шкловський.

Метою використання комплексного підходу до подолання заїкання є застосування всебічного впливу та створення сприятливих умов для корекції та розвитку особистості дитини із заїканням.

У зв’язку з цим, вкрай важливо конструктивно переглянути засади логопедичної роботи з розвитку мовлення дітей із заїканням, враховуючи і впроваджуючи сучасні досягнення логопедії, бо до тепер ця проблема залишається мало розробленою, що й зумовило вибір нами теми курсової роботи: " Заїкання як складне порушення мовлення ".

Мета нашого дослідження: теоретично обґрунтувати, проаналізувати процес заїкання і дослідити систему і технології корекційної роботи з дітьми, які заїкаються. Для досягнення поставленої мети необхідно було вирішити наступні завдання:

Об'єкт дослідження – діти дошкільного та шкільного віку із заїканням.

Предмет дослідження – процес корекційної роботи з дітьми, які заїкаються.

Гіпотеза: заїкування у дитини може бути сёкоректоване за допомогою логопедичних вправ та психологічних механізмів.

Методи дослідження: історико-теоретичний аналіз і синтез зарубіжного й вітчизняного досвіду для обґрунтування теоретичних положень з проблеми заїкання як тяжкого порушення мовлення.

Структура роботи та обсяг роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків до розділів, загального висновку, списку використаних джерел (25 найменувань на 2 сторінках), додатків. Основний зміст курсової роботи викладено на 54 сторінках. Загальний обсяг роботи – 60 сторінок.

У вступі розкривається актуальність, мета і завдання даної роботи.

Основна частина складається з двох розділів:

Перший розділ присвячений етимології та теоретичним аспектам процесу заїкання.

Другий розділ розкриває систему і технології корекційної роботи з дітьми, які заїкаються, вказує на основні напрямки корекційно-педагогічної роботи та знайомить з основними методиками логопедичних занять із заїкуватими дітьми.

У висновку подані загальні висновки щодо досліджуваної теми та розкриття основних завдань роботи.

Додаток включає таблиці 1.1. «Клінічна характеристика різних форм заїкуватості», 1.2. «Деякі показники психічного і фізичного розвитку осіб із

різними типами заїкуватості», 1.3. «Вплив соціальних, психічних і соматичних чинників на характер прояву різних форм заїкуватості», 1.4. « Дані пара клінічних обстежень при різних формах заїкуватості».


Розділ 1

ЗАГАЛЬНІ УЯВЛЕННЯ ПРО ЗАІКАННЯ


    1. З історії вивчення проблеми заїкання

Проблема лікування, корекції в разі заїкання є актуальною для науковців і практичних працівників медицини, корекційної педагогіки та психології.

Упродовж ХХ ст. проблему заїкуватості вивчали і висвітлювали у науковій літературі особливо інтенсивно. Нині інтерес до проблеми не знижується. Більш того, починаючи з 1994р. регулярно проводяться міжнародні симпозіуми, присвячені винятково проблемі заїкання, які збирають більше тисячі вчених з усіх країн світу. Ця проблема також висвітлюється у міжнародному спеціальному журналі «Fluency Disorders» («Порушення плавності»). Величезний інтерес науковців до проблеми заїкання зумовлений її актуальністю – захворювання значно поширене, помітне оточенню, має соціальне значення та часто має рецидивний характер, важко піддається корекції.

Заїкуватість, крім судомних заїкань, поєднує у собі порушення вищої нервової діяльності, які пов’язані, з одного боку, з органічним ураженням центральної нервової системи, з другого – із невротичною реакцією. Хроніфікація процесу (яка часто спостерігається в разі заїкання) спричинює зазвичай вторинну невротизацію (реакція особистості на основне захворювання), що робить заїкання складним патологічним процесом.

Отже, для ефективнішої корекції мовлення в разі заїкання логопед має бути не тільки обізнаний з практичними прийомами, а й розуміти цілісну клінічну та психолого-педагогічну картину цього патологічного стану, знати клінічні прояви невротичних та неврозоподібних станів. [24]. Лише за цих умов можлива правильна інтерпретація психофізіологічних, психологічних та психолого-педагогічних даних, отриманих під час обстеження заїкуватого, що сприятиме визначенню адекватної та ефективної стратегії реабілітаційних та профілактичних заходів.

Дослідження з вивчення питання заїкання розпочалися ще в далекому минулому. Соціальні передумови для початку наукового обґрунтування та вивчення проблеми заїкання, а також його лікування склалися в Європі (Франції, Німеччині, Росії, Австро-Угорщині) у другій половині ХІХ ст. Підвищувались вимоги до освіти працівників, зростала кількість «мовленнєвих» професій. У положення про придатність до військової служби дедалі частіше почали включати вимогу володіння плавним мовленням.

Наприкінці ХІХ ст. було закладене наукове підґрунтя, що є основою сучасних теорій заїкання. На той час медична думка формувалася під впливом відкриттів, зроблених у галузі топографії та функцій мозкової кори (Дакс, Брока, Верніке та ін.). питання локалізації у корі головного мозку зони, де виникає заїкання, зумовило низку досліджень, які поєднали відкриття у галузях фізіології та психології мовлення [24].

На думку І. Сікорського, зона виникнення заїкання не є єдиною, можуть бути уражені й різні сторони центральних механізмів мовлення. Г. Гутцман, спираючись на дослідження І. Сікорського, зробив припущення, що структури, які утворюють моторний центр мовлення, формуються лише після народження і є нічим іншим, як продуктами життєдіяльності, тобто втручанням можна заново переробити їх. Це припущення можна розглядати як певне здогадування про існування мовленнєвої функції мозку, оскільки психічним функціям на той час приділялася незначна увага. Так, проблему заїкання розглядали тільки у фонетичному аспекті, а його комунікативну сторону не враховували, що зумовило недооцінювання соціального значення захворювання.

Щодо етіології заїкання І. Сікорський та Г. Гутцман вважали, що виникнення захворювання часто пов’язане із періодом розвитку мовлення у дітей і тому і тому наполягали на лікуванні заїкання у дитячому віці. І. Сікорський першим назвав заїкання дитячою хворобою. Він дійшов висновку (яке має велике практичне та наукове значення), що відсоток усіх випадків заїкання припадає на той період, коли розвиток мовлення незавершений і схильність до заїкання з віком знижується порівняно зі схильністю до одужання.

Рівень знань у галузі анатомії та фізіології мозку на межі ХХ ст. не дали змоги просунутися вперед у визначенні сутності заїкання, проте психологія та психіатрія набули широкого розвитку. У цих дисциплінах спостерігалася тенденція до відходу від розгляду людського організму як єдиного цілого та вивчення окремих елементів психічної діяльності. Стало можливим ретельніше вивчення всіх аспектів і проблем заїкання, яким досі не приділялося достатньої уваги.

Таким чином, теорії Г. Гутцмана, І. Сікорського, А. Куссмауля – це аналітико-синтетичний метод, що ґрунтується на природничих науках, притаманний на той час психологічній школі В. Вундта. Інші дослідники, такі як А. Лібман, Г. Неткачев, Е. Фрешельс, застосовували більш пізній метод (у галузі фізіології, психології, психіатрії, логопедії, педагогіки та філософії) різнобічного вивчення проблеми [24].

Після 1917 р. при Народному комісаріаті охорони здоров’я було утворено Вищу Раду гігієни, до обов’язків входили піклування про здоров’я дітей, а також організація виховних та навчальних установ для дітей, що мають психофізичні вади. Профілактика, розвитку мовлення, культура мовлення після декрету про загальне навчання стали питаннями великого соціального значення: правильне їх вирішення було запорукою подальшого нормального розвитку дитини та оволодіння грамотою. Отже, в перші роки після жовтневої соціалістичної революції було організовано державну допомогу дітям з порушеннями мовлення. Кабінети для виправлення мовлення почали відкривати при допоміжних школах у Москві, Петрограді, Києві, Харкові та інших містах. У Другому московському державному університеті та в Ленінградському педагогічному інституті імені Герцена в 1921-1922 рр. були сформовані дефектологічні факультети, на яких читали курс логопедії. У ті самі роки почалася підготовка спеціалістів-дефектологів у Київському вищому інституті на факультеті соціального виховання.

У Росії проблема заїкання цікавила переважно не педагогів, а психіатрів і невропатологів – Г. Неткачева, І. Сікорського, В. Хмелевського та інших. Саме в 20-ті роки за ініціативою психіатрів – професора В. Гіляровського, Ю. Флоренської, Н. Тяпугіна – почали організовувати перші установи для надання допомоги заїкуватим. У 1926 р. у Москві було відкрито спеціальну семирічну школу для заїкуватих дітей. У 1929-1930 рр. Нарком-здоров’я УСРР організував у Харківському отоларингологічному інституті відділ логопедії, де було розпочато науково-практичну роботу з усіх видів мовленнєвих порушень (Л. Квінт, М. Пайкін). Одним з найбільших досягнень того часу слід вважати організацію оздоровчих колективів для дорослих заїкуватих. Вважалось, що основним психотерапевтичним методом для лікування заїкання у дорослих та підлітків мають стати колективні заняття. В разі групового лікування за допомогою колективно-психотерапевтичного методу враховували характерологічні та психопатологічні індивідуальні особливості заїкуватих. Лозунгом таких колективів було висловлювання професора В. Гіляровського (1926): «Слабкий знаходить у собі більше сили, коли він виступає захисником інших» [24].

Подальше розроблення проблеми заїкання в Радянському Союзі, починаючи з 1935-1936 рр., ґрунтувалося на вченні І. Павлова. Заїкання розуміли як невроз, функціональне порушення, яке охоплює не тільки мовленнєву функцію, а й багато інших сторін діяльності організму. Найповніше ця проблема висвітлена у монографії Н. Тяпугіна «Заїкання» (1949).

У 30-ті роки ХХ ст. великого значення набув профілактичний напрям, який полягав утому, що заїкання, яке виникає у ранньому віці, потребує своєчасної допомоги. Першим психіатром, який запропонував розпочинати лікування заїкання в дітей у дошкільному віці – у витоків його виникнення, був професор В. Гіляровський, який вважав, що ранній дитячий вік особливо сприятливий для запобігання заїканню, оскільки пластичність та компенсаторні можливості дитячого організму дуже великі. Однак впровадження в практику раннього лікування заїкання було пов’язане з великими труднощами. Це було зумовлене пануванням думки, що заїкання в дошкільному віці – явище фізіологічне, і з віком воно має минути. Такої думки дотримувались як педіатри, так і фоніатри, незважаючи на те, що у ХІХ ст. професор І. Сікорський статично довів, заїкання здебільшого виникає у віці 2-4 років, і в разі несвоєчасного лікування, призводить до тяжких наслідків у шкільному і дорослому віці. Педагоги вважали, що лікування заїкання можливе лише за умови вільного володіння читанням.

Щоб довести помилковість цих поглядів, В. Гілярський скликав у листопаді 1929 р. нараду, на яку крім лікарів (психіатра Ю. Флоренської та фоніатра М. Пайкіна) були запрошені відомі сурдопедагоги – професори Р. Рау (завідувач кафедри логопедії Другого Московського державного університету) та Н. Рау. На цій нараді В. Гіляровський наполегливо відстоював ідею необхідності раннього лікування заїкання. Завдяки цьому було організовано спеціальний заклад при Донській психоневрологічній лікарні в Москві, який спочатку назвали Дитячим ортофонічним майданчиком. Основним положенням цього закладу стало використання під час лікування заїкання дітей дошкільного віку оздоровчої ролі правильно організованого дитячого колективу. Це дало змогу застосувати комплексний вплив на особистість дитини загалом так, що лікувальні та загально виховні заходи стали супутником спеціальної логопедичної роботи. Розроблення цього методу було доручене Н. Власовій (1932) [3]. Логопедичну роботу перестали розглядати тільки як роботу над мовленням заїкуватих, об’єднавши у ній всі основні моменти, спрямовані на розвиток особистості дитини загалом, але саме: на розвиток мислення, пам’яті, уваги, моторики, загальний мовленнєвий розвиток. Спільною метою було також об’єднати різних спеціалістів – психолога, психіатра та педагога-логопеда.

Мовлення почали розглядати в контексті суспільно-соціальної діяльності людини (щодо фізіології, мовознавства та психології). На думку психолога Л. Виготського, мовлення є не тільки знаряддям спілкування, а й знаряддям думки, свідомість наша розвивається в основному за допомогою мовлення і виникає із нашого соціального досвіду, що визначає її значущість та роль у розвитку особистості.

У розроблені основ виховання, терапії та навчання дітей із заїканням спиралися на комплексне клініко-психологічне та педагогічне вивчення закономірностей та особливостей онтогенезу.

З початку 60-х років ХХ ст. проблема заїкання набула най активнішого розвитку у секторі логопедії НДІ дефектології АПН СРСР. Заїкання розглядали як порушення мовлення з переважним ураженням його комунікативної функції ( Р.Левіна, С. Миронова, Н. Чевельова, А. Ястребова та ін.). Цими авторами в корекційній роботі запропоновано поступовий перехід від ситуативного мовлення до контекстного з урахуванням особливостей заїкуватих та залежно від зовнішніх обставин, від емоціогенних чинників, безпосередньо пов’язаних з вербальною комунікацією. Р. Левіна підкреслювала, що переривчатість мовлення, яка безпосередньо пов’язана з вербальною комунікацією, виникає лише в період оволодіння цією діяльністю і спостерігається переважно у дітей як явище, що маніфестує утруднення та супроводжує процес розвитку функцій мовленнєвого спілкування.

Проведений за всі ці роки поглиблений науково-практичний аналіз комплексного методу подолання заїкання свідчить про велику його ефективність [2]. Результатом широкої пропаганди необхідності лікування заїкання у «витоків його виникнення» стало його створення великої кількості логопедичних кабінетів у дитячих поліклініках, спеціальних дитячих закладів та санаторіїв для дітей дошкільного та шкільного віку з заїканням. У лабораторії функціональних та інших видів патології мовлення проведено подальше вивчення клінічної типології заїкання в порівняльно-віковому аспекті, уточнення взаємозалежності психопатологічних проявів і мовленнєвих порушень. Встановлено нозологічне неоднорідність всіх хворих із заїканням,серез яких найпрезентативнішими є дві групи; хворі із заїканням н тлі резидуально-органічних порушень (неврозоподібне заїкання) та хворі з невротичним заїканням.

Таким чином, ідеї В. Гіляровського про потребу у ранньому лікуванні та спільній роботі над проблемою заїкання лікарів, логопедів, фізіологів, психологів не тільки втілилися в життя, а й набули подальшого розвитку. Це знаходить підтвердження як в організації цілої низки спеціалізованих логопедичних закладів, так і в наукових працях учнів та дослідників В. Гіляровського, що здійснюють подальше розроблення складної проблеми клініки диференційної діагностики, терапії та профілактики заїкання.

Проблема заїкуватості займає розуми вже не одного покоління людей і її можна вважати однією із самих найдавніших в історії розвитку вчення про розлади мовлення.

У літературі минулого зустрічалися досить різноманітні тлумачення механізмів заїкуватості. Це пояснюється й рівнем розвитку науки, і позиціями, з яких різні автори підходили й підходять до вивченню цього мовного розладу. Керуючись павловським вченням про вищу нервову діяльність людини, заїкання називають захворюванням центральної нервової системи в цілому. У цей час уважається загальновизнаним, що усувати заїкання потрібно відразу ж, як тільки воно виникне. Чим більше часу проходить із моменту початку заїкуватості, тим частіше воно переходить у важкий, стійкий дефект і спричиняє зміни в психіці дитини [1]. Крім того, заїкання позбавляє дитину нормальних умов спілкування й часто перешкоджає його успішному навчанню. Тому даний дефект важливо усунути ще до надходження дитини в школу. Але необхідно впливати не тільки на мовлення заїкуватого, але й на його особистість і моторику в цілому.


    1. Клініко-фізіологічна характеристика заїкання

Заїкання – це порушення темпу, ритму та плавності усного мовлення, зумовлене судомним станом м’язів артикуляційного апарату (Л. Білякова).

В усьому світі визнано, що заїкання – важка проблема як у теоретичному, так і в практичному аспектах. Проблема заїкання залишається ще остаточно не вивченою через широкий спектр причин його виникнення, різноманітність клінічних проявів, варіантів перебігу, патологічних реакцій логопата на свою ваду [24].

Донині немає єдиного погляду на етіологію заїкання. Всі дослідники погоджуються, що у появі заїкання можуть мати значення такі чинники:

  1. Певний вік дитини.

  2. Стан центральної нервової системи дитини.

  3. Індивідуальні особливості перебігу мовленнєвого

онтогенезу.

  1. Особливості формування функціональної асиметрії мозку.

  2. Наявність психічної травми.

  3. Генетичний чинник.

  4. Статевий диморфізм.

У разі заїкання зазвичай немає специфічної поодинокої причини, що зумовлює цю мовленнєву патологію, оскільки є потреба у поєднанні низки екзогенних та ендогенних чинників.

Ще Хр. Лагузен до причин, що зумовлюють заїкання, відносив афекти, переляк, гнів, страх, травми голови, тяжкі хвороби та неправильне мовлення батьків. І. Сікорський (1880) вперше підкреслив, що заїкання характерне для дитячого віку, коли мовлення ще не сформоване. Значне місце він відводив спадковості, вважаючи психологічні та біологічні причини лише поштовхами, що порушують рівновагу нестійких мовленнєвих механізмів у дітей.

Зарубіжні дослідники серед причин виникнення заїкання виділяли неправильне виховання дітей (А. Шервен); асенізацію організму внаслідок інфекційних захворювань (А. Гутцман); наслідування, інфекції, падіння, переляк, перенавчену ліворукість (Т. Гепфнер, Фрешельс).

Нині в етіології заїкання відмічаються сукупність екзогенних та ендогенних чинників (Н. Власова, В. Гіляровський, М. Зеєман, М. Хватцев, Н. Тяпугін). На сьогодні виділяють дві групи причин заїкання: ті, що призводять до виникнення його («грунт»), та вихідні («поштовхи») [3].

До причин, що призводять до виникнення заїкання («грунт»), належать такі:

Зазначені причини призводять до затримки мовленнєвого розвитку, до мовленнєвих розладів та розвитку заїкання.

Серед вихідних («поштовхів») виділяють анатомо-фізіологічні, психічні та соціальні причини.

Анатомо-фізіологічні причини: захворювання з енцефалітними наслідками; внутрішньоутробні та пологові травми, струси мозку; виснаження або перевтома нервової системи внаслідок інтоксикації та різних соматичних захворювань, які послаблюють центральні апарати мовлення: рахіт, коклюш, хвороби обміну, отоларингологічні хвороби.

Психічні та соціальні причини: одночасна психічна травма; тривала психічна травма, або неправильне виховання в сім’ї; розбещеність, виховання «зразкової» дитини, нерівномірне виховання; постійні конфлікти, переживання у вигляді тривалих емоційних напружень; гостра, тяжка психічна травма, соціальні раптові потрясіння, які спричинюють гостру афективну реакцію; неправильне формування мовлення в дитинстві: мовлення на вдиху, порушення звуковимови, швидкий темп мовлення батьків; перевантаження дітей молодшого дошкільного віку мовленнєвим матеріалом, невідповідне до віку ускладнення мовленнєвого матеріалу та мислення (складна конституція фрази, абстрактні поняття), поліглосія; наслідування заїкуватих: пасивне – дитина заїкається мимовільно, коли чує неправильне мовлення, активне - копіює неправильне мовлення.

Зазначені причини викликають різні патологічні зрушення в соматичній і психічній сферах, приводять до затримки мовного розвитку, до мовних розладів і сприяють розвитку заїкуватості [4].

До несприятливих умов відносяться: фізичне ослаблення дітей; вікові особливості діяльності мозку ; великі півкулі головного мозку в основному формуються до 5-го року життя, до цьому ж віку оформляється функціональна асиметрія в діяльності головного мозку. Мовна функція, онтогенетично найбільш диференційована й пізно дозріваюча, особливо тендітна й ранима. Причому більше повільне її дозрівання в хлопчиків у порівнянні з дівчинками обумовлює більше виражену нестійкість їхньої нервової системи; прискорений розвиток мови (3 - 4 роки), коли її комунікативна, пізнавальна й регулююча функції швидко розвиваються під впливом спілкування з дорослими. У багатьох дітей у цей період спостерігається повторення складів і слів (ітерації), що має фізіологічний характер; сховане психічне ущемлення дитини, підвищена реактивність на ґрунту ненормальних відносин з навколишніми; конфлікт між вимогою середовища й ступенем його усвідомлення; недостатність позитивних емоційних контактів між дорослими і дитиною. Виникає емоційна напруженість, що нерідко зовні дозволяється заїкуватістю; недостатній розвиток моторики, почуття ритму, міміко-артикулярних рухів.

При наявності тих або інших з перерахованих несприятливих умов досить якого-небудь надзвичайного по своїй силі подразника, щоб викликати нервовий зрив і заїкання.

    1.   1   2   3   4
Учебный текст
© perviydoc.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации